Работы по запросу

Работы по запросу Основи підприємницької діяльності, Мочерний, Устенко, Чеботар

Работа добавлена на сайт bukvasha.ru: 2015-10-29

С.В.Мочерний, О.А. Устенко,

С.І. Чеботар.

Основи

підприємницької діяльності

Київ

Видавничий центр

“Академія”

2001

Зміст

Гозділ №1 СУТНІСТЬ ТА ОРГАНІЗАЦІЯ ПІДПРИЄМНИЦТВА............ 6

Тема 1. СУТНІСТЬ ПІДПРИЄМНИЦТВА..................................................... 6

1. Виникнення та еволюція поняття “підприємництво”..................................... 6

2. Основні функції підприємництва та комплексна характеристика його сучасної сутності.................................................................................................... 7

3. Предмет і метод “основ підприємницької діяльності”................................. 10

Тема 2. ОСНОВИ ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМНИЦТВА........................................................................................ 13

1. Організація суспільного виробництва та його структура............................ 13

2. Сутність та еволюція економічних систем.................................................... 16

3. Товарне виробництво — матеріальна основа виникнення підприємництва.................................................................................................... 19

Тема 3. ПІДПРИЄМНИЦЬКА ІДЕЯ ТА МЕХАНІЗМ ЇЇ ВТІЛЕННЯ...... 22

1. Підприємницька ідея........................................................................................ 22

2. Визначення переваг створюваного підприємства......................................... 25

Тема 4. ТЕХНОЛОГІЯ ЗАСНУВАННЯ ВЛАСНОЇ СПРАВИ................. 28

1. Засновницькі документи та їх підготування.................................................. 28

2. Статутний фонд та його формування............................................................. 30

3. Державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності....................... 32

Тема 5. ОРГАНІЗАЦІЯ БІЗНЕСУ.................................................................. 35

1. Основні способи організації власного бізнесу.............................................. 35

2. Обмеження підприємництва............................................................................ 37

3. Припинення діяльності підприємства............................................................ 40

Розділ №2 ЗАГАЛЬНІ УМОВИ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТА ОСНОВНІ ВИДИ ПІДПРИЄМСТВ......................................................... 43

Тема 6. ЕКОНОМІЧНА СВОБОДА І ПІДПРИЄМНИЦТВО.................... 43

1. Економічна свобода — основна передумова розвитку підприємництва.... 43

2. Рушійні сили підприємництва......................................................................... 46

3. Умови та принципи підприємницької діяльності......................................... 47

Тема 7. ЕТИКА ПІДПРИЄМНИЦТВА ТА СОЦІАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ У БІЗНЕСІ................................................................. 50

1. Психологія та етика підприємництва............................................................. 50

2. Психологія підприємницького ризику........................................................... 53

3. Культура підприємницької діяльності........................................................... 54

4. Соціальна відповідальність бізнесу................................................................ 56

Тема 8. ЗАКОНИ ФУНКЦІОНУВАННЯ РИНКУ ї ПОВЕДІНКИ ТОВАРОВИРОБНИКІВ.................................................................................... 58

1. Попит і закон попиту....................................................................................... 58

2. Пропозиція і закон пропозиції........................................................................ 59

3. Еластичність попиту і пропозиції................................................................... 60

4. закони, які управляють поведінкою підприємців-товаровиробників......... 62

Тема 9. КОНКУРЕНЦІЯ ЯК ЗАСІБ РЕАЛІЗАЦІЇ ПІДПРИЄМНИЦТВА........................................................................................ 65

1. Сутність конкуренції........................................................................................ 65

2. Форми та методи конкурентної боротьби...................................................... 66

3. Конкурентоспроможність підприємства…………………………………… 68

Тема 10. ВЛАСНІСТЬ ПІДПРИЄМСТВ ТА ЇХ СТРУКТУРА.................. 70

1. Сутність і структура економічної власност................................................... 70

2. Основні типи та форми власності................................................................... 72

3. Основні види підприємств та їх організаційні форми.................................. 76

4. Організаційно-правові форми підприємств та підприємницької діяльності.............................................................................................................. 80

Тема 11. МАЛЕ ПІДПРИЄМНИЦТВО.......................................................... 83

1. Місце і роль малого підприємництва в економіці......................................... 83

2. Економічна сутність малих підприємств....................................................... 85

3. Державна підтримка малого бізнесу.............................................................. 83

Гозділ №3 ЕКОНОМІКА ПІДПРИЄМСТВА ТА ЗОВНІШНІ ЧИННИКИ ЙОГО ДІЯЛЬНОСТІ......................................................................................... 90

Тема 12. МАРКЕТИНГОВА ДІЯЛЬНІСТЬ НА ПІДПРИЄМСТВІ.......... 90

1. Сутність та еволюція маркетингу................................................................... 90

2. Види маркетингової діяльності....................................................................... 91

3. Стратегія, програми та принципи маркетингу.............................................. 94

Тема 13. ВИТРАТИ ВИРОБНИЦТВА ТА ЦІНОВА ПОЛІТИКА ПІДПРИЄМСТВА.............................................................................................. 97

1. Сутність і структура витрат виробництва...................................................... 97

2. Сутність та види цін......................................................................................... 99

3. Цінова політика підприємств........................................................................ 101

Тема 14. ТОВАРНА ПОЛІТИКА ПІДПРИЄМСТВА................................ 103

1. Якість товарів та їх доведення до споживачів............................................. 103

2. Життєвий цикл товару................................................................................... 105

3. Закономірності створення нових товарів..................................................... 106

4. Ринкова символіка товару............................................................................. 107

Тема 15. ЗБУТОВА ПОЛІТИКА ПІДПРИЄМСТВА................................. 110

1. Сутність та завдання збуту............................................................................ 110

2. Методи збуту товарів..................................................................................... 112

3. Підбір продавців та стимулювання їхньої роботи...................................... 114

Тема 16. ФІНАНСИ І ПОДАТКИ.................................................................. 115

1. Фінанси підприємства та фінансовий менеджмент.................................... 115

2. Джерела фінансових ресурсів та процес інвестування............................... 117

3. Сутність та механізм фінансового планування на підприємстві............... 118

4. Інвестиційні проекти підприємств та їх ефективність................................ 119

5. Роль податків у фінансовій системі підприємства...................................... 122

Тема 17. ПІДПРИЄМСТВО НА РИНКУ БАНКІВСЬКИХ ПОСЛУГ.... 127

1. Сутність банків та їх структура……………………………………………. 127

2. Основні форми кредиту та банківських операцій і плата за ними……… 129

3. Лізинг і факторинг………………………………………………………….. 132

4. Кредити та платоспроможність підприємства……………………………. 133

Тема 18. ПІДПРИЄМСТВО НА РИНКУ БЦІННИХ ПАПЕРІВ………. 135

1. Основні види цінних паперів та механізм їх економічної реалізації…... 135

2. Фондова біржа та механізм її дії………………………………………….. 138

3. Основні правила інвестування підприємством грошей у цінні папери… 140

Тема 19. ЕКОНОМІЧНІ РИЗИКИ В ПІДПРИЄМНИЦЬКІЙ ДІЯЛЬНОСТІ………………………………………………………………… 142

1. Причини економічних ризиків...................................................................... 142

2. Сутність та основні види ризиків................................................................. 143

3. Управління економічними ризиками........................................................... 144

4. Механізм зменшення основних економічних ризиків............................... 146

Тема 20. МЕНЕДЖМЕНТ У ПІДПРИЄМНИЦТВІ................................... 151

1. Сутність менеджменту................................................................................... 151

2. Функції менеджменту та форми управління підприємством..................... 153

3. Етапи та методи прийняття управлінських рішень..................................... 155

4. Принципи та критерії роботи менеджера.................................................... 157

Тема 21. ОСНОВИ БІЗНЕС-ПЛАНУ............................................................ 159

1. Сутність та принципи складання бізнес-плану........................................... 159

2. Техніка складання бізнес-плану.................................................................... 160

3. Структура та зміст бізнес-плану................................................................... 160

Тема 22. ОБЛІК І ЗВІТНІСТЬ НА ПІДПРИЄМСТВІ............................... 163

1. Сутність та необхідність бухгалтерського обліку на підприємстві.......... 163

2. Методи бухгалтерського обліку.................................................................... 164

3. Механізм ведення бухгалтерського обліку.................................................. 166

Розділ 4. МІЖНАРОДНІ ФОРМИ ТА ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ......................................................... 168

Тема 23. МІЖНАРОДНІ ЕКОНОЛМІЧНІ ВІДНОСИНИ І МІЖНАРОДНЕ ПІДПРИЄМНИЦТВО....................................................... 168

1. Світова торгівля та зовнішньоекономічна діяльність підприємств.......... 168

2. Вивіз капіталу та його форми....................................................................... 170

3. Міжнародна міграція роботої сили та її регулювання................................ 171

Тема 24. ФОРМИ СПІЛЬНОГО МІЖНАРОДНОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА...................................................................................... 177

1. Сутність та структура вільжних економічних зон...................................... 177

2. Технополіси та досвід їх створення у розвинутих країнах світу............... 178

3. Сутність та умови реєстрації офшорних компаній..................................... 181

4. Спільні підприємства та їх структура.......................................................... 183

Тема 25. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПІДПРИЄМНИЦТВА............ 185

1. Необхідність державного регулювання підприємницької діяльності....... 185

2. Сутність державного регулювання підприємницької діяльності, його форми та методи................................................................................................. 187

3. Антимонопольжна діяльність держави........................................................ 191

4. Економічна безпека підприємництва........................................................... 193

5. Правова база підприємництва в Україні...................................................... 195

Гозділ № 1

СУТНІСТЬ ТА ОРГАНІЗАЦІЯ ПІДПРИЄМНИЦТВА

Тема 1. СУТНІСТЬ ПІДПРИЄМНИЦТВА

Серед багатьох чинників соціально-економічного прогресу у більшості країн світу, в тому числі в Україні, важливу роль у сучасних умовах відіграють підприєм­ництво та суб’єкти, що його здійснюють, — підприємці. З’ясуванню сутності підприємництва, основних рис під­приємця світова економічна наука приділяє увагу про­тягом майже трьох століть. Проте поняття “підпри­ємництво” (як і всі інші економічні категорії) постійно поповнюється елементами нового змісту, що зумовлює необхідність його системного вивчення.

1. Виникнення та еволюція поняття “підприємництво”

Поняття “підприємництво” уперше ввів у науковий обіг англійський учений Річард Кантільон (1680-1734). Він розглядав його як особливу економічну функцію, важ­ливою рисою якої є ризик.

Французький економіст Жан-Батист Сей (1767-1832) стверджував, що підприємець діє на власний рахунок і ри­зик з метою отримання вигоди, володіє при цьому знан­нями і досвідом, комбінує фактори виробництва тощо.

Відомий англійський економіст Адам Сміт (1723-1790) розглядав підприємця як власника, пов’язував підприємницьку діяльність насамперед з власною зацікавленістю підприємця (особистим збагаченням), у процесі оеалізації якої він сприяє найефективнішому задоволенню потреб суспільства. З цією метою підприємець сам планує та організовує виробництво, розподіляє отримані доходи. Інший англійський економіст Давид Рікардо (1772-1823) вбачав у підприємці звичайного капіталіста. Аналогічно оцінював роль підприємця Карл Маркс (1818-1883).

Якісно нову оцінку підприємництва дав наприкінці XIX ст. англійський економіст Алан Маршалл (1842-1924), виділивши організацію виробництва, а згодом під­приємницьку здатність до такої організації як окремий фактор виробництва (разом з працею, землею і капіталом).

Повнішу характеристику підприємництва наводять у своїх працях американський економіст Йозеф Шумпетер (1883-1950), та англійський – Фрідріх Хаєк (1899-1992). На думку Й.Шумпетера, зміст підприємництва розкри­вається в його функціях: 1) реформування й докорінна пе­ребудова виробництва внаслідок впровадження нових видів техніки і технологій, створення нових товарів, освоєння нових ринків, джерел сировини; 2) використання наукових розробок, маркетингу та ін. Виконання функцій підприємництва залежить від господарсько-політичного середовища, яке визначає його можливості, види, моти­вацію. Тому основні функції підприємця, за Й. Шумпетером, — це виготовлення нового блага або старого нової якості; освоєння нового ринку збуту, джерел сировини або напівфабрикатів; впровадження нового методу вироб­ництва; відповідна реорганізація виробництва. Підприєм­цем, на його думку, може бути не лише капіталіст, власник, а й управляючий. Найбільшою мірою відокремлення власності від управління (а отже від підприємництва) ви­являється в гігантських акціонерних компаніях.

Ф.Хаєк пов’язував підприємництво насамперед з осо­бистою свободою, яка дає людині змогу раціонально роз­поряджатися своїми здібностями, знаннями, інформацією та доходами. Підприємець прагне оптимально використати ці компоненти, враховуючи насамперед ситуацію на ринку (перспективність щодо інвестування, попиту і пропозиції певної галузі економіки, рівень цін та ін.), знайти най­кращі засоби для задоволення власних і суспільних потреб.

За американським економістом Полем Самуельсоном (1915), підприємництво пов’язане з новаторством, а сам підприємець є сміливою людиною з оригінальним мислен­ням, яка домагається успішного впровадження нових ідей.

2. Основні функції підприємництва та комплексна характеристика його сучасної сутності

Сучасне розуміння сутності підприємництва значною мірою розкривається у працях теоретиків постіндустріального суспільства, яке, на їх думку, повинно прийти на зміну сучасному капіталістичному. Так, американський соціолог Вільям Ростоу (1916) зазначав, що серед чинників економічного зростання важливу роль відіграватиме схильність людей до інновацій та матеріальних удоскона­лень. Французький теоретик постіндустріального су­спільства Раймон Арон (1905-1983) стверджував, що притаманне такому суспільству раціоналізаторство супро­воджуватиме дух науковості, прогресу, раціонального управління, економічного розвитку та демократії.

Враховуючи це, а також характеристику підприєм­ництва Й. Шумпетером та іншими економістами, можна виділити такі найважливіші його функції: новаторська, ор­ганізаційна, господарська, соціальна та особистісна.

Новаторська функція — сприяння процесу продукуван­ня нових ідей (технічних, організаційних, управлінських та ін.), здійснення дослідно-конструкторських розробок, створення нових товарів і надання нових послуг тощо.

Організаційна функція — впровадження нових форм і методів організації виробництва, нових форм заробітної плати та їх оптимальне поєднання з традиційними, раціональне поєднання форм одиничного поділу праці, основних елементів системи продуктивних сил та кон­троль за їх виконанням.

Господарська функція — найефективніше використання трудових, матеріальних, фінансових, інтелектуальних та інформаційних ресурсів.

Соціальна функція — виготовлення товарів і послуг, не­обхідних суспільству, відповідно до головної мети, вимог дії основного економічного закону.

Особистісна функція — самореалізація власної мети підприємця, отримання задоволення від своєї роботи. Так, внаслідок опитування дрібних компаній Великобританії з’ясувалося, що переважна більшість їх (понад 80%) голов­ним стимулом своєї підприємницької діяльності вважає не особисте збагачення, а можливість відчути себе незалеж­ним і мати задоволення від власної праці.

Звичайно, ці дані потребують уточнення, оскільки відчути себе незалежним у підприємницькій діяльності можна за умов успішної роботи компанії, отримання відповідних прибутків.

На основі всебічної характеристики головних функцій підприємництва можна дати комплексне визначення його сучасної сутності.

Підприємництво — самостійне організаційно-госпо­дарське новаторство на основі використання різних мож­ливостей для випуску нових товарів або старих новими методами, відкриття нових джерел сировини, ринків збу­ту тощо з метою отримання прибутків та самореалізацїї власної мети.

Поняття “підприємництво” не слід ототожнювати з по­няттям “бізнес”, яке є більш ємким і передбачає будь-який вид діяльності (навіть афери), що приносить дохід або осо­бисту користь.

Виходячи з цього, підприємцю мають бути притаманні певні риси, пов’язані з його відповідними функціями. Він повинен:

1) вбачати в людині головне джерело підвищення ефективності роботи підприємства, нових ідей; сприяти формуванню лідерів і новаторів, стимулювати у них ви­правданий ступінь ризику; формувати економічне мислен­ня, постійно здійснювати пошук нових можливостей, бу­ти ініціативним та ін.;

2) вміти об’єднати людей для досягнення спільної ме­ти; надихати співробітників, приділяти значну увагу праг­ненням людей, їх духовним якостям; домагатися того, щоб цінності фірми були в центрі уваги працівників, вміти пе­реконувати їх;

3) бути професійно підготовленим для пошуку опти­мальних варіантів розвитку підприємства, підвищення йо­го ефективності; постійно орієнтуватися на ефективність і якість, здійснювати систематичне планування; прагнути до всебічної інформованості, йти на розумний ризик; впроваджувати форми і системи заробітної плати, які сприяють економії ресурсів (сировини, електроенергії, па­лива, зменшення ручної праці); надавати підрозділам пев­ну автономію, прагнути до простоти управління; вміло поєднувати автономію з жорстким централізмом та ін.;

4) постійно орієнтуватися на потреби споживачів, підвищення якості продукції та послуг, які надають згід­но з чинним законодавством; сплачувати податки; не за­бруднювати довкілля; оптимально поєднувати індивіду­ альні, колективні й суспільні інтереси; відповідати за свої вчинки;

5) діяти цілеспрямовано, енергійно, вірити в успіх справи, бути наполегливим і гнучким, розвивати свої творчі, організаторські здібності тощо.

У Господарському кодексі зазначається, що підприємництво — це самостійна, ініціативна, на влас­ний ризик діяльність щодо виробництва продукції, вико­нання робіт, надання послуг та зайняття торгівлею з ме­тою одержання прибутку. Основними принципами, за якими здійснюється підприємництво, є:

1) вільний вибір діяльності на добровільних засадах;

2) залучення до підприємницької діяльності майна і коштів юридичних осіб і громадян;

3) самостійне формування програми діяльності, вибір постачальників і споживачів виробленої продукції, вста­новлення цін відповідно до витрат виробництва з дотри­манням чинного законодавства;

4) вільне наймання працівників;

5) залучення й використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших ресурсів, вико­ристання яких не заборонене або не обмежене законодав­ством;

6) вільний розподіл прибутку, який залишається після внесення платежів, встановлених законодавством;

7) самостійне здійснення підприємцем (юридичною особою) зовнішньоекономічної діяльності;

8) використання будь-яким підприємцем належної йо­му частки валютної виручки на власний розсуд.

Підприємницька діяльністьпраця індивіда, заснова­на на розвитку особистісних чинників, розширенні знань про свої можливості, спрямована на досягнення найкра­щого результату в господарській діяльності, на отриман­ня економічної вигоди і насамперед привласнення додат­кового продукту.

Підприємництвом не вважають виконання будь-якого завдання, якщо виконавець не мав хоча б одного осо-бистісного чинника і права на свободу такої діяльності.

Особистісні чинники підприємництва — особиста власність, фізичні, розумові здібності, знання і досвід, становище в суспільстві, права тоїдо.

Основними завданнями, які необхідно вирішити на початку підприємницької діяльності, є:

вибір сфери та масштабів діяльності;

вибір місця розташування підприємства, компанії;

вибір форм підприємницької діяльності та назви фірми;

фінансування та інвестування.

Підприємництво — один з важливих чинників соціаль­но-економічного прогресу. Тому суспільство зацікавлене в цивілізованому підприємництві, яке повинне мати право­ву підтримку у таких основних формах: 1) надання свобо­ди підприємницької діяльності; 2) надання підприємцю статусу комерсанта; 3) створення умов для відкриття і реєстрації підприємства. За вибору форми підприємниц­тва беруть до уваги масштаб діяльності, форму відповідальності підприємця, можливості отримання кредитів, рівні оподаткування, можливий обсяг реалізації продукції та ін. Основними субєктами підприємництва є приватні особи, групи осіб (в акціонерних компаніях, кооперати­вах) і держава (відповідні органи).

3. Предмет і метод “основ підприємницької діяльності”

Предмет дисципліни

Основи підприємницької діяльності” є однією з при­близно 50 економічних дисциплін, яка має предмет свого вивчення і застосовує при цьому як загальні, так і спе­цифічні засоби пізнання. З’ясування предмета цієї навчальної дисципліни можливе в контексті сучасного ви­значення предмета економічної науки західними еко­номістами (підручник П.Самуельсона “Економіко”) — з одного боку, і предмета політичної економії — з іншого.

Найпоширенішим визначенням предмета “економіко” є вивчення дій людей у процесі вибору рідкісних ресурсів для виробництва, обміну, розподілу та споживання різних товарів. Проте не всі ресурси (наприклад робоча сила) є рідкісними, доцільніше говорити про їх відносну рідкіс­ність. З огляду на це визначимо предмет “основ підприєм­ницької діяльності”.

Це вивчення основних послідовних дій підприємця (з часу зародження підприємницької ідеї до її втілення та ре­алізації основної мети такої діяльності) в процесі вибору відносно рідкісних ресурсів для виробництва, обміну, розподілу й споживання різних товарів і послуг та втіленого в них необхідного і додаткового продукту.

Для визначення предмета політичної економії вихо­дять з таких міркувань: щоб жити, люди повинні мати їжу, одяг, взуття, житло та інші блага й послуги; все необхідне для їх виробництва вони беруть у природі. Щоб пристосу­вати багатства природи для задоволення своїх потреб, лю­ди повинні працювати. Тому основою життя, розвитку людського суспільства є виробництво — процес дії люди­ни на предмети і сили природи та пристосування їх для за­доволення певних потреб. Матеріальні блага люди вироб­ляють не поодинці, а спільно. Людина живе і працює в суспільстві. Отже, виробництво має колективний, суспільний характер. Тому в процесі праці, або впливу лю­дей на предмети і сили природи, вони вступають між со­бою у певні зв’язки й відносини з приводу кооперації, спе­ціалізації виробництва тощо. Люди не лише виробляють продукти праці, а й обмінюють, розподіляють і спожива­ють їх. Відносини між людьми у процесі виробництва, обміну, розподілу і споживання матеріальних благ та по­слуг у політичній економії називають виробничими відноси­нами (або відносинами економічної власності).

Тому найпростішим визначенням предмета політичної економії є вивчення виробничих відносин між людьми в процесі виробництва, обміну, розподілу і споживання різноманітних товарів і послуг і взаємодії з розвитком продуктивних сил. З урахуванням цього можна визначити предмет “основ підприємницької діяльності”.

Предмет “основ підприємницької діяльності” (з погля­ду політичної економії) — виробничі відносини між різни­ми суб’єктами такої діяльності (зайнятими у сферах ви­робничої, комерційної, банківської діяльності та ін.) — з одного боку, та підприємцями і найманими працівника­ми — з іншого, в процесі виробництва, обміну, розподілу та споживання товарів і послуг.

Водночас предмет політичної економії визначають на рівні сутності (в тому числі внутрішньої), тобто внутріш­ньо необхідних, причинно-наслідкових, спільних та сутнісних зв’язків, або на рівні економічних законів.

У цьому разі політична економія вивчає закони, які уп­равляють виробничими відносинами (відносинами еко­номічної власності) між людьми у процесі безпосередньо­го виробництва, обміну, розподілу та споживання товарів і послуг та у взаємодій з розвитком продуктивних сил. З огляду на це предметом “основ підприємницької діяль­ності” також повинні стати закони, які управляють діями підприємців у процесі вибору відносно рідкісних ресурсів для виробництва, обміну, розподілу та споживання (якщо брати до уваги визначення в “Економіко”), або закони, які управляють виробничими відносинами між різними суб’єктами підприємницької діяльності та найманими працівниками в процесі виробництва, обміну, розподілу та споживання товарів і послуг.

На цій основі можна дати узагальнююче визначення “основ підприємницької діяльності”.

Основи підприємницької діяльностінаука про зако­ни, що управляють, з одного боку, відносинами еко­номічної власності між різними суб’єктами підприємниць­кої діяльності та найманими працівниками, а з іншого — діями підприємців у процесі вибору ресурсів для вироб­ництва, обміну, розподілу та споживання товарів і послуг.

Методи дисципліни

Щоб повною мірою реалізувати функції підприємця, діяти свідомо і цілеспрямовано у процесі підприємницької діяльності, необхідно мати ґрунтовні знання з низки інших економічних дисциплін. Крім економічної теорії (передусім політичної економії, яка є методологічною і те­оретичною основою усіх економічних дисциплін), підпри­ємець повинен докладно вивчити насамперед основи ме­неджменту та маркетингу, досконало знати правові закони, які регулюють підприємницьку діяльність (передусім податкове законодавство), мати необхідний мінімум знань з теорії та практики кредитних відносин, обліку та аудиту, фінансів, етики, культури, психології та ін.

Важливу роль сучасна теорія підприємництва відво­дить раціональній інвестиційній діяльності, інноваційно­му підприємництву, науково обґрунтованому підприєм­ницькому управлінню, шляхам та засобам підвищення ефективності функціонування підприємств, передбаченню можливих ризиків у підприємницькій діяльності тощо.

Методологічна база “основ підприємницької діяль­ності” — діалектичний метод дослідження, найважливіши­ми елементами якого є системно-структурний аналіз, єдність історичного і логічного, принцип суперечності, аналіз і синтез, метод абстракції та ін.

Системний підхід передбачає комплексну характеристи­ку основних ланок підприємницької діяльності (виробни­чої, цінової, товарної, збутової та ін.) в їх єдності та взаємо-обумовленості, внутрішній суперечності. Системоутворюю­чим чинником є основна мета підприємницької діяльності.

Логічний підхід передбачає, зокрема, з’ясування чіткої послідовності основних заходів у діяльності підприємця — від зародження підприємницької ідеї до привласнення підприємницького доходу, найважливіших закономірностей цього процесу.

Принцип суперечності означає, що будь-яка дія підприємця пов’язана з необхідністю вирішувати супереч­ливі проблеми. Наприклад, привласнення максимального прибутку вступає в суперечність з потребою спрямовувати значні кошти на збереження довкілля, виплату заробітної плати найманим працівникам відповідно до вартості робо­чої сили та кількості й якості праці. Встановлені під­приємством завищені ціни на виготовлені ним товари та надані послуги вступають у суперечність із торговою і збу­товою політикою підприємства. Авторитарні методи управління негативно впливають на зростання продуктив­ності праці найманих працівників, надмірний централізм в управлінні підрозділами, цехами, бригадами, гальмує впровадження внутрігосподарського розрахунку тощо.

Метод аналізу передбачає розподіл цілого на окремі складові частини, елементи й відокремлений аналіз кож­ної з них, після чого настає етап синтезу, тобто комплекс­ної характеристики цілого на основі знань, отриманих на попередньому етапі.

Метод абстракції означає відмову від поверхових, не­суттєвих сторін явища з метою розкриття його внутрішніх, суттєвих, сталих зв’язків.

Тема 2. ОСНОВИ ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМНИЦТВА

Людське суспільство виникло понад 3 млн років тому і пройшло у своєму розвитку декілька етапів, які називають економічними системами, суспільно-економічними фор­маціями, типами суспільств тощо. Кожному з них був при­таманний певний тип організації суспільного вироб­ництва, на одному з яких виникає підприємництво.

1. Організація суспільного виробництва та його структура

Суспільне виробництво у межах продуктивних сил

В основі розвитку людського суспільства лежить ма­теріальне виробництво, створення матеріальних благ. Щоб жити, люди повинні мати їжу, одяг, житло тощо, тобто по­винні їх виробляти. Із самого початку людського суспільства окрема особа не могла вижити у боротьбі з при­родою. Тому люди обєднувалися у первісну общину для спільного збирання дарів природи, полювання, а піз­ніше — у родову общину для спільного ведення землероб­ства і скотарства. Отже, виникає певна форма об’єднання людей для їх спільної діяльності у межах певної структури, тобто організації спільного виробництва.

Перший в історії людства первіснообщинний лад та притаманний йому суспільний спосіб виробництва про­існували до IV-III тис. до н. е. (тобто до періоду виник­нення класового суспільства і держави).

Оскільки виробництво матеріальних благ здійснюється не відокремлено, а спільно, воно отримало назву су­спільного виробництва, двома сторонами якого є продуктивні сили і виробничі відносини (або відносини еко­номічної власності).

Продуктивні сили означають передусім дію людини на природу. Природа не дає в готовому вигляді необхідних для існування суспільства матеріальних благ, тому люди у процесі праці повинні постійно впливати на речовини природи і перетворювати їх на необхідні для себе блага, а отже вступати у відношення з нею. Так, за сучасних умов на виготовлення продукції вартістю 1 долар людство ви­трачає в середньому майже 1 т. природних ресурсів.

Продуктивні сили — це насамперед люди (основна про­дуктивна сила), засоби праці (річ або сукупність речей, яки­ми людина діє на речовину природи) та предмети праці (ре­човина природи, на яку людина діє у процесі праці, оброб­ляючи її. Крім того, до сучасної системи продуктивних сил належать наука, використовувані людьми сили природи (сонце, вітер, морські та океанські припливи, ядерна енергія та ін.), інформація, форми і методи організації виробництва.

Окремі елементи продуктивних сил ще називають чин­никами виробництва, тобто використовувані у процесі ви­робництва ресурси (людські, природні та ін.). З урахуван­ням цього можна дати визначення продуктивних сил.

Продуктивні силичинник, який забезпечує перетво­рення речовини природи відповідно до потреб людей і створює різноманітні блага (матеріальні, духовні).

Для того щоб ця складна система на рівні як госпо­дарського комплексу загалом (макроекономіка), так і ок­ремого підприємства (мікроекономіка) діяла ефективно, з максимальною віддачею, необхідна належна організація виробництва. Важливим завданням підприємця на цьому рівні є дотримання законів природи, захист довкілля.

Форми колективного впливу людей на природу

Розглянемо конкретні форми суспільної сутності про­дуктивних сил, тобто спільної (а не відокремленої), колек­тивної (а не індивідуальної) дії людини на природу, які ви­магають певної організації їх у процесі праці.

Такими формами є кооперація праці, поділ праці та обмін діяльністю між людьми.

Кооперація праціформа організації праці, виконання робіт, за якої значна кількість людей планомірно і спільно бере участь в одному або в різних повязаних між собою трудових процесах.

Завдяки такій кооперації праці було побудовано гігантські піраміди, інші споруди ще в рабовласницькому суспільстві.

Поділ праціпроцес відокремлення різних видів люд­ської діяльності, що виявляється у спеціалізації працівни­ка на виготовленні якогось одного продукту, окремих йо­го деталей або на виконанні певної трудової операції.

Так, для виготовлення сучасного легкового автомобіля необхідно мати майже 15 тис. деталей, у виробленні яких беруть участь сотні й тисячі робітників різних професій. Поділ праці надалі переростає у суспільний поділ, про сутність якого йтиметься далі.

Про глибину поділу праці свідчить той факт, що на­прикінці 30-х років XX ст. у США налічувалося до 40 тис. різноманітних професій, а наприкінці 90-х — майже 8 млн таких професій, робіт та ін. Для порівняння зазначимо, що в Парижі у XIII ст. існувало до 300 ремісничих і торгових спеціальностей. Щоб налагодити чітку взаємодію діяль­ності людей різних професій, також необхідна певна ор­ганізація.

Обмін діяльністю — один з різновидів поділу праці, за якого відбувається взаємообмін результатами виробничої діяльності у формі продуктів праці (товарів або послуг) однієї чи кількох галузей народного господарства.

Так, для підприємств машинобудівних галузей про­мисловості використовують метал підприємств мета­лургійної промисловості й водночас виготовляють устат­кування для металургійних заводів. Для раціонального обміну діяльністю потрібна також певна організація суспільного виробництва.

Діючи на природу, люди водночас вступають у певні взаємовідносини між собою. Такі відносини називаються виробничими, або відносинами економічної власності. Вони формуються і розвиваються у всіх сферах суспільно­го відтворення, тобто у безпосередньому виробництві, обміні, розподілі та споживанні. Тому їх можна визначити як відносини між людьми в процесі виробництва, обміну, розподілу і споживання матеріальних благ і послуг. Теоре­тичним виразом таких відносин є всі економічні категорії (вартість, ціна, товар, гроші, капітал, заробітна плата, при­буток тощо).

Серед об’єктів економічної власності вирішальну роль відіграє власність на засоби виробництва (тобто на засоби і предмети праці в їх єдності). Залежно від того, хто висту­пає власником засобів виробництва, формується відпо­відний тип суспільства — рабовласницький устрій, феодалізм, капіталізм.

Виробничі відносини (економічна власність) — друга (після продуктивних сил) важлива сторона суспільного способу виробництва. Конкретними формами їх розвитку є певні типи (приватна, колективна і державна) і форми власності, кожна з яких має окремих суб’єктів (окремий товаровиробник, капіталіст, трудовий колектив, асоційо­ваний капіталіст, держава та ін.). Для запобігання анта­гонізмам і конфліктам між окремими типами і формами власності необхідна певна організація, яка є складовою частиною процесу управління на мікро- і макрорівнях.

Продуктивні сили і відносини економічної власності постійно взаємодіють між собою. Як правило, динаміч­ніше розвиваються продуктивні сили, які вимагають вдо­сконалення існуючих або появи нових форм власності. Для приведення у відповідність цих двох сторін суспільного виробництва необхідно постійно управляти їх розвитком, координувати дії окремих елементів вироб­ництва, що є важливою функцією організації суспільного виробництва.

Організація суспільного виробництва — координація дій кожної з його сторін (продуктивних сил і виробничих відносин) та процесу їх взаємодії, передусім форма об’єднання людей у процесі суспільного виробництва.

Така координація здійснюється на макрорівні шляхом саморегулювання економічної системи та свідомого ціле­спрямованого регулювання з боку держави, на мікро-рівні — у процесі підприємницької діяльності. Щоб зрозуміти, як у межах економічної системи поступово форму­валась підприємницька діяльність, необхідно з’ясувати сутність економічних систем та їх еволюцію.

2. Сутність та еволюція економічних систем

Сутність економічної системи

Економічна системасукупність усіх видів економічної діяльності людей у процесі їх взаємодії, спрямованих на виробництво, обмін, розподіл і споживання товарів та по­слуг, а також на регулювання такої діяльності відповідно до мети суспільства.

Крім продуктивних сил та відносин економічної влас­ності, до складу економічної системи входять техніко-економічні, організаційно-економічні відносини та госпо­дарський механізм.

Техніко-економ відносинивідносини спеціа­лізації, кооперування, комбінування виробництва, його концентрації та ін.

Вони розвиваються на основі суспільного поділу праці, про що йтиметься далі при розгляді причин виникнення товарного виробництва.

Організаційно-економічні відносини — відносини між людьми з приводу організації виробництва (в тому числі безпосереднього виробництва, обміну, розподілу і спо­живання) матеріальних благ і послуг.

Основними елементами цих відносин є менеджмент, маркетинг, обмін виробничим досвідом та ін.

Господарський механізм — сукупність форм, методів та важелів використання економічних законів, розв’язання суперечностей суспільного способу виробництва, ре­алізації власності, а також всебічного розвитку людини.

Двома основними елементами господарського ме­ханізму є ринкові та державні методи управління еко­номікою. Ринкове саморегулювання економіки відбу­вається шляхом вільної конкуренції, стихійного коливан­ня попиту і пропозиції, економічних криз тощо. Держав­не регулювання здійснюють застосуванням економічних (проведення податкової, фінансово-кредитної та інших форм політики), правових (приняття нового та вдосконалення чинного законодавства) та адміністративних (за до­помогою наказів, розпоряджень тощо) важелів.

Відносини економічної власності, техніко-економічні та організаційно-економічні відносини є окремими еле­ментами системи економічних відносин.

Техніко-економічні відносини разом з продуктивними силами формують технологічний спосіб виробництва. За час існування людської цивілізації виникали та розвивали­ся три технологічних способи виробництва:

1) заснований на ручній праці (з початку існування первіснообщинного ладу до кінця XVIII — початку XIX ст., тобто часу здійснення промислової революції, після якої основою виробництва стала система машин);

2) заснований на машинній праці (з часу промислової революції до початку науково-технічної революції, яка розпочалася із середини 50-х років XX ст.);

3) заснований на автоматизованій праці (почався в се­редині 50-х років і триває до наших днів).

Якщо у розвинутих країнах світу швидко формується технологічний спосіб виробництва, заснований на автома­тизованій праці (широкому використанні промислових роботів третього покоління, тобто “інтелектуальних ро­ботів”, інформаційних технологій, верстатів з програмним числовим управлінням, автоматизованих технологічних ліній виробництва тощо), то в Україні переважає техно­логічний спосіб виробництва, який базується переважно на ручній та машинній праці. Про це свідчить те, що у на­родному господарстві України до 40% працюючих зайняті ручною працею, а верстати, устаткування, машини фізич­но зношені майже на 70 % й морально застарілі на 95 %. Це значно впливає на особливості підприємницької діяльності.

Еволюція економічної системи

Розглянемо коротко еволюцію економічних систем з часу виникнення людського суспільства.

Економічна система первіснообщинного ладу ґрунтувалася на ручній праці, суспільній власності, натуральному госпо­дарстві (за якого продукти праці призначаються для задоволення власних потреб, для споживання всередині господарства, яке їх виробило), на регулюванні общиною процесу споживання. На пізніх етапах її розвитку таке регулювання починає здійснювати верхівка общини. Техніко-економічні відносини характеризуються появою перших двох суспільних поділів праці: відокремлення скотарських племен від землеробських та відокремлення ремесла від землеробства. Зароджуються обмін, товарне виробництво.

Економічна система рабовласницького ладу грунтувалася на технологічному способі виробництва, заснованому на ручній праці, домінуванні власності фараонів на землю, позаекономічному примусі до праці мільйонів рабів, а от­же на рабовласницькому типі приватної власності. Водночас виникає колективна (селянські общини) та державна форми власності (на дороги, іригаційні споруди, порти, грошову систему), зявляється державне регулювання еко­номіки. Розвиваються банківська справа, лихварський, торговельний капітал, з якими тісно пов'язано виникнен­ня підприємництва. (В Україні у 90-ті роки XX ст. відрод­ження підприємництва також почалося передусім у сфері торгівлі, якою займалося майже 3 млн осіб.) Техніко-економічні відносини визначаються третім суспільним поді­лом праці (виділенням класу купців, появою торговельно­го капіталу), але переважаючим було натуральне господар­ство.

Економічна система феодального суспільства розвивала­ся на основі ручної праці, переважанні натурального гос­подарства. Цій системі властиві панування феодальної власності на землю, позаекономічний примус до праці (відробна рента), значна частка державної та церковної власності. Позаекономічний примус до праці поєднувався з економічним (праця на власній землі власними засоба­ми виробництва), наявністю приватної власності на засо­би виробництва. Із запровадженням грошової форми земельної ренти посилюється розвиток товарного вироб­ництва. Проте єдиний внутрішній ринок лише почав заро­джуватися, що обмежувало ринкові важелі регулювання економіки. Домінуючим елементом господарського ме­ханізму було державне регулювання. Виникає підпри­ємництво, пов’язане з виробничою діяльністю, створен­ням кустарних виробництв, мануфактури.

Економічна система капіталізму у своєму розвитку проходить дві стадії. На нижчій (початок XVI — кінець XIX ст.) зароджується і розвивається технологічний спосіб виробництва, заснований на машинній праці, поглиблюється суспільний поділ праці (у США наприкінці XIX ст. налічувалося до 12 тис. занять, ремесел, професій), відбу­вається первісне нагромадження капіталу (відокремлення працівників від засобів виробництва та результатів праці), встановлюється панування капіталістичної власності. Товарне виробництво набуває найбільшого розвитку. Пану­ючою формою власності була індивідуальна капіталістич­на власність, яка найбільшою мірою асоціюється з економічною свободою підприємців, а отже зі свободою підприємницької діяльності. Наприкінці XIX ст. інтенсив­но розвивається акціонерна форма власності — найспри­ятливіша для панування монополій. Значну роль у розвит­ку економічної системи відіграють держава і державна власність, але переважають ринкові важелі саморегулю­вання економіки.

На вищій стадії розвитку капіталізму, яка триває і в наш час, починає (з середини 50-х років) активно форму­ватися технологічний спосіб виробництва, заснований на автоматизованій праці. Після кризи 1929-1933 рр. надзви­чайно активно зростає роль держави і державної власності (на засоби виробництва, значну частку національного до­ходу, фінансово-кредитні інститути тощо), в економіці відбувається поєднання економічної сили монополій (в тому числі олігополій) з економічною та політико-правовою силою держави, формується державно-корпоратив­ний капіталізм. Домінуючою формою власності на вищій стадії капіталізму стає колективна капіталістична влас­ність — основа появи та розвитку інституту менеджерів. Водночас з’являється трудова колективна власність, роз­виваються наддержавні форми капіталізму (економічна інтеграція країн Західної Європи), пануючим елементом господарського механізму стає державне регулювання, яке дедалі більше поєднується з наддержавним. На початку XX ст. виникає маркетинг. Проте відбувається поступовий підрив товарного виробництва і з’являється безпосередньо суспільне виробництво (найвища форма організації суспільного виробництва порівняно з натуральним і товарним), здійснюється соціалізація економічної системи.

Ці основні особливості економічної системи капі­талізму наприкінці XX ст. по-різному виявляються в окре­мих її різновидах або в певних капіталістичних системах. Такими різновидами є американська, французька, японсь­ка, шведська (її ще називають шведською моделлю соціалізму), південнокорейська економічні системи. Більш узагальнено виділяють американський, європейсь­кий та східноазіатський капіталізм. Зокрема, Японію нази­вають зразком державне керованого капіталізму, Німеччи­ну — соціально-ринкового, США — ринкової економіки. Відмінності між економічними системами виявляються у різних типах менеджменту (зокрема, виділяють амери­канський та японський типи) та ін.

Характеризуючи сутність і еволюцію економічних си­стем, ми називали такі форми організації суспільного ви­робництва, як натуральне господарство і товарне вироб­ництво. Оскільки останнє виступає матеріальною основою підприємницької діяльності, розглянемо причини виник­нення та сутність товарного виробництва, його еволюцію та механізм взаємозв’язку з підприємницькою діяльністю.

3. Товарне виробництво — матеріальна основа виникнення підприємництва

Причини появи та сутність товарного виробництва

Товарне виробництво, як уже зазначалося, зарод­жується з часу розпаду первіснообщинного ладу. Так, внаслідок першого великого суспільного поділу праці (відділення скотарських племен від землеробських) почав­ся регулярний обмін між общинами, який ще більше роз­ширився внаслідок другого великого поділу праці (відо­кремлення ремесла від сільського господарства). Отже, суспільний поділ праці є першою важливою причиною по­яви товарного виробництва.

Суспільний поділ праці існує у трьох основних формах: загальній, частковій та одиничній. Загальна форма — поділ суспільного виробництва на окремі сфери: промист ловість, сільське господарство, сфера матеріального і не­матеріального виробництва.

Часткова форма — розподіл сфер і родів виробництва на окремі галузі та види. Так, у сільському господарстві виділяють тваринництво, рослинництво тощо, у промис­ловості — важку, легку, харчову, текстильну. У США, наприклад, у промисловості існує майже 700 галузей.

Одинична форма — поділ праці всередині окремого підприємства на професії, види зайнятості (токар, слюсар, менеджер тощо).

Економічна відокремленість виробників — друга важлива причина виникнення товарного виробництва, що означає власність окремих товаровиробників на засоби вироб­ництва та результати праці, здатність самостійно вирішу­вати питання господарської діяльності (що й як виробля­ти та ін.) і виступає в умовах зародження товарного вироб­ництва у формі приватної власності (на засоби вироб­ництва, вироблений продукт).

З часу появи держави формується право приватної власності. Вона виступає удвох основних формах: приват­ної нетрудової (нею є власність рабовласників, феодалів, капіталістів) та трудової (власність ремісників, селян, дрібних торгівців, багатьох працівників сфери послуг то­що, які не наймають робочу силу).

Звідси випливає висновок про сутність товарного ви­робництва.

Товарне виробництво — організація суспільного госпо­дарства, за якої окремі продукти виготовляють відокрем­лені виробники і для задоволення суспільних потреб не­обхідні купівля-продаж на ринку цих продуктів, які внаслідок цього стають товаром.

Зародкові форми підприємництва, як уже зазначалося, нерозривно пов’язані з третім суспільним поділом праці (відокремленням торгівлі від землеробства) і появою купців. Цей процес відбувається в умовах рабовласницько­го ладу. Вперше зявляються гроші, лихварський капітал,

Терміни “підприємець” і “підприємництво” походять від понять “підприємливість”, “заповзятливість”, “діло­витість”, “енергійність”, “практичність”, а людина, яка має такі риси, щось створює, організовує.

За феодалізму зароджується банківська система, зяв­ляється кредит. У XIII-XV ст. на зміну ремісничим об’єднанням приходить мануфактура — великі робітничі майстерні. Осіб, які організовували такі підприємства, ста­ли називати підприємцями.

Етапи розвитку товарного виробництва

У всіх докапіталістичних суспільствах товарне вироб­ництво було простим (оскільки не всі продукти праці та ресурси перетворювалися на товар), за капіталізму воно набуває всезагального характеру (критерієм цього є перетворення робочої сили на товар). Загалом за капіталізму товарне виробництво стає основою ринкової економіки або ринкової капіталістичної системи.

Ринкова економіка — економіка, яка ґрунтується на на­явності різних типів і форм приватної власності, вільній конкуренції, принципах вільного підприємництва, вільно­го ринкового ціноутворення та обмеженому втручанні держави в господарську діяльність.

Така економіка починає формуватися на початку XVI ст. і перетворюється на цілісну систему у XIX ст. Во­на діє на принципах ринкового саморегулювання, а отже може існувати без активного втручання держави. Звідси й назва — ринкова економіка.

У період функціонування і розвитку ринкової еко­номіки активно формується біржова система торгівлі (пер­ші товарні біржі з’явились у 1531 р. в Антверпені — Нідер­ланди, у 1549 р. — в Ліоні й Тулузі — Франція, у 1556 р. — в Лондоні), згодом — банківська система (перший акціонерний банк був заснований в Англії у 1764 р.; пер­ший комерційний банк США — у 1781 р.) і біржі — фондові та робочої сили. Всі ці інститути й установи забезпечують рух грошей, цінних паперів (на фондових буржах), за­собів виробництва, предметів споживання тощо (на товар­них біржах), робочої сили (на біржах праці) і формують у їх сукупності та взаємодії інфраструктуру ринку. Водночас значно розширюється коло підприємницької діяльності.

Проте, як уже зазначалося, ринкова економіка існува­ла максимум до кризи 1929-1933 рр. Завдяки активному втручанню держави в економіку, проведенню нею соціаль­ної політики (у розвитку освіти, охорони здоров’я, пенсійному забезпеченні тощо) економічну систему стали називати соціальне орієнтованою ринковою економікою, тобто поєднання ринкових важелів із активною соціаль­ною політикою держави. Таку назву реформованої економічної системи запропонував німецький вчений А. Мюллер-Армак, а запровадив у життя німецький еко­номіст та глава уряду Л. Ерхард.

Однак ця назва неадекватна сучасному товарному ви­робництву. Це зумовлено тим, що після кризи 1929-1933 рр. держава провадила не лише активну соціальну, а й еко­номічну політику, засновану на інтенсивному зростанні частки державної власності.

Існують різні форми економічної політики: фінансово-кредитна, податкова, структурна, інвестиційна, науково-технічна та ін. Таку економіку американські економісти (Е. Хансен та ін.) назвали змішаною. Вона означає опти­мальне поєднання приватної та державної власності, рин­кових важелів саморегулювання економіки з державним регулюванням. Наявність такої економіки зумовлює появу нового виду підприємницької діяльності — на державних підприємствах, підприємствах із змішаною формою влас­ності та ін.

Найкращі можливості для розкриття підприємницьких здібностей людини, для організації підприємницької діяльності створює ринкова економіка. Адже її рушійною силою розвитку є конкурентна боротьба, що змушує підприємця ризикувати, приймати нестандартні рішення, бути діловитим, енергійним. Ринкова економіка, яка ґрун­тується здебільшого на приватній власності, гарантує та­кож найбільшу свободу економічного вибору.

Водночас соціальне орієнтована і змішана економіка забезпечують певні переваги для заняття підприємниць­кою діяльністю: наявність всебічної державної підтримки такої діяльності (передусім у сфері малого бізнесу); існування більшої кількості типів та форм власності, круп­них компаній і багатих людей, які сприяють формуванню дрібних підприємницьких структур та ін.

Певні види підприємницької діяльності можливі завдяки розгалуженій структурі ринку, тобто наявності різних видів ринків у їх взаємодії. Основними видами рин­ків є фінансовий (у вузькому розумінні — грошовий), ри­нок засобів виробництва, ринок предметів споживання, ринок послуг, ринок інтелектуальної власності, валютний ринок, ринок золота, ринок робочої сили.

Розрізняють також вільний ринок (на якому жоден із незалежних товаровиробників не може впливати на рівень, цін), монополізований (на якому процес ціноутворення здійснюється під диктатом наймогутнішої монополії), олігопольний (на якому процес ціноутворення здійснюється під впливом 3-4 наймогутніших компаній) і регульований (ринок, який регулює і контролює держава). Найбільший простір для підприємницької діяльності забезпечує вільний ринок.

Тема 3. ПІДПРИЄМНИЦЬКА ІДЕЯ ТА МЕХАНІЗМ ЇЇ ВТІЛЕННЯ

Створення власного підприємства і виконання підпри­ємницьких функцій — надзвичайно складна і ризикована справа, яка вимагає великої сили волі, затрат енергії, ціле­спрямованості тощо. За сприятливих умов ці зусилля ви­нагороджуються привласненням значних доходів, набут­тям економічної влади, визнанням у суспільстві, ре­алізацією основної мети. Людина, яка вирішила зайняти­ся підприємницькою діяльністю, повинна зіставити ці за­трати і результати, хоча на етапі ідеї підприємництва це зробити дуже важко.

1. Підприємницька ідея

Сутність і джерела підприємницької ідеї

Поняття “ідея” розкриває мислену форму пізнання явищ та процесів об'єктивної діяльності, яка містить усвідомлен­ня мети та шляхів її практичної реалізації. Виходячи з цього, можна визначити сутність підприємницької ідеї.

Підприємницька ідеяконкретне цілісне знання про доцільність та можливість займатися певним видом підприємницької діяльності, а також чітке усвідомлення мети такої діяльності, шляхів та засобів її досягнення.

Окремими елементами такого цілісного знання є:

1) усвідомлення необхідності працювати на межі своїх здібностей (фізичних, розумових, організаторських та ін.);

2) відмова від попереднього виду занять, професії тощо;

3) прагнення стати власником, передусім власником підприємства (а отже відмова від праці на інших осіб);

4) прагнення постійно збільшувати своє багатство шляхом створення товарів і послуг, необхідних для су­спільства;

5) прагнення в такий спосіб реалізувати свою мету, до­могтися визнання у суспільстві й навіть впливу на політику;

6) чітке усвідомлення шляхів отримання ресурсів для створення власного підприємства або труднощів при його створенні за наявності власних нагромаджень;

7) знання певного виду підприємницької діяльності, шляхів створення підприємства у відповідній сфері чи га­лузі народного господарства;

8) вміння вибрати оптимальну організаційну та ор­ганізаційно-правову форму його існування;

9) знання можливих ризиків, які очікують діяльність підприємства та вміння управляти ними, нейтралізувати найгірші негативні сторони;

10) вміння організувати облік на підприємстві та знан­ня основ такого обліку;

11) знання зовнішніх чинників, які впливають на під­приємницьку діяльність:

чинного законодавства, форм та засобів економічної політики, конкуренції з боку інозем­них товаровиробників.

Конкретним виявом підприємницької ідеї є ідея ство­рення нового товару або послуги.

Новий товар — товар, який принципово відрізняється від наявних на ринку товарів або має серйозні якісні вдоско­налення порівняно з товарами-аналогами щодо спожив­чих якостей, дизайну, форми тощо.

Джерелами ідеї підприємницької діяльності (в тому числі ідеї нового товару або послуги) є:

1) отримані знання у середній школі та вищому за­кладі освіти при вивченні економічних дисциплін;

2) досвід у цій сфері батьків, родичів та знайомих;

3) інформація, отримана із засобів масової інформації (радіо, телебачення, газет, журналів тощо);

4) думка споживачів про доцільність мати нові товари, отримувати нові послуги;

5) ідеї науковців, які проводять теоретичні та при­кладні дослідження;

6) відвідування ярмарків і виставок передового досвіду;

7) побажання працівників торгівлі, системи збуту, осіб, зайнятих рекламою;

8) ідеї потенційних конкурентів, публікації у профе­сіональних виданнях, в тому числі про наявні патенти та ліцензії;

9) знання основних способів підтримки державою підприємницької діяльності, якими хотів би скористатися майбутній підприємець.

Усвідомлення ідеї підприємницької діяльності перед­бачає знання певного виду такої діяльності, шляхів ство­рення підприємства тощо. Перш ніж здійснити свій вибір, потенційний підприємець повинен дотримуватися таких принципів:

1) мінімальні обсяги фінансових ресурсів для створен­ня підприємства;

2) якомога швидше отримання очікуваного результату;

3) незначні ризики при створенні та функціонуванні підприємства;

4) максимально сприятливі умови матеріально-техніч­ного постачання;

5) найпростіші способи поліпшення умов збуту про­дукції, реалізації максимальної кількості товарів і послуг;

6) отримання підтримки від держави, передусім у перші роки існування підприємства;

7) максимальна відповідність здійснення підприємни­цької діяльності здібностям підприємця і реалізації його мети.

Сфери підприємницької діяльності

Вибір конкретної сфери підприємницької діяльності повязаний з поділом народного господарства на сфери та галузі, а також з обмеженнями держави щодо певних видів діяльності.

Двома основними сферами для зайняття підприємни­цькою діяльністю є матеріальне та нематеріальне вироб­ництво (або сфера послуг).

У сфері матеріального виробництва підприємець може орієнтуватися на побудову підприємств, які виготовляти­муть засоби виробництва (машини, верстати, устаткуван­ня, транспортні засоби, будівлі, споруди, дороги тощо) або предмети споживання (одяг, взуття, продукти харчування, предмети широкого вжитку: посуд, пральні машини то­що). Основними галузями народного господарства є про­мисловість, сільське господарство, будівництво, рибальст­во, лісове господарство, вантажний та пасажирський транспорт, звязок (радіо, телебачення, телефон, телеграф, пошта), громадське харчування та ін.

Згідно з прийнятою в розвинутих країнах класифіка­цією у сфері послуг надаються послуги матеріально-ви­робничого та нематеріального (неречового) характеру.

До послуг матеріально-виробничого характеру, надан­ням яких може зайнятися підприємець, належать:

1) частина послуг транспорту, торгівлі, звязку;

2) матеріальні послуги населенню (хімчистка, прання, ремонт і обслуговування автомобілів, електроприладів, го­динників, меблів, одягу, взуття, ювелірних виробів та ін.);

3) готельні послуги;

4) послуги з виробництва та обігу (організація та нала­годження управління виробництвом: створення підприємств, приватизація, перехід на інші форми власності та організаційно-правові форми, аудиторські послуги тощо);

5) різноманітні науково-дослідні та допоміжні лабора­торії, проектно-конструкторські бюро; агентства з прока­ту устаткування: передрук і стенографія, проектування інтер’єрів, виготовлення та прикрашення вітрин та багато інших.

До послуг нематеріального (неречового) характеру відно­сять послуги у сфері науки, освіти, охорони здоровя, гос­подарського використання нерухомості, страхування, юридичні послуги та ін. Так, у сфері науки дрібні й середні вузькоспеціалізовані підприємства можуть виконувати такі операції:

1) здійснювати спеціальні розрахунки для крупних компаній, складати програми для ЕОМ, розробляти ок­ремі частини інженерних проектів;

2) провадити лабораторні та стендові випробування (фіксувати виконані роботи у формі патентів);

3) продукувати нові ідеї, здійснювати відкриття і вина­ходи, пропонувати “ноу-хау” (сукупність технічних знань та виробничого, комерційного досвіду, відповідної інфор­мації, необхідних для виготовлення певного виробу;

нео-публіковані винаходи, які використовують у ліцензійних угодах та ін.). Інформацію на зразок “ноу-хау” передають у формі креслень, проектів, схем, техніко-економічних об­ґрунтувань, методик, розрахунків тощо.

Повніше перелік різних видів робіт, послуг буде наве­дено далі при розгляді порядку отримання ліцензій на здійснення окремих видів діяльності.

У розвинутих країнах світу у сфері послуг зайнято май­же 75% працездатного населення, що свідчить про кращі можливості створення у цій сфері власної справи. В Ук­раїні в ній зайнято лише до 27% працездатного населення, У сфері послуг загалом потрібні менша сума початкового (стартового) капіталу для створення підприємства, у бага­тьох випадках для цього можна використати власні будин­ки і квартири, менша необхідність специфічних знань (про технологію виробництва, способи управління тощо).

Як показав досвід формування підприємницької діяль­ності в Україні, найскладніша проблема для підприємців — дефіцит фінансових ресурсів для організації власної справи. Важливими перепонами є також відсутність приміщень та устаткування, нестача кваліфікованого персоналу, труднощі з придбанням необхідних сировини та матеріалів, недостат­ня власна кваліфікація, труднощі у доступі до інформації.

Важливим елементом підприємницької ідеї є знання та вміння вибрати найоптимальнішу організаційно-правову форму підприємницької діяльності. Для цього необхідно знати основні з цих форм, їх позитивні сторони та недоліки, умови формування статутного фонду тощо.

Такими організаційно-правовими формами в Україні є: організації; індивідуальне підприємство; сімейне під­приємство; приватне підприємство; колективне підприєм­ство; спільне підприємство; кооператив; орендне підприємство; селянське господарство; споживче товариство; різні види господарських товариств (акціонерні, товарист­ва з обмеженою відповідальністю, з додатковою відпові­дальністю, повні, командитні товариства тощо).

У сфері матеріального виробництва попередніми умо­вами правильного вибору організаційно-правової форми підприємства є проведення маркетингового дослідження — найважливішої ланки технології визначення переваг ство­рюваного підприємства.

2. Визначення переваг створюваного підприємства

Для досягнення успіху у підприємницькій діяльності головне завдання маркетингу — знайти місце для під­приємства на ринку. Найкращим варіантом такого пошу­ку є виявлення ще не освоєного конкурентами ринку. З цією метою попередньо проводять сегментацію ринку.

Сегментація ринкуподіл його на окремі частини (сег­менти) залежно від типу споживачів, товарів, конкурую­чих підприємств та інших чинників (демографічних, гео­графічних, економічних, на основі поведінки споживача та ін.).

Важливими об’єктами сегментації є наявність конку­руючих підприємств на ринку або окремих груп товарів і послуг та споживачів. При здійсненні сегментації ринку маркетолог намагається знайти таку групу споживачів, потреби яких постійно зростатимуть, а підприємство зможе їх найповніше задовольнити і на цій основі забезпечити стабільне зростання прибутків. Такий сегмент ринку нази­вають ринковою нішею. Зайняти таку нішу — означає ви­брати окремий вид підприємницької діяльності, спрямований на виготовлення нових товарів і послуг з метою задоволення потреб певного кола споживачів і привласнен­ня на цій основі прибутків.

При вивченні ринку найважливішим об’єктом сегмен­тації є споживач та його поведінка на ринку товарів і по­слуг залежно від спонукальних засобів маркетингу. До них належать товар або послуга, ціна на них, способи реалізації та стимулювання збуту. Залежно від цього фор­мується ставлення до певних речей або послуг, яке пови­нен знати маркетолог, щоб зробити висновок про ймовірність їх купівлі у майбутньому. У разі необхідності покращують якість товару, дизайн тощо.

Аналіз конкуруючих товарів або підприємств-конку­рентів — наступний етап маркетингових досліджень. Кон­куренція з погляду маркетингу — це суперництво між підприємствами-виробниками, торговельними підприєм­ствами, окремими продавцями за ринки збуту товарів з метою отримання прибутку.

У сфері маркетингу розрізняють конкуренцію предмет­ну (конкуренція між однаковими за виглядом і формою товарами, але різними за якістю), видову (конкуренція між товарами, однаковими в загальних рисах, але з істотно різними окремими деталями, корисними властивостя­ми тощо) та ін.

Завданнями маркетолога є пошук конкуруючих під­приємств, товарів-аналогів, здатних замінити виготовлювані його підприємством товари, або товарів-замінників, спроможних виконати таку саму функцію. Після цього виявляють сильні та слабкі сторони конкурентів, обґрунто­вують їх ймовірні тактику та стратегію.

Щоб виявити сильні та слабкі сторони конкурента, не­обхідно знати:

1) ринкову нішу, яку він займає;

2) обсяг товарообороту;

3) якість чи кількість товарів, на які переважно орієн­товане підприємство;

4) форму і зовнішній вигляд продукції, наявність тор­гової марки;

5) гарантійний та післягарантійний періоди обслугову­вання покупців;

6) організацію збуту, зокрема умови та терміни поста­чання товарів, розміщення складських приміщень, спосо­би транспортування та вартість цих операцій та ін.

Якщо товари конкуруючих підприємств експортуються за кордон, необхідно з’ясувати, в які країни здійснюється цей експорт, яку ринкову нішу він там займає, частку ек­спорту в окремі країни тощо.

Аналіз конкуруючих товарів завершується визначен­ням їх конкурентоспроможності — здатності відповідати вимогам споживачів порівняно з іншими конкуруючими товарами. Конкурентоспроможність товарів визначають, з одного боку, їх якістю, а з іншого — цінами.

У свою чергу, якість товару вимірюють сукупністю йо­го споживчих властивостей, основними з яких є дов­говічність, надійність, простота в експлуатації, ергоно-мічність (відповідність споживчих властивостей товару властивостям людського організму та психіки, передусім зручності у використанні, швидкості втомлюваності спо­живача).

Двома основними видами цін, які мають вирішальне значення для споживача, є ціна покупки і ціна викорис­тання (формується для товарів тривалого користування — холодильників, телевізорів, меблів тощо). Крім ціни по­купки, остання передбачає витрати на транспортування, встановлення, експлуатацію та ремонт. Так, для побутово­го холодильника за весь час його експлуатації ціна покуп­ки становить лише до 10% ціни використання.

Визначення конкурентоспроможності підприємства (тобто його основних відмінностей від конкуруючих підприємств за показниками ефективності виробництва та здатністю задовольняти потреби споживачів у товарах і послугах) — важлива ланка маркетингових досліджень. На думку західних науковців, високу конкурентоспромож­ність підприємства забезпечують такі економічні критерії:

1) наближеність до ринку;

2) створення автономій для підрозділів, цехів філій разом з централізацією з питань фінансів, інвестицій;

3) простота організації;

4) максимальне використання здібностей працівників і створення для цього відповідної творчої атмосфери;

5) здійснення ефективного контролю за найважливі­шими проблемами підприємства та ін.

Крім того, підприємець повинен розробити постачаль­ницьку, цінову, збутову, рекламну політику підприємства, передбачити можливості отримання кредитів, їх повернен­ня та інші аспекти підприємницької діяльності. Всі ці аспекти є водночас елементами маркетингових досліджень, маркетингової діяльності, а остання — складовою части­ною підприємницької діяльності.

Тема 4. ТЕХНОЛОГІЯ ЗАСНУВАННЯ ВЛАСНОЇ СПРАВИ

Після того як з’ясовано, яким повинен бути підприє­мець, ризики, що супроводжують його діяльність, обсяг робіт, який він повинен виконувати, за наявності рис під­приємця та початкового капіталу можна братися за організацію своєї справи (бізнесу), яка має певну технологію (механізм).

1. Засновницькі документи та їх підготування

Підприємство і такі його форми, як компанія, товари­ство з обмеженою відповідальністю та ін., є юридичними особами, а отже виступають самостійними носіями прав і зобов’язань з відповідним комплексом ознак юридичної особи (право здійснювати від свого імені господарські операції, наявність майна, відокремленого від майна ін­ших учасників та ін.).

Основними документами, які підтверджують статус юридичної особи, є статут і засновницький договір; засну­вання підприємства без цих двох документів не можливе.

Для створення малих приватних підприємств, які ви­користовують індивідуальну форму організації бізнесу (тобто індивідуальне підприємство, засноване на осо­бистій власності фізичної особи та його власній праці, наприклад, праця у сфері мистецтва), необхідним є лише статут підприємства. Для відкритого, командитного та розширеного командитного товариств необхідний лише засновницький договір. Для всіх інших видів підприємств, особливо якщо засновниками виступають державні, кооперативи, спільні підприємства, різні асоціації та союзи, необхідні обидва документи. Розглянемо структуру та зміст кожного з них.

Статут підприємства

У статуті підприємства, згідно із Господарським кодексом, зазначають:

а) власника і найменування підприємства, його місце­знаходження;

б) предмет і цілі діяльності;

в) органи управління, порядок їх формування;

г) компетенцію і повноваження трудового колективу та його виборчих органів, які мають право представляти інтереси трудового колективу (ради трудового колективу, профспілковий комітет та ін.);

ґ) порядок утворення майна підприємства;

д) умови реорганізації та припинення діяльності підприємств.

При найменуванні підприємства вказують його назву (завод, фабрика та ін.), вид підприємства (індивідуальне, колективне, державне тощо) та ін.

До особливостей діяльності підприємства (які теж мо­жуть зазначатися в статуті) належать: положення про тру­дові відносини, які виникають на основі членства; повно­важення, порядок створення ради підприємства; товарний знак та ін.

Основними структурними елементами статуту підпри­ємства є такі розділи:

1) про загальні положення, предмет (вид), основні цілі та напрями діяльності;

2) нро зовнішньоекономічну діяльність;

3) про права підприємства (фірми), його майно;

4) про виробничо-господарську діяльність, управління підприємством та його трудовим колективом;

5) про організацію та оплату праці;

6) про розподіл прибутків і компенсацію збитків;

7) про облік, звітність і контроль;

8) про припинення діяльності підприємства.

Надзвичайно важливими для майбутніх підприємців є знання про майно підприємства, зокрема про джерело йо­го формування. Майно підприємства становить його ос­новні та оборотні фонди, а також інші цінності, вартість яких відображається у самостійному балансі підприємства. Основними джерелами формування майна підприємства є:

1) грошові та матеріальні внески засновників;

2) доходи, отримані від реалізації продукції, а також від інших видів господарської діяльності;

3) доходи від цінних паперів;

4) кредити банків та інших кредиторів;

5) капітальні вкладення і дотації з бюджету;

6) доходи від роздержавлення та приватизації влас­ності;

7) придбання майна іншого підприємства. При організації підприємства у сфері банківської діяльності або виробництва різних товарів тощо статут доповнюють окремими додатковими положеннями, зафіксо­ваними у відповідних законах.

Статут підприємства затверджується власником (або власниками) майна — засновником (або засновниками) підприємства.

Засновницький договір

Основними структурними елементами засновницького договору є розділи:

1) про предмет і мету діяльності підприємства;

2) про юридичний статус підприємства;

3) про статутний фонд і його частку в загальному об­сязі витрат;

4) про вклади учасників у речовій та вартісній формах, а також в уставному фонді;

5) про умови і порядок кредитування;

6) про передбачувані обсяги виробництва, в тому числі для експорту;

7) про порядок нагромадження і розподіл прибутку, податків на прибуток;

8) про права та обовязки засновників;

9) про структуру управління;

10) про порядок оплати праці працівників;

11) про систему постачання і збуту продукції;

12) про форми контролю за діяльністю підприємства та якістю продукції;

13) про комерційну тайну;

14) про відповідальність за порушення договору;

15) про порядок ліквідації підприємства.

Оскільки засновницький договір є одним з найваж­ливіших видів договору, тобто добровільного об’єднання двох або кількох осіб, їхнього майна, в якому кожен з учасників бере на себе певні зобов’язання щодо інших учасників з метою привласнення прибутку, то акцент у ньому роблять на загальних обсягах статутного фонду, ча­стці кожного із засновників, її формі (натуральна або ре­чова), а також на способах оплати за надані один одному товари, послуги або виконані роботи.

Важливу роль в установчому договорі відіграють також положення про форми відповідальності учасників за невико­нання прийнятих зобовязань, про порядок вирішення супе­речок, умови розторгнення або продовження договору та ін.

Підписанню засновницького договору, як правило, пе­редує ретельне комплексне техніко-економічне обгрунту­вання діяльності підприємства і передусім таких сторін до­кумента, як розрахунок статутного фонду, очікуваних при­бутків, балансу доходів і витрат на функціонування підприємства та ін.

При створенні акціонерного товариства у засновниць­ких документах повинні бути відображені дані про види акцій, які випускають, їх номінальну вартість та кількість і співвідношення акцій різних видів.

Оскільки у засновницькому договорі особлива увага приділяється статутному фонду, розглянемо його сутність та шляхи формування.

2. Статутний фонд та його формування

Статутний фонд — сукупність матеріальних (речових) і грошових коштів та інших нематеріальних цінностей, які є постійним внеском його засновників — учасників у ство­рене ними господарське товариство з метою забезпе­чення діяльності підприємства й отримання на цій основі прибутку.

Внесками засновників та учасників товариства у ма­теріальній формі є будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності;

у грошовій формі — грошові ресурси (в тому числі у вільно конвертованій валюті) та цінні папери;

у формі нематеріальних цінностей — усі види май­нових прав — на користування землею та іншими природ­ними ресурсами, у тому числі інтелектуальною власністю (зокрема, використання винаходів у вигляді патентів і ліцензій, “ноу-хау”).

Статутний фонд може поповнюватися за рахунок час­тини прибутку від господарської діяльності, а також додат­кових внесків учасників.

Порядок внесення і оцінка вкладів кожного засновни­ка в статутний фонд визначаються засновницькими доку­ментами. Вартість майна при цьому оцінюють за цінами, які склалися на період заснування підприємства або відповідно до угоди між учасниками. Для оцінки товарно-матеріальних цінностей, які вносять до статутного фонду, створюють відповідну комісію з учасників підприємства. Водночас таку оцінку при організації спільного підприєм­ства здійснюють у договірних цінах з урахуванням цін сві­тового ринку. За ухвалою ради засновників учасники то­вариства можуть вносити вклади частинами або одноразо­во. Ця ж рада може прийняти спеціальну ухвалу про збільшення або зменшення статутного фонду. Збільшення його відбувається лише після внесення всіма учасниками своїх вкладів (оплати акцій), крім випадків, передбачених Законом України “Про господарські товариства”. Змен­шення статутного фонду товариства у разі заперечення з боку його кредиторів не допускається.

Рішення товариства про зміни розміру статутного фон­ду набуває сили з дня внесення їх до державного реєстру. Так, у разі створення товариства з обмеженою відповідаль­ністю розмір статутного фонду повинен становити не мен­ше суми, еквівалентної 625 мінімальним заробітним пла­там. При цьому до уваги беруть ставку на момент створен­ня даного товариства. Наприклад, згідно з першим рішен­ням ВРУ, мінімальна зарплата стано­вила 15 грн., а розмір статутного фонду товариства з обме­женою відповідальністю — відповідно 9375 грн. Пізніше рішенням законодавчого органу України мінімальну за­робітну плату було підвищено до 45 грн., і статутний фонд товариства збільшився до 28 125 грн. А з червня 1998 р. мінімальна заробітна плата досягла 55 грн., внаслідок чо­го зросла величина статутного фонду. З 2000 р. мінімальна заробітна плата становить 118 грн. Мінімальний статутний фонд відкритого акціонерного товариства — 1250 міні­мальних заробітних плат.

Згідно із Законом України “Про господарські товари­ства” до моменту реєстрації такого товариства кожен з учасників зобовязаний внести не менше 30% вказаного в установчих документах вкладу, і цей внесок повинен бути підтверджений документами, виданими банківською уста­новою. Учасник товариства зобов’язаний повністю внести свій вклад не пізніше одного року після реєстрації товари­ства. У разі порушення цього положення учасник сплачує за час прострочення 10% річних з недовнесеної суми. Ви­нятком із цього правила можуть бути випадки, передба­чені установчими документами. Внесення повного вкладу підтверджується свідоцтвом товариства.

Акціонерне товариство може збільшувати розміри ста­тутного фонду, якщо всі попередньо випущені акції повністю сплачені за вартістю, не нижчою за номінальну вартість. Збільшення статутного фонду здійснюється шля­хом випуску нових акцій, обміну облігацій на акції, а та­кож збільшенням номінальної вартості акцій. При цьому акціонери користуються переважним правом на придбан­ня додатково випущених акцій.

Водночас збільшення статутного фонду не більше як на 1/3 може бути здійснене за рішенням правління, якщо це передбачено статутом. Зміни статуту, пов’язані зі збіль­шенням статутного фонду, повинні бути зареєстровані тим органом, який-зареєстрував статут акціонерного товариства, після реалізації додатково випущених акцій.

Зменшення статутного фонду акціонерного товариства здійснюється шляхом зменшення номінальної вартості акцій або зменшення кількості акцій шляхом викупу час­тини їх у власників та анулювання.

Якщо учасник товариства з обмеженою відповідальніс­тю виходить з нього, то йому виплачують вартість частини майна, пропорційну його частці у статутному фонді. Май­но повертається учаснику цього товариства без винагоро­ди. Водночас йому виплачують належну частину прибутку, одержаного товариством у поточному році до моменту ви­ходу з нього учасника.

У разі зменшення статутного фонду акціонерне това­риство відшкодовує зазнані при цьому збитки.

Крім відкритих акціонерних товариств з обмеженою відповідальністю в Україні, згідно з чинним законодавст­вом, можна заснувати закрите акціонерне товариство, то­вариство з додатковою відповідальністю, повне та командитне товариства.

Перейдемо до розгляду механізму державної реєстрації.

3. Державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності

Державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяль­ності здійснюють у виконавчому комітеті міської, район­ної (в місті) Ради народних депутатів або в районній раді за місцезнаходженням керівного органу (правління, ди­рекції та ін.) чи місцепроживанням суб’єктів бізнесу.

Для державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності — юридичної особи — необхідні такі установчі документи:

1) рішення власника майна або уповноваженого ним органу про створення суб’єкта підприємницької діяль­ності. Таким рішенням за наявності двох і більше влас­ників (або уповноважених ними органів) є засновницький договір;

2) статут (якщо це передбачено законодавством щодо створюваної організаційно-правової форми господарю­вання);

3) реєстраційна картка, заповнена у трьох примірни­ках (крім ідентифікаційного коду) і підписана заявником. Заповнена реєстраційна карта слугує водночас заявою про державну реєстрацію. У разі потреби орган державної ре­єстрації надає допомогу в заповненні картки;

4) документ, який підтверджує сплату реєстраційного збору;

5) нотаріально завірена копія свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи. Цей документ подається тоді, коли власником (одним із власників) підприємниць­кої діяльності є юридична особа.

Орган державної реєстрації не має права вимагати інших документів або оформлених за іншими вимогами.

За реєстрації приватного підприємства рішення влас­ника не подається. Якщо власниками суб’єкта під­приємницької діяльності є фізичні особи, їх підписи на ус­тановчих документах повинні бути нотаріально засвідчені.

На реєстрацію подають лише оригінали установчих до­кументів, в яких не повинно бути положень, що супере­чать чинному законодавству. За це несе відповідальність заявник.

Громадянин, який має намір займатися підприємниць­кою діяльністю без створення юридичної особи (заявник), подає до органу державної реєстрації реєстраційну картку і документ, що підтверджує сплату реєстраційного збору, а також пред’являє документ, який посвідчує його особу.

За наявності необхідних документів орган державної реєстрації протягом 5 робочих днів з моменту їх надход­ження повинен провести державну реєстрацію і видати за­явникові свідоцтво. Це дає право на відкриття розрахунко­вого, валютного та інших рахунків в установах банків, а також на виготовлення печаток і штампів, на яких пови­нен вказуватися номер свідоцтва про державну реєстра­цію. Такий номер мусить відповідати ідентифікаційному коду, за яким суб’єкта підприємницької діяльності внесе­но до Державного реєстру звітних статистичних одиниць. Так, ідентифікаційний код індивідуального підприємства становить 100, приватного — 120, акціонерного товарист­ва — 230, товариства з обмеженою відповідальністю — 240.

Після державної реєстрації відповідний орган у десяти­денний термін подає по одному екземпляру реєстраційної картки до Державної податкової інспекції та до органу державної статистики.

Окремі філіали (відділення) або представництва, ство­рені суб’єктом підприємницької діяльності, не потребують державної реєстрації. Водночас про їх відкриття слід пові­домити органи державної реєстрації та внести відповідну інформацію до реєстраційної картки.

Скасування державної реєстрації здійснюється за осо­бистою заявою суб'єкта підприємницької діяльності, а та­кож на підставі рішення суду або арбітражного суду. При­чиною такого рішення є визнання недійсними установчих документів чи їх неузгодженість (суперечність) із чинним законодавством, неповідомлення суб’єктом підприєм­ницької діяльності про зміну свого місцезнаходження (місця проживання).

Якщо така зміна відбулася, то суб’єкт підприємницької діяльності у семиденний термін повинен у письмовій фор­мі повідомити орган державної реєстрації, внести відповід­ні зміни до реєстраційної картки, а також подати свідоцтво про державну реєстрацію для внесення аналогічних змін.

Як зазначалось вище, наявність свідоцтва про держав­ну реєстрацію дає право на відкриття розрахункового ра­хунка у банку. Розглянемо механізм цієї операції.

З метою відкриття поточного рахунка підприємство повинно подати в банк такі документи:

1) заяву про відкриття рахунка встановленого зразка;

2) копію свідоцтва про державну реєстрацію;

3) копію зареєстрованого статуту, засвідчену но­таріально або реєструючим органом;

4) копію документа про взяття підприємства на подат­ковий облік;

5) картку із зразками підписів осіб, яким надано пра­во розпоряджатися рахунком;

6) копію документа про реєстрацію в органах Пенсій­ного фонду України.

Банк зобов’язаний відкрити банківський рахунок і в триденний термін повідомити про це податкову інспекцію. Позначка установи банку про відкриття рахунка ставиться на титульній сторінці кредитного договору.

Тема 5. ОРГАНІЗАЦІЯ БІЗНЕСУ

Після аналізу порівняльної ефективності різних видів підприємницької діяльності та процесу вибору організа­ційно-правової форми підприємства виникає потреба у з’ясуванні способів організації власного бізнесу, обмежень у його діяльності та підставі її припинення.

1. Основні способи організації власного бізнесу

Джерела створення власного бізнесу

Для організації власного бізнесу необхідний початко­вий (стартовий) капітал.

Початковий капіталсума грошей, цінних паперів або матеріально-речових цінностей, необхідних підприємцю для відкриття власної справи, створення підприємства з виробництва товарів, послуг.

Початковий капітал неоднаковий в різних країнах, в окремих сферах та галузях народного господарства. Так, у США його середня величина на початку 90-х років стано­вила приблизно 20 тис. дол., в Канаді — 12,5 тис. дол.

В Україні ця сума набагато менша. Так, згідно з дани­ми офіційної статистики, торгівлею у нашій державі у 1998 р. займалося майже 3 млн осіб (так звані “човники”, які купують товари в інших країнах за нижчими цінами і перепродують їх в Україні або купують в одних регіонах України і продають в інших). Для організації такого бізне­су достатньо було мати до 1 тис. дол., за сертифікат на пра­во діяльності у сфері роздрібної торгівлі з юридичних осіб стягувалося 10 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Загалом у сфері послуг України одне робоче місце наприкінці 90-х років XX ст. коштувало до 10 тис. гри., тоді як у високотехнологічних галузях — до 90 тис.грн., а при створенні спільних підприємств — майже 50 тис.дол.

Якщо під бізнесом розуміти ініціативну економічну діяльність із створення виробництва товарів і послуг з ме­тою отримання прибутку, то сума початкового капіталу буде значно більшою. Адже для цього потрібно створити власне підприємство і передусім зареєструвати його, що вимагає певних витрат. Необхідно сплатити реєстраційний збір, а також за підготовку засновницьких документів, за послуги нотаріусу, за відкриття розрахункового рахунка в банку, за виготовлення ескізу печатки, штампів, товарно­го знака, за отримання кодів діяльності у Статистичному управлінні, за дозвіл міліції на виготовлення печатки і штампу, за послуги чиновнику (хабарі) та ін.

Отже, власний бізнес можна створювати у невеликих масштабах на дрібних підприємствах (малий бізнес) і у більших масштабах. Так, для створення товариства з обме­женою відповідальністю, згідно з чинним законодавством, необхідно сформувати статутний фонд в обсязі 625 мінімальних заробітних плат, а для відкритого акціонерно­го товариства — 1250, що наприкінці 2000 р. становило відповідно 73 750 і 143 750 грн.

Одним з найважливіших засобів формування початко­вого капіталу є заощадження домогосподарств, тобто? відкладення ними частини грошових доходів для май­бутніх покупок. З кількісного боку такі заощадження є різницею між доходами сім’ї та споживчими витратами, точніше витратами на придбання товарів і послуг та спла­ту податків. Співвідношення між цими показниками ще називають нормою заощаджень.

Серед розвинутих країн світу найвища норма заощад­жень в Японії. Так, у 1990 р. цей показник становив у ній 14,4% особистого доходу і був вшестеро більшим, ніж у США. В Україні майже 90% домогосподарств знаходяться на межі виживання, а отже не здійснюють жодних заощаджень.

Крім коштів засновників створенню власного бізнесу можуть сприяти зовнішні джерела фінансування, яке здійснюється шляхом отримання позик і випуску акцій. Ці операції виконують комерційні банки та небанківські фінансові установи, страхові компанії, інвестиційні фонди, інвестиційні компанії, пенсійні фонди, довірчі товариства. До зовнішніх джерел фінансування належать також кошти від приватних фірм, урядових регіональних програм, креди­ти і гранти міжнародних фінансових організацій, допомога родичів і друзів. Так, у США з коштів приватних інвесторів щорічно фінансується майже 30 тис. фірм-початківців.

З юридичного погляду підприємство може бути створене:

а) згідно з рішенням власника (власників) майна чи уповноваженого ним (ними) органу, підприємства-за­сновника, організації або за рішенням трудового колекти­ву відповідно до чинного законодавства, а також внаслідок примусового поділу іншого підприємства згідно з антимо-нопольним законодавством;

б) внаслідок виділення із складу діючого підприємства, на базі структурної одиниці діючих об’єднань за рішенням їх трудових колективів, якщо на це є згода власника чи уповноваженого ним органу. У цьому разі за новими під­приємствами зберігаються взаємозобовязання та укладені договори з іншими підприємствами.

Суб’єкти підприємницької діяльності

З’ясування основних джерел створення власного бізне­су передбачає подальше визначення суб’єктів підприєм­ницької діяльності, тобто тих, хто може бути підприємцем.

На підставі досвіду розвинутих країн світу трьома ос­новними типами підприємців є власник або співвласник підприємства, орендар-господарник, який забезпечує про­цес виробництва товарів або надання послуг на орендованих засобах виробництва, і підприємець-менеджер (спеці­аліст у галузі управління підприємством).

Згідно з чинним законодавством суб’єктами підпри­ємницької діяльності в Україні можуть бути всі громадяни країни, за винятком окремих категорій. Зокрема, підпри­ємництвом заборонено займатися працівникам правоза-хисних органів (міліції, судів, прокуратури, державної без­пеки, державного арбітражу, державного нотаріату), а та­кож органів державної влади, управління (в тому числі фінансових органів та податкової інспекції), які покликані здійснювати контроль за діяльністю підприємств. Водно­час такою діяльністю дозволяється займатися громадянам України, інших держав, які не обмежені законом у право­здатності або дієздатності. Дієздатними вважають осіб піс­ля досягнення повноліття.

Згідно із Господарського кодексу “особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю, не можуть бути зареєстровані як підприємці з правом здійснення відповідного виду діяльності до закінчення терміну, встановленого вироком суду. Особи, які мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі злочини, не можуть бути зареєстровані як підприємці, не можуть виступати співвласниками підприєм­ницької організації, а також займати в підприємницьких товариствах та їх спілках (об’єднаннях) керівні посади, пов’язані з матеріальною відповідальністю”.

З урахуванням поділу на фізичні та юридичні особи підприємницькою діяльністю можуть займатися:

1) громадяни України та інших країн, не обмежені за­коном у правоздатності або дієздатності (в тому числі робітники, службовці, кооператори, орендатори, менедже­ри, дрібні власники, власне підприємці, наймані праців­ники та ін.);

2) колективи підприємців та підприємницькі асоціації (договірні об’єднання підприємств, які створюються з ме­тою координації виробничо-господарської діяльності та ін.);

3) індивідуальні та колективні споживачі продукції, а також союзи та асоціації споживачів;

4) профспілки;

5) державні підприємства та організації у разі їх участі у здійсненні безпосередніх угод (надання урядових замов­лень підприємцям тощо).

Водночас у більшості країн світу, в тому числі в Ук­раїні, існують певні обмеження на здійснення підприєм­ницької діяльності.

2. Обмеження підприємництва

Згідно з чинним законодавством обмеження у здій­сненні підприємницької діяльності стосуються її видів, пов’язаних з такими діями:

1) виготовлення і розповсюдження наркотичних засобів, психотропних речовин (крім спеціально обумовлених);

2) виготовлення і реалізація військової зброї та боє­припасів до неї, вибухових речовин;

3) видобування бурштину;

4) охорона окремих особливо важливих об’єктів дер­жавної власності (перелік яких дається Кабінетом Мі­ністрів);

5) розробка, випробування, виробництво та експлуа­тація ракет-носіїв.

Ці види діяльності можуть здійснюватися лише держав­ними підприємствами та організаціями, а проведення лом­бардних операцій — також за участю певних товариств.

Виключно державними підприємствами та об’єднан­нями зв’язку здійснюється діяльність, пов’язана:

а) з технічним обслуговуванням і експлуатацією пер­винних мереж (крім місцевих) і супутникових систем те­лефонного зв’язку в мережах загального користування (крім супутникових систем), які мають наземну станцію стеження на території України і створюються та розгорта­ються за допомогою національних ракет-носіїв або націо­нальних космічних апаратів);

б) з виплатою і доставкою пенсій, грошової допомоги малозабезпеченим громадянам.

Водночас уряд встановлює перелік видів діяльності, якими можна займатися лише за ліцензіями.

Ліцензія документ, який видається н власнику дер­жавними органами, на право займатися певним видом підприємницької діяльності (що потребує обмежень) або з метою вилучення платежів за надання такого дозволу.

Згідно з чинним законодавством ліцензуванню підля­гають ті види підприємницької діяльності, які безпосеред­ньо впливають на здоров’я людини, навколишнє середо­вище і безпеку держави. Так, без ліцензії, яка видається КМУ або уповноваженими ним органами, не можна здійснювати такі види діяльності:

1) пошук (розвідка) та експлуатація родовищ корисних копалин;

2) виробництво, ремонт і реалізація мисливської, спортивної зброї та боєприпасів до них, а також холодим та пневматичної зброї;

3) виготовлення і реалізація лікарських засобів та особливо шкідливих хімічних речовин;

4) виготовлення пива, алкогольних напоїв, а також ви­роблення і реалізація етилового, коньячного і плодового спирту;

5) виготовлення тютюнових виробів;

6) медицинська, ветеринарна та юридична практика;

7) створення та утримання гральних закладів, ор­ганізація азартних ігор;

8) міжнародні перевезення пасажирів та вантажів залізничним та автомобільним (крім країн СНД), повітря­ним, річковим, морським транспортом;

9) виготовлення та ввезення бланків цінних паперів, документів строгої звітності та знаків поштової оплати, а також матеріалів і напівфабрикатів для їх виробництва;

10) діяльність, пов’язана з використанням радіоактив­них відходів, джерел іонізуючого випромінювання, пере­везення ядерних матеріалів та радіоактивних речовин;

11) проектування, будівництво та експлуатація об’єктів атомної енергетики, а також надання послуг з їх обслуго­вування;

12) видобування коштовних металів і каменів, виготов­лення та реалізація виробів з їх використанням;

13) застосування авіаційно-хімічних робіт і аерофото-зйомок;

14) аудиторська та страхова діяльність;

15) виготовлення ветеринарних медикаментів і препа­ратів;

16) пересилання грошових переказів, листів до 20 гра­мів і поштових карток;

17) використання радіочастот;

18) виконання топографо-геодезичних, картографіч­них робіт і кадастрових зйомок;

19) будівельна діяльність (окремі види проектних та будівельно-монтажних робіт, інженерних обстежень для будівництва, надання інжинірингових (послуг передпро-ектного, проектного та післяпроектного характеру тощо) та інших послуг, які вимагають відповідної атестації виконавця, згідно з переліком, визначеним Кабінетом Міністрів);

20) виготовлення та реалізація спеціальних засобів із використання речовин сльозоточивої та подразнюючої дії, індивідуального захисту, активної оборони, а також за­собів для виконання спеціальних операцій оперативно-пошукових заходів;

21) діяльність, пов’язана з розробкою, виготовленням, ввезенням, реалізацією і використанням засобів крипто­графічного і технічного захисту інформації;

22) надання послуг для отримання освіти з одержан­ням спеціального документа державного зразка;

23) діяльність, пов’язана з організацією іноземного і зарубіжного туризму;

24) судово-експертна діяльність;

25) надання послуг і виконання робіт протипожежно­го призначення;

26) виробництво, передача і постачання електро­енергії, здійснення операцій з металобрухтом;

27) посередництво у працевлаштуванні та роботі за кордоном;

28) ремонт і експлуатація обєктів трубопровідного транспорту;

29) надання послуг телефонного звязку (крім відом­чих об’єктів), технічне обслуговування мереж телерадіо-провідникового мовлення у межах промислової експлуа­тації;

30) наукові дослідження, пов’язані зі створенням і ви­користанням космічних техніки і технології (крім ракето­носіїв);

31) розробка, випробування, виробництво й експлуа­тація космічних апаратів та їх складових частин, наземної космічної інфраструктури та її складових, устаткування, яке входить до складу космічного сегмента, супутникових систем, крім систем телерадіомовлення та ін.

Держава з часом вносить зміни щодо видів діяльності, які здійснюються за ліцензіями, та заборонених видів гос­подарської діяльності.

Ліцензію на здійснення підприємницької діяльності видає КМУ або уповноважений ним орган у термін, не більше як за 30 днів з дня одержання заяви.

Для отримання ліцензії необхідно подати заяву, в якій зазначають:

1) відомості про заявника (для фізичної особи — прізвище, ім’я, по батькові та паспортні дані — серія, но­мер паспорта, ким і коли виданий, а також місцепрожи-вання, для юридичної особи — назву місцезнаходження, банківські реквізити, організаційно-правову форму, ідентифікаційний код);

2) вид діяльності, на який заявник хоче отримати ліцензію;

3) термін дії ліцензії.

Крім заяви, фізичні особи повинні подати копії доку­ментів, які засвідчують рівень освіти і кваліфікації, копії свідоцтва про державну реєстрацію суб’єкта підприємни­цької діяльності;

юридичні особи — копії свідоцтва про реєстрацію субєкта підприємницької діяльності та за­сновницькі документи. Ліцензія видається не менш ніж на три роки.

За наявності у поданих документах недостовірних даних або якщо заявник не може виконати певний вид діяльності згідно з ліцензійними умовами, ліцензія не ви­дається, а у відповідному рішенні вказують причини відмови.

Відмову в наданні ліцензії видають у той самий термін у письмовій формі. У разі відмови у видачі ліцензії підпри­ємець може оскаржити це рішення в суді або арбітражно­му суді.

Складовою частиною організації підприємництва є проблема припинення підприємницької діяльності.

3. Припинення діяльності підприємства

Припинення діяльності підприємства відбувається шляхом його ліквідації та реорганізації.

Реорганізація підприємства — процес перетворення, перебудови організаційної структури та управління підприємством за збереження його виробничого по­тенціалу, зокрема основних фондів.

Формами реорганізації є злиття, приєднання, поділ, виділення і перетворення підприємств.

Ліквідація підприємства може здійснюватися доб­ровільно (ліквідаційною комісією, яка утворюється власником або уповноваженим ним органом, призначеним ліквідаційною організацією) і примусово (комісією, призначеною судом або відповідним державним органом). Ліквідація та реорганізація підприємства відбуваються за рішенням власника та за участю трудового колективу.

Основними причинами ліквідації підприємства є:

1) його банкрутство, тобто неспроможність платити за своїми зобовязаннями, а також повернути наявні борги. Конкретнішими причинами банкрутства підприємств є їх низька конкурентоспроможність, надмірні витрати вироб­ництва та обігу, нестача обігових коштів, високі відсотки за кредит, погіршення економічної кон’юнктури та ін.;

2) закінчення терміну, на який підприємство створю­валось, або після досягнення мети, поставленої суб’єкта­ми підприємницької діяльності при його організації;

3) прийняття рішення про заборону діяльності підпри­ємства через невиконання умов, встановлених законодав­ством, якщо в передбачений рішенням термін не забезпе­чено додержання цих умов або не змінено вид діяльності;

4) визнання рішенням суду недійсними засновницькі документи та дозвіл на створення підприємства;

5) систематичне і грубе порушення чинного законо­давства.

У разі певної реорганізації підприємства чинним зако­нодавством передбачено такий розподіл діяльності:

1) при злитті кількох підприємств усі майнові права та обов'язки кожного з них переходять до новоствореного підприємства;

2) при приєднанні одного підприємства до іншого усі майнові права та обовязки приєднаного підприємства пе­реходять до другого;

3) при поділі підприємства до новостворених підпри­ємств переходять за розподільчим актом (балансом) у відповідних пропорціях майнові права і обовязки;

4) при виділенні з підприємства одного або кількох нових підприємств до кожного з них переходять за роз­подільчим актом у відповідних пропорціях майнові права і обовязки;

5) при перетворенні одного підприємства на інше до новоствореного підприємства переходять усі права та обо­вязки.

Конкретний механізм ліквідації підприємства такий:

а) власник, суд або орган, уповноважений створювати підприємства, який прийняв рішення про ліквідацію пев­ного підприємства, встановлює порядок і терміни прове­дення його ліквідації, а також терміни для висування пре­тензій кредиторів. Цей термін не може бути меншим від двох місяців з моменту оголошення про ліквідацію;

6) ліквідаційна комісія або інший орган, який проводить ліквідацію підприємства, вміщує в офіційній пресі за місце­знаходженням підприємства повідомлення про його ліквідацію і порядок та термін висування кредиторами претензій;

в) у першочерговому порядку задовольняються борги перед бюджетами і компенсуються витрати на відновлен­ня природного середовища, якому могло завдати шкоди ліквідоване підприємство;

г) ліквідаційна комісія проводить відповідну роботу із стягнення дебіторської заборгованості підприємству і виявлення претензій кредиторів з повідомленням їх про ліквідацію підприємства;

ґ) ліквідаційна комісія або орган, який проводить ліквідацію, оцінює наявне майно ліквідовуваного підпри­ємства і розраховується з кредиторами, складає ліквідацій­ний баланс і подає його власнику або органу, який при­значив цю комісію;

д) вклад кожного члена трудового колективу видають йому в грошовій формі або цінними паперами після задо­волення претензій кредиторів.

Розділ № 2

ЗАГАЛЬНІ УМОВИ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТА ОСНОВНІ ВИДИ ПІДПРИЄМСТВ

Тема 6. ЕКОНОМІЧНА СВОБОДА І ПІДПРИЄМНИЦТВО

З’ясування економічного змісту підприємництва пе­редбачає подальше розкриття основних передумов його розвитку. Такою передумовою є передусім економічна де­мократія та економічна свобода в якісно різних формах її прояву, певний комплекс умов підприємницької діяльнос­ті (плюралізм форм власності, розвинута ринкова інфра­структура, підтримка підприємців, стабільна і виважена економічна політика та ін.).

1. Економічна свобода — основна передумова розвитку підприємництва

Сутність економічної свободи

Термін “економічна свобода” є похідним від поняття “економічна демократія”.

Економічна демократіявласність максимально мож­ливої кількості людей на різноманітні об’єкти власності (передусім на засоби виробництва) та на участь в уп­равлінні виробництвом і власністю на рівні як окремого підприємства, так і держави.

Формами вияву економічної демократії є:

а) участь працівників у процесі створення матеріаль­них і духовних благ;

б) контроль за якістю товарів, послуг і виконуваних робіт;

в) участь у розподілі створених економічних благ;

г) економічна свобода суб’єктів економічної діяль­ності, в тому числі виробника і споживача;

г) участь у процесах інвестування та управління ними, у виробленні економічної політики держави, у контролі за процесами формування доходів державного бюджету та їх витратами тощо.

Економічна свободасвобода економічних суб’єктів (суб’єктів господарювання) привласнювати різні об’єкти власності, вибирати сфери прикладання своїх знань, здібностей у межах різних типів власності та органі­заційно-правових форм господарювання, а також спо­собів придбання ресурсів, розподілу доходів, споживан­ня благ.

Основними економічними суб’єктами є домашні гос­подарства, підприємства і держава (органи державного уп­равління, державні установи). У межах домашнього госпо­дарства здійснюється відтворення людських ресурсів, самостійно приймаються рішення стосовно споживання матеріальних і духовних благ. Тому економічна свобода та­ких господарств конкретизується у свободі вибору спожи­вачів, переважну частину яких за капіталізму становлять наймані працівники.

Із наведеного визначення економічної свободи випли­ває, що вона реалізується передусім у свободі економічного вибору. Ця свобода безвідносно до економічних суб’єктів (тобто свобода економічного вибору взагалі) означає сво­боду самостійно приймати рішення щодо привласнення різних об’єктів власності, доступу до різних видів і спо­собів економічної діяльності.

Економічна свобода та свобода економічного вибору не означають економічної анархії та авантюризму. Вони обмежуються нормами чинного законодавства, етики, мо­ралі тощо. Економічна свобода окремих суб’єктів господарювання повинна враховувати інтереси інших суб’єктів, а також поєднуватися з економічною відповідальністю. Вра­хування інтересів інших економічних суб’єктів здійснют ється значною мірою шляхом прийняття взаємовигідних рішень, дотримання взаємних зобов’язань, прийняття но­вих та вдосконалення існуючих законодавчих норм тощо.

В умовах економічної системи розвинутих країн світу свобода економічного вибору поступово виходить за межі розуміння свободи лише як пізнаної та усвідомленої не­обхідності у формі безальтернативного вибору. Оскільки існує значна кількість типів і форм власності, а отже і уп­равління власністю, розподілу ресурсів, витрат доходів то­що, свобода економічного вибору реалізується у формі двох та більше альтернатив. Так, свобода підприємців (як економічних суб’єктів підприємства) реалізується у виборі різних організаційно-правових форм господарювання, ви­користання ресурсів тощо.

Форми економічної свободи

Розглянемо конкретні форми економічної свободи та свободи економічного вибору з урахуванням різних типів та видів економічних суб’єктів.

Двома основними типами таких суб’єктів є виробники (товарів, послуг, духовних цінностей тощо) та споживачі. Економічна свобода виробника полягає у можливості вибо­ру виду господарської діяльності та організаційних форм господарювання, структури та обсягів виробництва, умов реалізації, цін на продукцію та розподілу прибутку. Водно­час така свобода повинна органічно поєднуватися з еко­номічною відповідальністю: за якість виготовлених товарів і надання послуг, за дотримання чинного законодавства, за виконання договорів, за завдані збитки іншим суб’єк­там економічної діяльності та ін.

Економічна свобода споживачів полягає у можливості вільного вибору якісних товарів і послуг, засобів задово­лення своїх потреб залежно від величини доходів та цін. Така свобода повинна поєднуватися з усвідомленням і до­триманням суспільних вимог у цій сфері, а також морально-етичних норм. Так, споживач, вживаючи алкогольні напої, не повинен завдавати шкоди своєму здоров’ю, по­рушувати громадський порядок тощо.

Основними видами економічних суб’єктів (які конкре­тизують наведені типи суб’єктів) у капіталістичному суспільстві є підприємці, наймані працівники і держава. У Господарському кодексі Зазначається, що “підприємці мають право без обмежень приймати рішен­ня і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, яка не суперечить чинному законодавству”.

Оскільки економічна свобода підприємців була знач­ною мірою розкрита при з’ясуванні сутності економічної свободи виробників, розглянемо зміст економічної свобо­ди найманих працівників і держави.

Економічна свобода більшості найманих працівників об­межується тим, що вони володіють лише власністю на свою робочу силу і позбавлені власності на інші чинники виробництва. Якщо розглядати такий елемент економічної свободи, як свобода вибору сфер прикладання своїх здібностей, то у багатьох розвинутих країнах світу значна кількість найманих працівників позбавлена можливості розвитку своїх здібностей. Нині, згідно з даними американського філософа М. Шніцера, п’ята частина населення США — люди функціонально неписьменні, а 25% підлітків відсіюються зі старших класів середньої школи (у багатьох міських школах — до 50%) порівняно з 2% в Японії. За оцінкою Національної спілки бізнесменів, 80% усього поповнення робочої сили США в 90-х роках стано­витимуть національні меншини, жінки та іммігранти, тоб­то особи з найгіршою підготовленістю до праці. Крім то­го, наявність багатомільйонної армії безробітних свідчить про відсутність для переважної більшості з них можливості реального вибору будь-якої сфери прикладання своїх здібностей.

В Україні економічна свобода найманих працівників ще більш обмежена, оскільки значно більша частка без­робітних серед працездатного населення, мізерні суми ви­плат з безробіття, переважна більшість населення перебу­ває на межі виживання.

Економічна свобода держави означає можливість фор­мувати свою економічну політику, втілювати її в життя, виконувати основні функції, зумовлені інтересами народу. Таку політику певною мірою можуть проводити лише най­розвинутіші країни світу. Економічна свобода України об­межена вимогами з боку міжнародних фінансово-кредит­них організацій, кланових інтересів тіньового капіталу.

Економічною основою свободи за сучасних умов є оп­тимальне поєднання приватної, колективної та державної власності. Твердження про те, що такою основою є лише приватна власність, відповідає реаліям минулих століть. Нині без значної частки державної власності (на засоби виробництва, частку національного доходу та ін.) не може бути реалізована економічна свобода держави, без якої не­можливе існування самої економічної системи, а отже і приватної власності.

2. Рушійні сили підприємництва

Згідно з даними економічної науки підприємцями (тобто особами, які займаються підприємницькою діяль­ністю з метою привласнення прибутку) можуть бути до 5% населення. Отже, не кожна людина може стати підприємцем, так само, як і художником, ученим, адвокатом то­що. Про те, яким повинен бути підприємець, йтиметься в одній з наступних тем. Але з погляду рушійних сил під­приємництва важливими рисами підприємця є цілеспрямованість, енергійність, наполегливість, ініціативність, працелюбність, готовність до ризику та ін.

Важливими рушійними силами підприємництва є:

1. Потреби та інтереси класу підприємців. Ці потреби різноманітні. Одні підприємці займаються підприємниць­кою діяльністю для того, щоб реалізувати власну мету, от­римати задоволення від своєї роботи, від прикладання своїх знань і здібностей, що є ознакою економічної свобо­ди. Так, внаслідок опитування дрібних компаній Велико­британії з’ясувалося, що майже 80% підприємців головни­ми стимулами своєї діяльності вважають можливість відчу­ти себе незалежними і мати задоволення від власної праці. Інші підприємці прагнуть до самозбагачення, привласнен­ня максимальних прибутків. Треті — намагаються реалізу­вати свої ідеї, винаходи тощо. В історії суспільства, і пере­дусім у межах економічної системи, ніщо не робиться без свідомого наміру, без бажаної мети.

2. Дія закону зростання потреб, який відображає внутрішньо необхідні сталі й суттєві зв’язки між прогресом продуктивних сил, еволюцією відносин економічної влас­ності та розвитком сутнісних сил людини (її якісних рис, здібностей тощо), основою яких є задоволення зростаючих потреб. Внутрішніми суперечностями цього закону є супе­речність між зростанням потреб і можливістю їх задоволен­ня колишніми засобами виробництва, між виробництвом і особистим споживанням, між потребами та інтересами індивідів. А суперечності, як відомо, є рушійною силою розвитку будь-яких економічних явищ і процесів.

Дія цього закону щодо підприємців виявляється у то­му, що привласнення ними більшого прибутку у поточно­му році дає змогу водночас збільшити обсяги виробництва та особистого споживання, майна, що, у свою чергу, по­роджує прагнення отримати ще більші прибутки наступ­ного року. Задоволення одних потреб розширює коло нових бажань і потреб, прагнення економічної та політичної влади. Так, до ВРУ у 1998 р. було об­рано чимало бізнесменів, кожен з яких витратив на вибор­чу кампанію не менше 1 млн. грн.

3. Конкурентна боротьба між товаровиробниками. Щоб вижити у такій боротьбі, необхідно постійно вдосконалю­вати виробництво, а отже впроваджувати нову техніку, по­кращувати організацію виробництва і праці тощо.

4. Тип економічної системи, зокрема такі її риси, як економічна демократія та економічна свобода. Вони зу­мовлюють “дух” підприємництва. Тому не випадково західні науковці, характеризуючи економічну систему, нерідко на перший план виносять саме цю ознаку, тобто основні спонукальні сили економічної діяльності. Так, “духом” економічної активності за капіталізму називають прагнення до найвищого прибутку.

5. Прагнення підприємців задовольнити суспільні потре­би, зокрема потреби споживачів. Ця мета, хоч є похідною стосовно максимального привласнення прибутків, але відіграє відносно самостійну роль серед стимулів підпри­ємницької діяльності, а отже рушійних сил підприємниц­тва. Г. Форд з цього приводу зазначав, що робити бізнес на основі чистої наживи — вищою мірою ризикована справа, а завданням підприємця є виробляти для споживання, а не для наживи чи спекуляції.

6. Стабільна та ефективна політика держави, спрямова­на на підтримку підприємництва. Вона здійснюється шля­хом надання податкових пільг, кредитів, субсидій, звіль­нення новостворених підприємств у перші роки від податків тощо.

Значну роль у формуванні стимулів підприємницької діяльності відіграють її умови та принципи.

3. Умови та принципи підприємницької діяльності

Умови підприємництва

Щоб підприємницька діяльність стала ефективною і стабільною, необхідно створити певний комплекс умов в усіх сферах суспільного життя: економіки, права, політики та ін. В економічній сфері найважливішими умовами є:

1) реальний плюралізм форм власності, тобто на­явність різних типів та форм власності, які визнані чинним законодавством рівноправними і можуть конкурувати між собою у боротьбі за ринки збуту, сфери прикладання капіталу тощо;

2) розвинута інфраструктура підтримки підприєм­ництва (консультаційних центрів з питань управління підприємствами, курсів і шкіл підготовки підприємців, інноваційних центрів тощо);

3) стабільна, науково обґрунтована економічна полі­тика держави, в тому числі політика підтримки підприєм­ництва, передусім дрібного;

4) державне регулювання економіки, насамперед за допомогою економічних важелів;

5) раціональна економічна, зовнішньоекономічна політика, зокрема продумана політика протекціонізму, за­хисту вітчизняного товаровиробника.

У сфері права основними умовами підприємницької діяльності є:

1) ефективна та стабільна законодавча база щодо підприємництва;

2) розвинуте антимонопольне законодавство та на­явність достатніх механізмів його реалізації;

3) ефективна система захисту інтелектуальної влас­ності (винаходів, патентів, ліцензій та ін.);

4) проста процедура реєстрації підприємств, скорочен­ня форм звітності та контролю за їх діяльністю, відсутність хабарництва і чиновницького свавілля у цій діяльності;

5) пільгове податкове законодавство.

Важливими умовами підприємницької діяльності в інших сферах є: стабільна політична ситуація; позитивна суспільна думка щодо діяльності підприємців; належний рівень культури підприємництва (тобто етики ділових відносин, духовних цінностей суспільства у цій сфері та ін.).

Принципи підприємництва

За наявності наведених умов підприємництво організу­ють за певними принципами діяльності, тобто загальновиз­наними і поширеними правилами господарських дій. Ос­новними такими принципами, зафіксованими у Господарському кодексі є:

1) вільний вибір діяльності;

2) залучення на добровільних засадах до здійснення підприємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб і громадян;

3) самостійне формування програми діяльності та ви­бір постачальників і споживачів вироблюваної продукції, встановлення цін відповідно до законодавства;

4) вільне наймання працівників;

5) залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів, яке не заборонене або не обмежене законодавством;

6) вільне розпорядження прибутком, який залишається після внесення платежів, установлених законодавством;

7) самостійне здійснення підприємцем — юридичною особою зовнішньо-економічної діяльності, використання будь-яким підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.

Крім зазначених принципів, які значною мірою відоб­ражають правові основи підприємництва, кожне підпри­ємство в умовах соціальне орієнтованої ринкової економі­ки повинно діяти на принципах господарського (або комерційного) розрахунку.

Такими основними принципами є: а) самоокупність; б) самофінансування; в) самозабезпечення; г) матеріальна зацікавленість; ґ) економічна відповідальність; д) господарсь­ка самостійність у межах чинного законодавства у поєднанні з контролем державних органів за його дотриманням.

Найважливішими рисами господарського розрахунку є:

1) отримання прибутку на основі створення необхідних суспільству товарів і послуг та підвищення ефективності виробництва;

2) економічна відповідальність за результати невмілого господарювання, неефективного використання ресурсів (трудових, матеріальних, фінансових). Наслідком такого господарювання може стати банкрутство. Тому західні науковці називають свою економіку системою при­бутків і збитків. Про економічну відповідальність госпо­дарського розрахунку свідчить той факт, що у США з при­близно 600 тис. нових, переважно малих фірм, які щорічно виникають, розорюються майже 400 тис. У Великобританії протягом першого року банкрутує кожна четверта фірма, в Японії — сьома з 10 протягом 5 років.

Підприємства несуть економічну відповідальність пе­ред іншими підприємствами за виконання своїх до­говірних зобовязань, за виконання замовлень держави, перед споживачем, перед банками тощо. Договірні зобовязання, як правило, виконують з точністю не лише до конкретної дати, а й до певної години. Тому у розвинутих країнах світу відпала необхідність у будівництві великих складських приміщень, зберіганні значних запасів продукції на складах. Правилом для ділової людини є дотри­мання й усної обіцянки. Порушення цього правила неми­нуче призведе до відмови бізнесменів мати ділові стосун­ки з такими партнерами.

Тема 7. ЕТИКА ПІДПРИЄМНИЦТВА ТА СОЦІАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ У БІЗНЕСІ

Важливими складовими успішної підприємницької діяльності є її психологія, етика і культура, а також соціальна відповідальність. У сфері психології важливі ступінь ризику та винагороди, можливі втрати не лише фінансові, айв особистому та сімейному житті, форму­вання сприятливих трудових відносин на підприємстві; у сфері культури — культура управлінської діяльності, діло­ва культура. Важливо й те, що сучасний підприємець по­винен не лише домагатися максимальних прибутків, а й нести соціальну відповідальність.

1. Психологія та етика підприємництва

Основними методами впливу підприємця або менед­жера на людей з метою їх спонукання до високоефектив­ної праці є:

1) особистісний (залежно від особистих якос­тей керівника);

2) поведінський (залежно від стилю керівництва, манери поведінки з підлеглими);

3) ситу­аційний (залежно від способів підвищення ефективності управління). У свою чергу, в межах поведінського методу виділяють демократичний, автократичний і ліберальний з урахуванням поділу керівників, орієнтованих на людину та на її діяльність (виконувані нею функції).

Серед особистісних якостей керівника найбільшу привабливість для переважної більшості працівників ма­ють такі риси: підприємливість, активність, уважність, життєрадісність, енергійність, незалежність, працелюбність, доброта, релігійність, ентузіазм та ін.

Найчастіше управлінська діяльність підприємця вияв­ляється у процесі надання усних розпоряджень. Їх втілен­ня в життя значною мірою залежить від того, наскільки чітко і в якій формі дається це розпорядження, як швидко і точно зрозумів його підлеглий, а також від ставлення керівника до підлеглого. Водночас вибір форми і манери усного розпорядження залежить від конкретної ситуації. Так, за стандартних ситуацій, щоб виявити увагу до під­леглого, керівнику доцільно давати розпорядження у ви­гляді прохання, але такого, що не передбачає відмови. Ця форма є ще адекватнішою, коли підприємець дає розпоря­дження керівникам окремих служб, підрозділів, тобто осо­бам, наближеним до нього за своїм соціальним станом. Таке звернення доцільне стосовно нещодавно прийнятих на роботу працівників, які повинні адаптуватись до нових умов у спілкуванні з керівником.

З погляду моделі людських стосунків, якщо працівник припустився якоїсь неточності у виконанні своїх обов’яз­ків або навіть за наявності браку в його роботі, підприє­мець повинен діяти шляхом переконання. І лише за повторного припущення помилок слід вказати на них праців­никові або в адміністративному порядку винести догану.

Коли між підприємцем і підлеглим встановились дружні ділові стосунки, розпорядження у формі різкого наказового тону є свідченням нестандартної ситуації, що спонукатиме працівника до енергійніших і швидших дій.

Сучасне виробництво дедалі більше вимагає від працівників адекватного економічного мислення і са­мостійності у виконанні покладених на нього функцій. З урахуванням цього підприємець має довіряти підлеглому і надавати йому свободу у виконанні своїх обов’язків залеж­но від здатності працівника до самоконтролю. Різкий на­казовий тон можливий, коли йдеться про такі важливі критерії роботи підприємства, як дотримання стандартів (технологічних, екологічних та ін.), якості обслуговування клієнтів тощо.

Важливу роль відіграє психологічний підхід при виборі керівником мотиваційних засобів залучення працівника до високопродуктивної праці. Важливою умовою науково­го вирішення цієї проблеми є оволодіння підприємцем певним комплексом таких стимулів та їх постійне вдосконалення і поновлення. Це зумовлено тим, що працівник поступово звикає до одних стимулів і перестає реагувати на них.

Крім того, комплекс стимулів до праці повинен спря­мовуватись на внутрішню мотивацію, тобто сприяти ре­алізації цілей працівника у межах цілей і цінностей підприємства за переважання цілей та інтересів окремої людини.

Найважливішими елементами комплексу стимулів до праці є:

1) впровадження прогресивних форм і систем за­робітної плати;

2) участь у прийнятті управлінських рішень, у тому числі в управлінні власністю;

3) запровадження бригадної форми організації праці, за якої члени бригади несуть колективну відповідальність за своєчасний прихід на роботу, якість продукції, розподіл заробітної плати тощо. Складовою частиною такої організації праці є використання гнучкого графіка виходу на роботу (наприклад, пізніший вихід — не на девяту, а на десяту годину ранку, але з обовязковим відпрацюванням повного робочого дня);

4) заплановане просування по службі, тобто ділова раціональна карєра;

5) інформування працівників керівниками підпри­ємства про результати їхньої праці (якість, продуктивність тощо);

6) усвідомлення працівниками важливості виконува­ної роботи;

7) стимулювання раціоналізаторських пропозицій з боку працівників (так, в середині 80-х років на підпри­ємствах японської компанії “Тойота” на одного зайнятого працівника припадало 35 раціоналізаторських пропо­зицій). Керівники повинні позитивно сприймати будь-які, навіть незначні, ініціативи щодо покращення виробничо­го процесу. У разі недосконалості таких пропозицій не­обхідно допомогти доопрацювати їх; якщо вони повністю непридатні для впровадження, слід ввічливо і доброзичли­во пояснити це працівникам;

8) ефект “першого дня” роботи. Як правило, цей день на все життя запамятовується працівникові, тому керів­ництво підприємства повинно найкращим чином ор­ганізувати його;

9) раціональне поєднання заохочення і стягнень. За­охочувати слід якнайшвидше лише за якісно виконану ро­боту (щоб не було тривалого інтервалу між результатами ефективної праці та заохоченням, а також невиправданих стимулів). Відповідно до цього стягнення необхідно роби­ти оперативно лише за здійснені порушення працівника­ми будь-якого рівня (в тому числі керівних ланок).

Багато західних фірм для створення кращої атмосфери в колективі виплачують кожному працівникові в день на­родження або на свято певні суми, як правило, до 100 дол., у літній період вводять третій вихідний (подовжуючи три­валість решти чотирьох робочих днів), на рівні сучасних вимог облаштовують робоче місце, конторські приміщен­ня. При організації виробництва використовують принцип поділу всіх операцій у формі створення малого бізнесу все­редині корпорації, запрошують за рахунок фірми праців­ника разом із сім’єю на обід у дорогий ресторан або на ви­хідний день у приміський готель, віддають перевагу підго­товці власних кадрів перед найманням відповідних спеці­алістів тощо. Молодим менеджерам нерідко доручають відповідальні пости, а старші досвідчені менеджери стають їх консультантами, координаторами окремих проектів то­що.

Контролюючи працю підлеглих, слід дотримуватися таких норм:

1) уникати дріб’язкової опіки працівника;

2) індивідуально підходити до похвал за будь-який успіх (одних вони активізують, інших — дратують);

3) шляхом контролю допомагати тим працівникам, які сумлінно ставляться до своїх обов’язків, але тимчасово не справляються з ними;

4) суворо і вимогливо контролювати діяльність тих працівників, які можуть працювати продуктивніше, але не роблять цього, водночас імітуючи процес ефективної праці.

Як уже зазначалося, неабияку роль в успішній під­приємницькій діяльності відіграє етика підприємництва, тобто ділова етика, яка означає комплекс норм і правил моральної поведінки керівника і вміння поєднувати про­фесійні принципи управління із загальногуманітарними, ґрунтується на повазі до чинного законодавства, чесності, дотриманні слова тощо. Важливим елементом етики підприємництва (а водночас і принципом управління) є виконання керівником підприємства взятих на себе зобов’язань.

Нерідко при цьому дається лише усне зобов’язання (слово) одним підприємцем іншому, яке, як правило, чітко виконується. При недотриманні слова бізнесменом до нього втрачають довіру і бажання укладати навіть пись­мові угоди.

При невиконанні взятих на себе зобов’язань до поруш­ників використовують різні санкції з метою повного відшкодування завданих збитків тим суб’єктам підприєм­ницької діяльності, які їх зазнали. Певне уявлення про етику підприємництва дають такі вимоги з ведення бізне­су в американській корпорації “ІВМ”:

1) не вводити в оману нікого, з ким маєш справу;

2) не використовувати “ІВМ” для залякування або по­гроз;

3) ставитися однаково до всіх продавців і покупців;

4) не укладати угоди, які взаємно зобовязують;

5) не принижувати конкурентів;

6) щонайменше контактувати з конкурентами;

7) не використовувати конфіденційну інформацію не­законно;

8) не порушувати авторських прав і ліцензій;

9) не використовувати підкуп, подарунки і розваги, які можуть розглядатись як зобов’язання.

При добиранні керівних кадрів на підприємство широ­ко використовують принцип доповненості до лідера, що сприяє єдності усієї команди, виникненню нової продук­тивної сили, синергічного (взаємопосилюючого) ефекту від їх взаємодії. У багатьох фірмах і компаніях на Заході прак­тикують випробний термін, впродовж якого оцінюють професійні та особистісні якості працівника, зокрема його комунікативність. Після цього здебільшого використовують контрактну систему, практикують раціональне поєднання індивідуальної та колективних форм заробітної плати, пере­дусім участь у прибутках. Важливо вміло доповнювати матеріальну мотивацію до праці моральними стимулами.

2. Психологія підприємницького ризику

Людям, які прагнуть до успіху, на думку західних уче­них, властиві такі психологічні якості та риси:

впевненість в успішному результаті;

готовність прийняти відповідальність і виявити рішучість у невизначених ситуаціях;

наполегливість у досягненні поставленої мети;

прагнення до виконання більш-менш складної ре­альної роботи;

отримання задоволення від виконання цікавих і складних завдань;

прагнення до розумного ризику;

самовладання під час конкурентних змагань або пе­ревірки здібностей;

висока здатність до подолання перешкод;

вміння ставити реальні цілі, ускладнювати їх після досягнення успіху та усвідомлювати причини невдач.

Найважливішими серед цих якостей і рис є особиста відповідальність за вирішення поставлених проблем, фор­мування цілей підприємницької діяльності та їх досягнен­ня власними силами.

При дослідженні причин банкрутств та виживання но­вих підприємств у США в 70-х роках XX ст. виявилося, що не збанкрутували здебільшого ті фірми, які були створені підприємцями з вищим внутрішнім контролем, тобто ти­ми, хто вважає, що події в бізнесі є результатом впливу не зовнішніх сил, а власної поведінки.

Найважливішим моментом у прийнятті рішення стати підприємцем є усвідомлення ступеня ризику і можливої невдачі. Підприємці ризикують кар'єрою, благополуччям не лише фінансовим, а й сімейним. Фінансові невдачі мо­жуть мати серйозні емоційні наслідки, позначитися на здоровї.

Отже, основними елементами підприємницького ри­зику є загальна схильність до ризику загалом, розуміння можливості невдач, системне усвідомлення їх наслідків. Двома основними позитивними альтернативами підпри­ємницької діяльності є, з одного боку, одержання вищої винагороди і більша можливість невдачі, а з іншого — меншої винагороди і менша можливість невдачі. Досвід розвитку підприємництва у США та інших країнах пока­зав, що успішнішою є діяльність тих підприємців, які ри­зикують помірковано, порівняно з тими, хто ризикує не­достатньо або надто сильно.

3. Культура підприємницької діяльності

Така культура є складовою економічної культури, культури загалом і втілюється передусім у культурі уп­равлінської діяльності.

Культура управлінської діяльності — сукупність про­гресивних гуманістичних матеріально-духовних досяг­нень в управлінні, з одного боку, матеріально-виробничи­ми процесами на підприємстві, ставленням людей до природи, а з іншого — економічними (в тому числі органі­заційно-економічними, техніко-економічними та вироб­ничими) відносинами між людьми.

Ця культура втілюється в системі соціальних норм і цінностей, знань, світогляді, морально-етичних нормах діяльності, поведінці, свідомості, вмінні володіти собою.

Так, в управлінні матеріально-виробничими процеса­ми важливою ланкою культури управління (а отже й куль­тури підприємницької діяльності) є впровадження техніко-технологічної культури (тобто дотримання вимог експлуатації техніки, технологічної дисципліни та ін.), інформаційної культури (наявність Ґрунтовних знань що­до ефективного використання інформації, її обробки, всебічної комп’ютерної грамотності тощо).

В управлінні економічними процесами важливу роль відіграє впровадження:

1) передових форм і методів організації виробництва праці (наприклад, бригадної форми організації праці, си­стеми людських стосунків та інших, які є елементами ор­ганізаційно-економічної культури);

2) прогресивних форм контрактних, субпідрядних відносин між різними підприємствами у процесі спеціа­лізації та кооперування виробництва (що є елементами техніко-економічної культури);

3) передових форм участі найманих працівників у при­бутках, придбанні акцій тощо (що є елементами культури виробничих відносин).

Культура підприємницької діяльності повинна спира­тися на такі соціальні цінності, як рівність, справед­ливість, повага, злагода, порядок.

Розрізняють також матеріальні та духовні, особистісні та інституціональні елементи культури підприємницької діяльності. До матеріальних відносять рівень розвитку підприємства, зокрема управлінської та інформаційної техніки; до духовних — сукупність професійних знань підприємця, виробничого досвіду і навичок, економічне мислення; до особистісних — вид підприємницької діяльності, можливість збагачення, ступінь економічної свободи та ін.; до інституціональних — соціальні цінності й норми, в тому числі віру й переконання. Так, у США до таких цінностей зараховують: високі вимоги до етики взаємин працівників; поклоніння успіху; високу оцінку досягнень; схильність до ризику, а також зміни або ігно­рування правил; у Канаді — високу оцінку соціальних відносин, обережність (відсутність невиправданої схиль­ності до ризику), осуд надто сильного прагнення домогтися успіху та ін.

Для підвищення ділової культури та етики підпри­ємництва в Україні доцільно створити загальнонаціональ­ну програму “Культура підприємницької діяльності. В межах цієї програми, по-перше, слід вивчати традиційні національні риси підприємництва ще з часів Київської Русі та етики християнських цінностей у ділових стосун­ках. Так, у Київській Русі купці та підприємці були виділені в окремий стан, за голову купця належало запла­тити втричі більший штраф, ніж за життя простої людини. Володимир Мономах запровадив устав, згідно з яким відсоток за кредит не повинен перевищувати 20%, що за­побігало паразитичному підприємництву. Православна людина засуджувала користолюбство, надмірну наживу. Цю думку відстоював і давньогрецький філософ Аристотель. Сучасне християнство засуджує незаконно нажите багатство, а чесно набуте закликає використовувати в гуманних цілях. У Біблії засуджується обман покупців, діло­вих партнерів, проголошується необхідність справедливої винагороди за працю та ін.

По-друге, централізовано або через регіональні від­ділення Союзу підприємців необхідно забезпечувати бізнесменів інформацією про міжнародні норми ділової поведінки, ведення переговорів, вирішення трудових конфліктів на підприємстві, досвіду досягнення компромісів під час ведення переговорів з іноземними парт­нерами тощо.

По-третє, навчати нинішніх підприємців доскона­ліших форм та методів ведення переговорів, а майбутніх бізнесменів — навичок групової роботи та ведення таких переговорів.

По-четверте, формування у широкої громадськості по­зитивної думки щодо підприємницької діяльності, під­ тримка у засобах масової інформації на місцевому рівні тих підприємців, які зазнали невдач (як це має місце в де­яких розвинутих країнах, зокрема у США).

4. Соціальна відповідальність бізнесу

Соціальна відповідальність бізнесу — одна з провідних концепцій у тлумаченні основної мети діяльності підприємств, передусім крупних фірм та компаній. Вона означає, що такою метою перестало бути максимальне привласнення прибутку, а стало задоволення соціальних потреб та інтересів усіх верств населення. На користь та­кого твердження наводять дані про постійне розширення номенклатури товарів та послуг для населення, кола спо­живачів цих благ, дотримання норм державного регулю­вання підприємництва та ін. Так, американський еко­номіст Дж.Гелбрейт стверджує, що метою діяльності керівництва крупних корпорацій США є вищі цілі цивілізації: захист людей від нестатків, експлуатації та зло­вживань, збереження національних ресурсів, прогрес на­уки тощо.

Інші західні вчені пріоритетними цілями підприєм­ницької діяльності вважають постійне економічне зрос­тання, досягнення вищої продуктивності праці, Швей­царський економіст Ч.Тавел серед п’яти основних цілей сучасної корпорації (соціальна відповідальність бізнесу, управління, зростання обсягу продажу, максимізації при­бутку та відповідальність перед споживачами) називає зро­стання обсягу продажу та збільшення прибутків.

Усе це свідчить про те, що питання про соціальну відповідальність бізнесу слід розглядати у зіставленні з ін­шими цілями. Домінуючою серед них є привласнення максимального прибутку. Зокрема, норма і маса (величина) прибутку є головною метою підприємців і критерієм ефективності виробництва. Свідченням цього є й те, що з прибутку (який становить різницю між валовою виручкою і собівартістю продукції) вираховують податки в бюджет, виплачують дивіденди, здійснюють розширене відтворен­ня тощо. Навіть показник рентабельності підприємства вимірюється відношенням прибутку до середньорічної вартості основних фондів та вартості нормованих обігових коштів.

Проте для досягнення основної мети підприємство по­винно домагатися інших похідних цілей — економічного зростання, збільшення продуктивності праці, виготовлен­ня якісних товарів і надання послуг для задоволення суспільних потреб.

Водночас привласнення прибутку не завжди супровод­жується соціальною відповідальністю бізнесу. Так, у США, згідно з даними багаторічних соціологічних дослід­жень, від 20 до 50% споживачів (загалом до однієї трети­ни) незадоволені товарами та наданими послугами. Член вищого керівництва американської корпорації Дженерал моторз Дж. де Лоріан визнавав: “...з дилерів видушували все до останнього цента заради збільшення прибутків кор­порацій... По суті ми найкричущим чином порушували наші власні заповіти вільного підприємництва... Час від часу примушували закуповувати у нас товари за роздутими цінами. Така практика була в 60-х роках типовою. У 2000р. кілька тисяч автомобілів японської автомобільної компанії “Ніссан виявились неякісними.

Аналогічна ситуація спостерігається і в Україні. Так, у 1998 р. понад третину перевірених продуктів виявилась не­якісною.

Дотримуватись певною мірою вимог соціальної орієнтації бізнесу підприємства у розвинутих країнах світу змушують боротьба споживачів за свої права, конкурентна боротьба, антитрестівське законодавство.

Соціальну відповідальність бізнесу не слід розглядати лише як виготовлення якісних товарів та надання відповідних послуг, які б задовольняли суспільне не­обхідні потреби населення. Це лише один з найважливіших напрямів забезпечення такої відповідальності. Іншими напрямами є створення належних умов праці для працездатного населення, збереження довкілля, встанов­лення заробітної плати на рівні вартості робочої сили, ви­плата податків у фонд соціального страхування та ін.

Тема 8. ЗАКОНИ ФУНКЦІОНУВАННЯ РИНКУ ї ПОВЕДІНКИ ТОВАРОВИРОБНИКІВ

В умовах товарною виробництва, зокрема ринкової економіки, для успішного ведення підприємницької діяльності необхідно знати закони розвитку та функціону­вання ринкового механізму. Такими законами є передусім закон попиту і закон пропозиції. Таке знання допоможе ефективніше здійснювати сам процес виробництва то­варів, який теж підпорядковується дії певних законів.

1. Попит і закон попиту

Попиткількість продукту, який споживачі готові та спроможні купити за певну ціну протягом відповідного проміжку часу і в певному місці.

Фактори, які впливають на попит

Однозначно відповісти на запитання, від чого зале­жить величина попиту, неможливо, оскільки слід пере­дусім зясувати, який саме продукт збирається купувати споживач. Так, шведський економіст К.Еклунд, розглядаючи попит покупців на сорочки, називає такі основні чин­ники:

1) величина їх доходу;

2) кількість сорочок, яку во­ни вважають за необхідне мати;

3) наявність у них відповідного одягу (джемпери, жилети тощо), який можна використати замість сорочок;

4) ціни на ці товари (де­шевші чи дорожчі вони за сорочки);

5) ціна подібних со­рочок. До цих чинників можна додати цінові та дефіцитні очікування, зміни в структурі населення, економічну політику уряду (зокрема, допомога бідним верствам та ін.).

Закон попиту

В процесі розгляду еластичності попиту залежно від рівня цін сформульовано відповідний закон попиту.

Закон попиту — за незмінюваності всіх інших параметрів зниження ціни зумовлює відповідне зростання попиту, і навпаки, отже, між ціною і величиною попиту існує обер­нена залежність.

Про дію цього закону свідчить, по-перше, те, що низькі ціни посилюють у споживача бажання купувати то­вари, практика розпродажу товарів за зниженими цінами. По-друге, оскільки споживання підлягає дії принципу знижувальної граничної корисності (покупець товару от­римує менше задоволення або корисності від кожної на­ступної одиниці продукції), то споживачі купують додат­кові одиниці продукту лише за умови, що його ціна зни­жується. По-третє, підтвердженням цього є ефект доходу та ефект заміщення.

Ефект доходу — за нижчої ціни товару споживач може купити його, не відмовляючись від придбання інших аль­тернативних товарів.

Ефект заміщення — за нижчої ціни споживач хоче придбати дешевий товар замість аналогічних, які стали відносно дорожчими.

Ці два ефекти діють в одному напрямі (тобто спричи­няють зростання обсягу попиту при зниженні цін) за купівлі товарів середньої та високої якості та в протилеж­них напрямах — за купівлі низькоякісних товарів. При цьому у разі незначної кількості товарів низької якості (наприклад, маргарину у співвідношенні з маслом) ефект заміщення переважатиме ефект доходу, і споживачі купу­ватимуть велику кількість маргарину.

На практиці буває, коли при зниженні ціни на товар попит на нього зменшується, а при підвищенні — зростає (наприклад, при підвищенні ціни на картоплю сім’ї з не­високими доходами починають споживати її більше, повністю відмовляючись при цьому від м’яса), що означає переважання ефекту доходу над ефектом заміщення.

Водночас цей закон не діє за ажіотажного попиту (тоб­то значного додаткового попиту, зумовленого очікуванням значного підвищення цін на товар або у разі його зникнення з обігу), для окремих рідкісних, дорогих і невідтво-рюваних товарів (картини, антикварні вироби та ін.), а та­кож за переключення попиту споживачів на якісніші та дорожчі товари (наприклад, масових закупівлях масла замість маргарину). В останньому випадку частково діє ефект престижного попиту, визначений американським ученим Т.Вебленом.

Ефект престижного попиту — купівля товарів за престиж­ними цінами (цінами на вироби високої якості за зростан­ня цін на дорогі товари, які виготовляють престижні фірми, попит на них до певної межі може зростати.

2. Пропозиція і закон пропозиції

Пропозиція — рішення (або бажання) і спроможність ви­робити та запропонувати для продажу на ринку певну кількість продукту за кожну конкретну ціну з усіх можливих.

Обсяг пропозиції, як і в разі попиту, залежить насам­перед від конкретного виду товару. Загалом за незмінної ціни обсяг пропозиції зумовлений такими чинниками: 1) наявністю взаємозамінюваних товарів, або субінститутів; 2) наявністю доповнюючих товарів або товарів-комплементів (наприклад, ручка і чорнило); 3) змінами цін на товари-замінювачі; 4) змінами цін на доповнюючі товари або їх доступністю; 5) змінами в доходах; 6) змінами якості речей (тобто сукупності споживчих властивостей товару; 7) змінами моди, смаків, звичаїв; 8) змінами в навколиш­ньому середовищі.

У процесі вивчення залежності попиту від рівня цін бу­ло обгрунтовано закон пропозиції.

Закон пропозиції — із зростанням цін виробники пропо­нують більше товарів, а з їх зниженням — менше.

3. Еластичність попиту і пропозиції

Важливу роль у виробничій діяльності товаровироб­ників, раціональному розподілі економічних ресурсів відіграє еластичність попиту і пропозиції. Адже інформації про відхилення ціни на товар під впливом певних чинників ще недостатньо для прийняття виважених рішень підприємцем, важливо знати міру такого відхилення. У цьому разі економічна наука пропонує категорію еластичності.

Еластичність — міра чутливості попиту і пропозиції до зміни чинників, що їх визначають, насамперед до вар­тості товарів.

У кількісному вираженні еластичність означає ступінь й або міру реагування однієї змінної величини внаслідок одновідсоткової зміни іншої змінної величини. Найважливішу роль в еластичності попиту і пропозиції відіграють зміни величини попиту залежно від ціни.

Основні чинники, які впливають на цінову елас­тичність попиту:

1) наявність якісних взаємозамінних товарів та рівень цін на них (чим більше таких замінників і чим нижчі ціни на них, тим еластичнішим буде попит);

2) частка продукту в доходах споживача (чим важ­ливіше місце посідає певний продукт у бюджеті спожива­ча, тим вищою буде еластичність попиту на нього за незмінних усіх інших умов);

3) тривалість періоду для здійснення вибору (чим дов­ший період часу для прийняття рішень, тим еластичніший попит на товар);

4) тип товарів, зокрема їх поділ на предмети розкоші та товари широкого вжитку (попит на предмети розкоші, як правило, еластичний, на товари широкого вжитку — несластичний).

Еластичність за зміни ціни показує, яка зміна попитуу відсотках відбувається із зростанням ціни, скажімо, на 1%.

Найпростіша формула цінової еластичності:

Відсоткова зміна кількості товарів, на які є попит

Відсоткова зміна ціни

Еластичність попиту залежно від зростання ціни здебільшого є від'ємною величиною. Це означає, що із зростанням ціни попит на товар зменшується.

Аналогічно вимірюється еластичність пропозиції.

Еластичність пропозиції — відсоткова зміна пропонова­ної кількості товарів внаслідок одновідсоткового зростан­ня цін.

Як правило, таке значення еластичності позитивне, оскільки вища ціна — стимул для виробників до збільшен­ня випуску товарів.

Особливість ринкового механізму в цьому разі полягає в тому, що попит еластичніший за ціну протягом тривало­го проміжку часу. Адже люди не одразу змінюють свої звички у споживанні товарів, до того ж попит на один то­вар може бути пов’язаний із запасом іншого товару у спо­живачів, попит на який змінюється повільніше. Так, різке підвищення ціни на бензин, хоч і скорочує попит на ньо­го, але меншою мірою, ніж зростає ціна. Водночас на три­валому проміжку часу споживачі намагатимуться купувати малолітражні та економніші автомобілі.

Найважливішими чинниками, які впливають на елас­тичність пропозиції, крім цін, є чисельність товаровироб­ників, очікування (цінові та ін.) різних суб’єктів еко­номічної діяльності, розміри встановлюваних державою податків, фактор часу та ін. При цьому розрізняють:

1) короткотерміновий період еластичності попиту, в який підприємство не здійснює капіталовкладень у рекон­струкцію виробництва, а пристосовується до попиту шля­хом збільшення завантаження виробничих потужностей, інтенсивності праці тощо;

2) середньотерміновий період, у який здійснюють капіталовкладення, але при цьому пропозицію пристосо­вують до попиту не за їх рахунок, а шляхом звуження або розширення виробництва на існуючих виробничих потуж­ностях);

3) довготерміновий період, у який здійснюють рекон­струкцію виробництва (заміну застарілого устаткування на нове і відповідне розширення виробництва), а також з’яв­ляються нові товаровиробники даної продукції.

Для окремих груп товарів (автомобілі, холодильники, телевізори тощо) попит еластичніший у короткотерміно­вий період. Так, у США щорічно продають 10-15 млн ав­томобілів. Тому із зростанням цін попит на автомобілі різко знизиться, хоча загальний парк автомобілів змен­шиться ненабагато. В міру зношення машин попит на них з часом зросте.

У пізнанні механізму ринкової рівноваги важливу роль відіграє коефіцієнт еластичності.

Коефіцієнт еластичності — відношення зміни обсягу по­питу чи пропозиції (зростання чи зменшення у відсотках) до зміни цін (у відсотках).

Залежно від значення коефіцієнта еластичності розріз­няють такі основні види еластичності попиту і пропозиції: абсолютно еластичні; відносно еластичні; одиничне елас­тичні; відносно нееластичні; абсолютно нееластичні.

Відносно еластичний, або еластичний, попит — по­пит, за якого незначні зміни в ціні спричиняють значні (більші) зміни у кількості реалізованої продукції.

Наприклад, зниження ціни на 2% зумовлює зростання попиту на 4%. Коефіцієнт еластичності в цьому разі пови­нен бути більшим за одиницю, а в нашому випадку він дорівнює двом. Таким є попит на предмети розкоші.

Нееластичний попит — попит, за якого незначна зміна в ціні зумовлює ще меншу зміну в кількості реалізованої продукції.

Так, із зниженнями ціни на 3% попит зростає лише на 1%. Коефіцієнт еластичності у цьому разі становить 1/3, тобто для нееластичного попиту характерний коефіцієнт, менший за одиницю. Таким, наприклад, є попит на хліб. Між наведеними видами еластичності попиту (еластичним та нееластичним) виникає проміжна ситуація.

Одиничний попит — попит, за якого відсоткова зміна ціни дорівнює відсотковій зміні попиту (наприклад, коли зни­ження ціни на 1% зумовлює зростання продажу на 1%).

Абсолютно нееластичний попит — попит, за якого зміна ціни не призводить до зміни кількості реалізованої продукції (таким, зокрема, є попит на сіль).

Цей вид попиту характеризується тим, що найменше зниження ціни спонукає покупця збільшувати закупівлі від нуля до межі своїх можливостей.

Практика, на думку західних учених, свідчить, що ко­ефіцієнт цінової еластичності на хліб становить 0,15%, на яловичину — 0,64, на яйця — 2,65, на електроенергію — 0,13, на одяг і взуття — 0,20, на квитки до кінотеатру — 0,87%.

4. Закони, які управляють поведінкою підприємців-товаровиробників

Якщо предметом економічної науки є закони розвитку економічної системи, а виробництво — важлива ланка (елемент) такої системи, то звідси логічно випливає висно­вок, що виробництво, а отже діяльність товаровиробників, також регулюються певними економічними законами.

Закон зростання витрат

За переходу від виробництва одних товарів до вироб­ництва інших необхідно пристосовувати (адаптувати) ре­сурси. Адже їх неможливо повністю використати у вироб­ництві альтернативних продуктів. При цьому одні ресурси (наприклад, людські) пристосовуються легше, інші (спеціалізована техніка) — важче. Чим більше під­приємець намагатиметься виготовити альтернативних продуктів (наприклад, цукерок замість хлібобулочних ви­робів), тим активніше змушений він залучати менш придатні для виробництва цукерок ресурси. Якщо він спрямує на виготовлення хлібобулочних виробів усі ресурси, то альтернативні витрати виробництва за умови повного ви­користання всіх ресурсів будуть максимальними.

Це означає, що в разі заміни виробництва одних то­варів іншими за повної зайнятості між збільшенням об­сягів альтернативного товару і величиною альтернативних витрат встановлюються сталі й істотні зв’язки, які мають прямо пропорційний характер, що свідчить про дію зако­ну зростання витрат.

Закон зростання витрат — у разі заміни виробництва одного товару виробництвом іншого за повної зайнятості ресурсів альтернативні витрати другого виробництва зростають.

Граничні показники

Окремий товаровиробник з метою збільшення своїх до­ходів намагається зіставити доходи (користь) і витрати. Зрозуміло, що виготовлення додаткової одиниці товару ви­магає додаткових витрат, а його реалізація спричиняє пев­не збільшення валових доходів. У західній економічній літературі приріст витрат на виготовлення одиниці додат­кової продукції та відповідний приріст виручки (доходів) отримали назву граничних витрат (англ. marginal cost) і гра­ничних доходів (marginal revenue).

Перше правило, яким керується фірма (товаровироб­ник): розширювати випуск товарів можна до тих пір, по­ки додаткова одиниця продукції обходиться дешевше, ніж ціна продажу.

Щодо отримання прибутку це правило означає, що прибуток зростатиме, якщо збільшення обсягів вироб­ництва забезпечує перевищення граничними доходами ве­личини граничних витрат.

Закон спадної віддачі

Проте знання цього правила ще недостатньо, щоб постійно збільшувати обсяги виробництва. Звернемося до такого прикладу. Для виготовлення цукерок потрібні певні засоби виробництва, предмети праці (шоколад, кокосове масло, начинка тощо) та люди. Засоби виробництва є постійною величиною (збудувати новий цех миттєво не­можливо), а предмети праці та люди — змінними величи­нами (чинниками). Якщо керівництво підприємства з ме­тою збільшення обсягів виробництва почне приймати на роботу нових працівників, то гранична продуктивність знижуватиметься, оскільки наявні виробничі площі та тех­нологія розраховані лише на певну кількість працівників. При переході оптимальної межі порушуються вимоги що­до організації праці, й працівники починають заважати один одному. Це означає, що між кількістю та якістю постійних і змінних ресурсів існують внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв’язки, наявність яких є ознакою дії окре­мого економічного закону.

Закон спадної віддачі — починаючи з певного моменту, послідовне приєднання одиниці змінного ресурсу до незмінного фіксованого ресурсу дає додатковий або гра­ничний продукт, який зменшується у розрахунку на кож­ну наступну одиницю змінного ресурсу.

Якщо формулювати його з погляду характеристики сутності економічного закону, то він означає внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв'язки між одним із змінних ре­сурсів та іншими незмінними ресурсами виробництва, по­рушення яких на певному етапі призводить до зниження граничної продуктивності кожної наступної одиниці цьо­го змінного чинника.

Цей закон діє за умови, що кожний додатковий працівник на підприємстві має однаковий рівень освіти, кваліфікації, трудових навичок тощо. Отже, за наявної максимальної кількості зайнятих на підприємстві кожен додатковий працівник робить менший внесок у загальний обсяг виробництва порівняно зі своїм попередником.

На прикладі цього закону ще раз підтверджується істи­на, що вимоги дії економічних законів не можна порушу­вати. Попередньою умовою цього є знання сутності та ме­ханізму дії певного економічного закону. Якщо власник фірми знехтує вимогами цього закону, прибутки поступо­во знижуватимуться, і з часом фірма збанкрутує.

Тема 9. КОНКУРЕНЦІЯ ЯК ЗАСІБ РЕАЛІЗАЦІЇ ПІДПРИЄМНИЦТВА

Однією з рушійних сил підприємництва є конкуренція. Існують різноманітні форми та методи конкурентної бо­ротьби, які по-різному впливають на підприємницьку діяльність і конкурентоспроможність фірми. Конкуренція відіграє важливу роль як рушійна сила розвитку еко­номічної системи капіталізму, змушує підприємців мобілізовувати всю енергію і здібності для підвищення конкурентоспроможності своїх підприємств.

1. Сутність конкуренції

Конкуренція (лат. concurere — зіштовхуюсь, змагаюсь, як економічна категорія) — боротьба (в тому числі зма­гання, зіткнення, взаємодія) між виробниками (продавця­ми) за найвигідніші умови виробництва і збуту товарів та послуг, за привласнення максимальних прибутків.

У разі зіткнення інтересів окремих виробників або продаців товарів і послуг кожен з них намагається довести свої переваги, забезпечити вигідніше і стабільніше поло­ження, в тому числі за рахунок послаблення або навіть банкрутства конкуруючих підприємств.

Сутність конкуренції повніше розкривається в її функціях. Вона сприяє:

1) розширенню підприємствами масштабів виробництва, підвищенню продуктивності праці й за рахунок цього зниженню витрат виробництва на одиницю про­дукції, а отже і ціни;

2) економії ресурсів (природних, матеріальних, трудо­вих, фінансових та ін.);

3) впровадженню досягнень науки і техніки у вироб­ництво, що зумовлює зростання продуктивності праці;

4) поліпшенню якості продукції й обслуговування (в тому числі післяпродажного) споживачів;

5) перерозподілу капіталу між галузями і вирівнюван­ню норми прибутковості у різних сферах і галузях еко­номіки;

6) створенню умов для банкрутства підприємств, зро­станню на цій основі безробіття;

7) виникненню економічних криз;

8) посиленню процесу диференціації товаровироб­ників, тобто збагаченню одних і збідненню інших;

9) монополізації економіки.

Отже, конкуренція має як позитивні, так і негативні сторони. Їх співвідношення залежить від видів та форм конкуренції, впливу на неї регулюючої діяльності держави.

2. Форми та методи конкурентної боротьби

Сутність конкуренції, в тому числі її функцій, зазнає змін у процесі еволюції економічної системи.

Вільна (або чиста, досконала) конкуренція

Вільна конкуренція панувала на нижчій стадії капі­талізму. Для неї характерні велика кількість конкурентів-виробників і конкурентів-покупців, вільний доступ това­ровиробників до будь-якого виду діяльності. За цих умов процес ціноутворення здійснюється внаслідок віл.ьної (без будь-яких обмежень) й стихійної взаємодії попиту, пропо­зиції та цін, що означає саморегулювання економічної си­стеми, ціновий характер конкурентної боротьби. Товаро­виробники орієнтуються на задоволення потреб спожи­вачів. Ідеальною моделлю у цій схемі є ситуація, коли спо­живач завжди має рацію, повністю виключається його дискримінація, тобто наявність своєрідного диктату спо­живача над продавцем.

За вільної конкуренції жодна з фірм не може впливати на ринкову ціну. Певною мірою таким вимогам за сучас­них умов відповідають ринки сільськогосподарської про­дукції, цінних паперів та послуг. На тривалому проміжку часу ціни тяжіють до суспільне необхідних витрат вироб­ництва.

Вільна конкуренція набуває форми внутрігалузевої та міжгалузевої.

Внутрігалузева конкуренція — боротьба між товарови­робниками, які діють в одній галузі народного господар­ства і виготовляють однакову або взаємозамінну про­дукцію.

Основним методом боротьби за такої конкуренції є зниження витрат виробництва. Щоб таке зниження не призвело до зменшення або зникнення прибутків, підприємства повинні впроваджувати нові досягнення на­уки і техніки у виробництво, вдосконалювати форми ор­ганізації виробництва і праці, запроваджувати нові форми і системи заробітної плати тощо.

Іншим важливим методом конкурентної боротьби за умов внутрігалузевої конкуренції є поліпшення якості продукції. Це дає змогу дещо підвищити ціни порівняно з цінами конкурентів, якщо якість їх продукції нижча.

Міжгалузева конкуренція — конкуренція між товарови­робниками, які діють у різних галузях народного госпо­дарства і випускають різнорідні види продукції.

Через різні умови виробництва у галузях підприємці за однакових витрат капіталу отримують неоднакову масу продукту. Тому товаровиробники, які отримували меншу кількість прибутку, намагаються вкладати свої капітали в галузі, де прибуток був вищий. Це здійснюється шляхом перепрофілювання виробництва, заміни акцій менш пер­спективних галузей через механізм купівлі-продажу на акції перспективніших та ін.

За сучасних умов переважна частка міжгалузевого пе­рерозподілу капіталу відбувається в межах багатогалузевих концернів і конгломератів. З виникненням монополій вільна конкуренція перетворюється на монополістичну, або недосконалу.

Недосконала (монополістична) конкуренція

Ця конкуренція ведеться між крупними компаніями (всередині монополізованого сектора, між членами групо­вих монополій) і дрібними та середніми фірмами. Це бо­ротьба за монополізацію ринків збуту, джерел сировини, енергії, за отримання державних контрактів, кредитів, за володіння інтелектуальною власністю (патентами, лі­цензіями тощо). Її найважливішим рисами є встановлення монопольне високих цін і привласнення на цій основі мо­нопольне високих прибутків.

Щоб отримати ці прибутки, крупні компанії-моно­полісти використовують рекламу, розширюють кількість післяпродажних послуг, поліпшують якість продукції, її корисні властивості та ін. Загалом компанія-монополіст не може безмежно підвищувати ціни, оскільки це призво­дить до скорочення попиту на її продукцію, а отже обсягу продажу.

Цінова конкуренція — боротьба між товаровиробниками за споживача шляхом зменшення витрат виробництва, зниження цін на товари і послуги без істотної зміни їх якості й асортименту.

Підприємці при цьому нерідко вдаються до маніпулю­вання цінами (встановлюють знижені, поки товар не за­воює ринок збуту, після чого значно підвищують їх), до цінових поступок, сезонного розпродажу тощо. Важливою рисою цінової монополістичної конкуренції є цінова дис­кримінація (наприклад, диктат транспортних компаній при перевезенні сільськогосподарської продукції, що швидко псується), за якої один і той самий товар або по­слугу продають різним групам покупців за неоднаковими цінами.

Нецінова конкуренція — боротьба між товаровиробни­ками за споживачів шляхом впровадження досягнень на­уково-технічного прогресу у виробництво, що зумовлює поліпшення якості продукції, її асортименту.

Крім того, для завоювання більших ринків збуту ком­панії подовжують терміни гарантійного обслуговування, надають кредит для покупців та ін. Здебільшого неціновий характер конкуренція має в умовах панування оліго-полістичної структури монополій (тобто контролю де­ кількох крупних компаній над виробництвом і збутом продукції певного виду). Крім того, для неї властива пев­на стабільність цін (оскільки відбувається їх узгодження між кількома могутніми компаніями), що отримало форму “лідерства в цінах”. Щоб запобігти проникненню інших підприємств на цей ринок, вони здійснюють патентуван­ня і ліцензування нових винаходів, погрожують ввести нові виробничі потужності й перенаситити ринки товара­ми тощо. Нецінова конкуренція повніше відображає інте­реси споживачів.

Різновидом недосконалої конкуренції є нечесна конку­ренція, яка ведеться переважно неекономічними методами (підкуп чиновників, промисловий шпіонаж, укладення таємних угод про єдину політику цін і навіть диверсій проти конкурентів).

3. Конкурентоспроможність підприємства

На відміну від конкурентоспроможності товару, яка може мати як коротко-, так і довготерміновий характер, конкурентоспроможність підприємства слід оцінювати ли­ше у тривалому періоді. Вона означає наявність важливих відмінностей даного підприємства від підприємств-конку­рентів за рівнем ефективності господарської діяльності, формами вияву яких є здатність пристосовуватись до умов економічної кон'юнктури та задовольняти своїми товара­ми та послугами потреби споживачів.

Найважливішими факторами, які впливають на конку­рентоспроможність підприємства, є впровадження досяг­нень науки і техніки у виробництво, зростання обсягів ви­робництва та місткості ринку, вдосконалення системи діючих на підприємстві стимулів до праці та ін. Значною мірою вона залежить від позицій конкуруючих під­приємств.

Відмінності між підприємствами-конкурентами за рівнем ефективності господарської діяльності визначають, аналізуючи показники стратегії їх розвитку. До таких по­казників належать динаміка активів, динаміка продажу і динаміка прибутків.

Активи — сукупність майна, фондів (машин, устаткуван­ня, будівель, споруд, матеріальних запасів, вкладень у цінні папери, в банки, патенти та ін.), в які вкладено ре­сурси підприємців.

Динаміка активів — відношення приросту загальної су­ми активів у звітний період до загальної суми активів по­переднього періоду.

Динаміка продажу — відношення приросту продажу то­варів і послуг у поточному році до обсягу продажу в по­передньому році.

Динаміка прибутків — відношення приросту прибутків у поточному році до обсягу прибутків у попередньому році.

Конкретнішою формою ефективності господарської діяльності підприємства є показники рентабельності (при­бутковості, дохідності) підприємницької діяльності, що вимірюється як кратне від ділення величини прибутку до обсягу витрат. Щодо конкурентоспроможності підприєм­ства, то показник рентабельності найдоцільніше визнача­ти у такій формі:

Коефіцієнт = Чистий прибуток після сплати податків

чистого прибутку Виручка від продажу

Важливим критерієм ефективності господарської ді­яльності акціонерних компаній є рівень та стабільність до­ходів з акцій.

Конкурентні переваги підприємствам-виробникам дають:

а) близька відстань до ринків збуту, джерел сировини та матеріалів;

б) ефективна управлінська діяльність, комплексне маркетингове дослідження ринку;

в) створення дієвих стимулів до праці у найманцх працівників;

г) впровадження принципів комерційного розрахунку у роботі підрозділів підприємства та ін.

Тема 10. ВЛАСНІСТЬ ПІДПРИЄМСТВ ТА ЇХ СТРУКТУРА

Існують три типи власності (приватна, колективна та державна), які за сучасних умов виступають економічною основою свободи, що реалізується передусім у свободі економічного вибору. Підприємницька діяльність неможлива без свободи економічного вибору, зокрема вибору певних видів підприємств та їх організаційно-правових форм. Тому важливо з’ясувати взаємозв’язок цих явищ (власності, видів і форм підприємств).

1. Сутність і структура економічної власності

Проблема власності постає для кожної людини з ди­тинства. Так, мала дитина може розрізнити свої і чужі іграшки. Надалі цей поділ переростає у приватну та не-приватні типи й форми власності.

На запитання що таке власність можна дати лише аб­страктну відповідь. Це зумовлено тим, що власність — складна соціологічна категорія, тобто категорія, окремі сторони якої вивчають юриспруденція, економічна наука, політекономія, політологія, психологія, історія, соціоло­гія. Тому найбільш абстрактна відповідь на поставлене за­ питання повинна враховувати усі аспекти, які вивчають ці науки. Проте визначальними серед них є економічний та юридичний аспекти власності.

Економічна власність — привласнення різними еко­номічними суб’єктами матеріальних благ та послуг і су­купність відносин між цими суб’єктами у всіх сферах суспільного відтворення (безпосереднього виробництва, розподілу, обміну та споживання).

У свою чергу, власність характеризується єдністю двох аспектів: кількісного та якісного.

Кількісний аспект власності — різноманітні об’єкти: заводи, засоби праці, земля, гроші, патенти, ліцензії та ін.

Найважливішим обєктом власності є засоби вироб­ництва. Залежно від того, в чиїх руках вони зосереджують­ся (рабовласника, феодала чи капіталіста), формується відповідний суспільний спосіб виробництва.

Якісний аспект власностівідносини між людьми, підприємствами, державою, між державою та іншими суб’єктами з приводу привласнення засобів вироб­ництва, створеного продукту, цінних паперів тощо у всіх сферах суспільного відтворення.

Теоретичним вираженням відносин власності є су­купність таких економічних категорій, як вартість, ціна, гроші, капітал, заробітна плата, прибуток, податок та ін.

Для окремої людини кількісний аспект власності озна­чає привласнення певних об’єктів власності, що є найва­гомішим чинником наявності або відсутності стимулів до праці. За словами А. Сміта, людина, яка неспроможна придбати жодної власності, не може мати жодних інте­ресів, крім тих, як їсти якомога більше і працювати яко­мога менше.

Якісний аспект власності означає відносини привлас­нення, в які людина вступає з іншими людьми. Якщо во­на працює на капіталістичному підприємстві, то частину результатів її праці привласнює капіталіст-підприємець, і Людина внаслідок цього перетворюється на найманого працівника, привласнює необхідний продукт або його ча­стку у формі заробітної плати, тоді як капіталіст — весь до­датковий і частину необхідного продукту. Їх взаємовідносини втілюються також у тому, що капіталіст контролює процес праці, управляє виробництвом і власністю на підприємстві, визначає форми і системи заробітної плати тощо.

Стосовно інших найманих працівників якісний аспект власності виявляється у величині привласнюваного не­обхідного продукту залежно від інтенсивності та продук­тивності праці, рівня освіти й кваліфікації, у наявності відносин співробітництва (замість експлуатації), взаємо­допомоги та ін.

Економічна власність реалізується тоді; коли вона при­носить дохід. Так; для підприємця економічною формою реалізації власності є привласнення підприємницького до­ходу, для найманого працівника — заробітної плати.

Кожна економічна категорія відображає певне коло ре­альних економічних процесів, певні елементи економічної системи. Власність як економічна категорія за своїм змістом відображає системну сутність виробничих відно­син між людьми з приводу привласнення різноманітних об’єктів власності в усіх сферах суспільного відтворення, тобто лише суттєві сторони таких відносин, тоді як вони мають ще й поверхові, неістотні сторони. Так, ціна робо­чої сили є суттєвою стороною купівлі-продажу (а отже і привласнення) даного специфічного товару, а ціна праці — поверховою, яка не належить до категорій, що відображають зміст економічної власності. Якби категорії “економічна власність” і “виробничі відносини” повністю збігалися, то одна з них була б зайвою в економічній теорії. Тому надалі категорія відносини власності вжи­вається переважно як синонім категорії виробничі відно­сини.

Економічна власність тісно повязана з юридичною.

Юридична власність — вияв волі певного класу, соціальної групи, окремої людини щодо певних об’єктів власності та правове оформлення цієї волі в юридичних актах і нормах, у праві власності.

Це означає, що певні речі (засоби праці, предмети споживання тощо) належать окремим особам, які можуть роз­поряджатися ними на свій розсуд.

Внаслідок тісного зв’язку економічної та юридичної власності структура їх дуже подібна. Найважливішими ка­тегоріями юридичної власності є володіння, розпоряджен­ня і користування.

2. Основні типи та форми власності

У процесі тривалого історичного розвитку людства сформувались такі чотири основні типи економічної влас­ності: 1) суспільна; 2) приватна; 3) колективна; 4) держав­на. Із середини 50-х років XX ст. в окремих регіонах світо­вого господарства, зокрема у межах Європейського еко­номічного співтовариства (нині Європейського Союзу, ку­ди входять 15 країн Західної Європи), почав формуватися п’ятий тип економічної власності — наддержавна (або наднаціональна).

Виділення окремих типів економічної власності зумов­лено тим, що у межах кожного з них існують окремі фор­ми, види власності, які формуються в окремі види підприємств, що, у свою чергу, зумовлює різні види та форми підприємницької діяльності. Виходячи з цього, в Законі України Про власність приватна, колективна і державна власність некоректно названі не типами, а фор­мами власності.

Оскільки суспільна власність існувала тільки в пер­віснообщинному суспільстві, а наддержавна лише фор­мується, розглянемо приватний, колективний та держав­ний типи власності та їх структуру.

Приватна власність (як економічна категорія) — при­власнення окремим індивідуумом, максимум однією сім’єю, матеріальних благ і послуг та певна підсистема відносин між суб’єктами цього типу власності у різних сферах суспільного відтворення.

Обєктами цього типу власності в Україні є:

а) індивідуальні підприємства, засновані на особистій власності фізичної особи та виключно її праці;

б) приватні капіталістичні підприємства, засновані на власності окремого громадянина, який експлуатує найма­них працівників;

в) підприємства, засновані на власності окремих іно­земних громадян;

г) сімейні підприємства, засновані на власності та праці громадян — членів однієї сімї, які проживають ра­зом;

г) селянські (фермерські) господарства, засновані на власності та праці членів однієї сімї;

д) селянські (фермерські) господарства, засновані на експлуатації найманих працівників. Проміжною між двома останніми формами власності є селянські (фермерські) господарства, де використовують працю членів сім’ї та найманих працівників, праці яких внаслідок їх незначної кількості недостатньо, щоб звільнити від неї членів сім’ї;

е) майно громадян, у тому числі тих, хто займається підприємницькою діяльністю без наявності юридичної особи. До нього належать житлові будинки, квартири, са­дові будинки, дачі, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки та насадження на них, засоби виробництва, виго­товлена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, інші цінні папери, майно виробничого призначення, відкриття, винаходи, промислові зразки, твори науки, літератури, мистецтва, предмети особистого користування та домашнього господарства, майно споживчого призна­чення.

Частина цього майна може перетворитися на капітал, тобто засіб експлуатації, привласнення чужої праці. Таку роль, зокрема, можуть виконувати житлові будинки, квар­тири у разі встановлення надмірно високої плати за зда­вання їх в оренду; вироблена продукція у разі продажу її за непомірне високими цінами та ін. За цих умов названі обєкти стають обєктами приватної капіталістичної влас­ності, інші залишаються обєктами приватної трудової власності.

Якщо об’єктом приватної власності є приватні капіта­лістичні підприємства, то між їх власниками і найманими працівниками виникає певна сукупність відносин еко­номічної власності, що розкривається передусім в якісно­му аспекті власності.

Внаслідок цього слід розмежовувати право приватної трудової власності та право приватної капіталістичної (не­трудової) власності. Право приватної трудової власності виникає від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування та в інших випадках. Право при­ватної капіталістичної власності виникає на підставі ведення підприємницької діяльності на підприємствах, де експлуатується наймана робоча сила, наявне використан­ня майна з метою наживи тощо.

Виходячи з цього, субєктами права приватної влас­ності (у даному разі трудової та нетрудової) можуть бути не просто громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, як це стверджується у чинному законодавстві, а дрібні товаровиробники, капіталісти-власники, менеджери, фермери, наймані працівники (останні лише субєктами трудової власності), орендарі та інші особи.

Колективна власність (як економічна категорія) — при­власнення асоційованими власниками результатів колек­тивної праці, матеріальних благ і послуг та певна підсис­тема відносин між суб’єктами цього типу власності у всіх сферах суспільного відтворення.

Асоційованими власниками можуть бути трудовий ко­лектив, об’єднання капіталістів, члени кооперативу, спо­живчих товариств та спілок, господарські товариства (акціонерні товариства, товариства з обмеженою відпо­відальністю, повні товариства, командитні товариства), товариства покупців, організації орендарів, власники спільних підприємств, а також об’єднання недержавних підприємств (корпорації, консорціуми, концерни та ін.).

Залежно від того, наймають чи не наймають асоційо­вані власники робочу силу, займаються чи не займаються продуктивною працею, колективна власність виступає у двох основних формах: колективна трудова та колективна капіталістична. Так, у США та деяких інших країнах існує чимало підприємств, викуплених трудовими колективами, власність яких належить до трудової колективної. До цієї форми власності належить власність кооперативна, спо­живчих товариств та ін.

Водночас окремі форми колективної капіталістичної власності, наприклад відкриті акціонерні товариства, ма­ють деякі риси колективної трудової власності. Зокрема, у таких товариствах частина висококваліфікованих найма­них працівників перетворюється на співвласників, які придбали певну кількість акцій і привласнюють на них до 10% заробітної плати.

Право колективної власності, згідно з чинним законо­давством, виникає на підставі:

а) добровільного обєднання майна громадян і юри­дичних осіб для створення кооперативів, акціонерних та інших господарських товариств і обєднань;

б) перетворення державних підприємств на акціонерні та інші товариства;

в) передання державних підприємств в оренду;

г) надання державних субсидій;

г) пожертвувань організацій, громадян та інших ци­вільно-правових угод.

У сільському господарстві у колективну власність мо­жуть бути передані землі колгоспів, радгоспів, сільськогос­подарських кооперативів, сільськогосподарських акціонер­них товариств, землі садівницьких товариств та ін.

Субєктами права колективної власності, згідно з чин­ним законодавством, є:

1) колективні підприємства (в тому числі сільськогос­подарські);

2) господарські товариства;

3) кооперативи;

4) споживчі товариства та їхні спілки;

5) орендні підприємства та організації орендарів;

6) товариства покупців;

7) спільні підприємства;

8) об’єднання недержавних підприємств, політичні партії, інші об’єднання громадян;

9) релігійні організації та спілки цих структур. Залежно від форм колективної власності формуються різні види та різновиди підприємницької діяльності, фор­ми управління тощо.

Державна власність — привласнення державою (як субєктом власності) засобів виробництва, робочої сили, частки національного доходу та інших обєктів власності у різних сферах суспільного відтворення.

Державна власність належить до колективних форм власності, оскільки її персоніфікатором в економічних си­стемах є різний за чисельністю апарат державних чинов­ників (як правило, вищих) та певною мірою інші верстви і прошарки населення.

Згідно з чинним законодавством розрізняють загаль­нодержавну і комунальну форми державної власності. Ко­мунальну власність ще називають власністю адміністра­тивно-територіальних одиниць. Субєктами права загальнодержавної власності є держава в особі Верховної Ради України, а субєктами права комунальної власності — Вер­ховна Рада Криму та адміністративно-територіальні оди­ниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад народних депутатів.

Найважливішими обєктами загальнодержавної влас­ності є:

1) єдина енергетична система;

2) системи транспорту загального користування, звяз­ку та інформації загальнодержавного значення;

3) частка одержавленого національного доходу;

4) державні підприємства;

5) Національний банк України та його установи і ство­рювані ними кредитні ресурси;

6) обєкти соціально-культурної сфери;

7) державні резервні, страхові та інші фонди, майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів;

8) оборонні об’єкти, майно Збройних сил, органів дер­жавної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ та ін. Основними обєктами комунальної власності є:

1) кошти місцевих бюджетів;

2) державний житловий фонд, обєкти житлово-кому­нального господарства;

3) майно підприємств комунальної власності, закладів народної освіти, культури, охорони здоровя, торгівлі, по­бутового обслуговування;

4) місцеві енергетичні системи;

5) транспорт, системи звязку та інформації;

6) майно, яке забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів, та ін.

Згідно з чинним законодавством підприємницькою діяльністю не займаються організації, заклади, установи, для яких привласнення прибутку не є основною метою їх діяльності.

У разі діяльності наведених суб’єктів права державної власності та економічних суб’єктів (вищих чиновників державного апарату, директорів та ін.) в інтересах трудя­щих державна власність переростає в суспільний тип власності. Проте практика минулого і сьогодення свідчить про узурпацію результатів усуспільненої праці передусім ви­щими чиновниками державного апарату та директорським корпусом державних підприємств, клановотіньовими структурами тощо.

Залежно від форм державної власності формуються різні види підприємств, організацій та установ, а отже ви­ди підприємницької діяльності, організаційно-правові форми господарювання.

3. Основні види підприємств та їх організаційні форми

Види підприємств

Згідно із Законом Про підприємства в Україні існу­ють такі види підприємств:

1) індивідуальне підприємство, засноване на особистій власності фізичної особи та виключно її праці;

2) сімейне підприємство, засноване на власності та праці громадян України — членів однієї сімї, які мешка­ють разом;

3) приватне підприємство, засноване на власності ок­ремого громадянина України, з правом наймання робочої сили;

4) колективне підприємство, засноване на власності трудового колективу, кооперативу, іншого статутного то­вариства, громадської та релігійної організації;

5) державне комунальне підприємство, засноване на власності адміністративно-територіальних одиниць;

6) державне підприємство, засноване на загальнодер­жавній (республіканській) власності;

7) спільне підприємство, засноване на базі обєднання майна різних власників (змішана форма власності);

8) підприємство, засноване на власності юридичних осіб і громадян іноземних держав.

Проте така класифікація не збігається з економічними критеріями розмежування різних типів і форм власності. Якщо дотримуватись таких критеріїв, то слід насамперед виділити основні типи підприємств (приватні, колективні і державні), а в межах кожного з них — окремі види підприємств.

Незалежно від сфер та галузей народного господарст­ва, в яких функціонують різні типи та форми підприємств, до приватних підприємств належать:

а) приватне індивідуальне підприємство, засноване на особистій власності та власності членів сімї, а також на праці цих осіб;

б) приватне капіталістичне підприємство, яке нале­жить окремій особі, максимум сім’ї й ґрунтується на ек­сплуатації найманих працівників.

Аналогічно до колективних підприємств відносять:

а) колективні трудові, засновані на колективній влас­ності трудового колективу та асоційованій праці його членів;

б) колективні капіталістичні, засновані на об’єднанні капіталів декількох капіталістів та колективній праці най­маних працівників.

Серед державних підприємств з економічного погляду слід виділяти такі, що ставлять за мету отримання макси­мального прибутку (державні комерційні), й ті організації, заклади і установи, для яких отримання прибутку не є ос­новною метою діяльності.

Крім цих типів і видів підприємств, виділяють змішані (в яких поєднуються власність і капітали окремих форм приватної, колективної та державної власності) та спільні (в яких поєднуються власність і капітали окремих форм приватної, колективної та державної власності з капіталом фізичних та юридичних осіб іноземних держав) підпри­ємства.

Приватні та колективні капіталістичні підприємства, колективні трудові, державні комерційні, а також спільні та змішані функціонують у вигляді малих, середніх та крупних підприємств, розміри яких у різних сферах та га­лузях економіки не однакові. Так, в Україні, згідно з чин­ним законодавством, до малих підприємств у промисло­вості та будівництві віднесено підприємства з чисельністю працюючих до 200 осіб; в інших галузях виробничої сфе­ри — до 50 осіб; у галузях невиробничої сфери — до 25 осіб; у роздрібній торгівлі — до 15 осіб.

В інших країнах встановлено інші критерії кла­сифікації підприємств на малі, середні та великі. Так, у США до малих відносять підприємства з чисельністю зай­нятих до 500 осіб; до середніх — 500—1000 осіб, до вели­ких — понад 1000 осіб.

Організаційні форми підприємств

Підприємства та підприємництво існують у різних ор­ганізаційних та організаційно-правових формах. Такими організаційними формами називають одноосібне госпо­дарство, партнерство і корпорацію. Поняття організацій­на форма відображає окремі форми обєднання людей для здійснення їх спільної діяльності у межах певної структури.

Одноосібне господарство — така форма організації підприємства і підприємництва, коли вся власність нале­жить одній особі, яка одноосібне управляє виробництвом і власністю, привласнює весь прибуток і несе особисту відповідальність за всі зобов’язання підприємства.

Перевагами одноосібного господарства є:

1) привласнення всього прибутку та можливість вільно розпоряджатися ним (крім сплати частини податків);

2) наявність на цій основі високоефективних стимулів до праці;

3) незначні витрати на організацію виробництва;

4) високий ступінь свободи економічного вибору;

5) простота для оподаткування (оподатковується лише індивідуальним подохідним податком, нижчим від оподат­кування прибутку).

Водночас одноосібному господарству властиві певні недоліки:

1) незначні обсяги привласнюваного прибутку, а отже обмежені можливості розширення підприємства за раху­нок власних коштів;

2) більші, порівняно із середніми та крупними підпри­ємствами, труднощі в отриманні кредитів і вищі відсотки за них;

3) значно більші можливості збанкрутувати (так, у Ве­ликобританії протягом першого року банкрутує кожна четверта невелика фірма);

4) більша тривалість робочого дня, вища інтенсивність праці та гірша техніка безпеки;

5) відповідальність власника підприємства за зо­бов'язання не лише активами підприємства, а й своїм осо­бистим майном.

Ця форма організації підприємств та підприємництва є найбільш адекватною для малих підприємств.

Розвинутішою організаційною формою підприємств та підприємницької діяльності є партнерство.

Партнерство — форма організації підприємства, за якої дві або більше осіб об’єднують своє майно, стають співвласниками створеного підприємства, спільно уп­равляють виробництвом і власністю, розподіляють при­буток і несуть спільну відповідальність за свої зобов’язання.

Окремими особами у партнерстві можуть виступати й юридичні особи, що як співвласники діють на основі ук­ладеного договору, який регулює всі права та обовязки партнерів.

Юридична особа — підприємство, організація, установа, які виступають єдиним самостійним носієм прав і зобовязань.

Ознаками юридичної особи є наявність майна, відо­кремленого від майна учасників, та самостійна майнова відповідальність; право володіти, користуватися і розпоря­джатися власністю; право здійснювати від свого імені гос­подарські операції та ін.

Розрізняють партнерства з обмеженою відповідаль­ністю (учасники якого відповідають за зобов’язання парт­нерства у межах внесених ними вкладів, що передбачає відповідний механізм розподілу прибутків тощо) та зви­чайні (учасники якого несуть повну відповідальність за зо­бов’язання підприємства — як розмірами свого внеску, так і особистим майном).

Як і одноосібні господарства, партнерства мають певні позитивні сторони та недоліки. До позитивних сторін на­лежать:

1) більші можливості розширення виробництва (вна­слідок злиття капіталів декількох осіб);

2) дещо кращий доступ до кредитних ресурсів (банки більше довіряють партнерствам, ніж одноосібним госпо­дарствам);

3) вдосконалення процесу управління виробництвом і власністю (внаслідок спеціалізації учасників на виконанні окремих управлінських функцій);

4) збереження простого та пільгового механізму опо­даткування.

Негативними сторонами діяльності партнерських під­приємств є:

1) ускладнення процесу вироблення і прийняття уп­равлінських рішень (внаслідок необхідності узгодження його між учасниками);

2) необхідність відповідальності окремих осіб за не­правильні рішення, від яких партнерство не застраховане;

3) внаслідок заборони учасникам товариств з обме­женою відповідальністю продажу їх вкладів (паїв) на від­критому ринку в разі виходу одного з них з партнерства інші учасники або треті особи зобов'язані викупити його частку.

Партнерства найбільш поширені у сфері дрібного бізнесу при наданні послуг, зокрема у медицині, юриспру­денції.

Корпорація — найдосконаліша форма організації підприємств, що існує переважно у вигляді відкритого акціонерного товариства, засновники якого формують ак­ціонерний капітал шляхом об’єднання власних ресурсів че­рез механізм випуску і продажу цінних паперів (передусім акцій), а співвласники несуть обмежену відповідальність.

Згідно з чинним законодавством корпорація — це до­говірне об’єднання, створене на основі поєднання вироб­ничих, наукових та комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників.

Засновниками акціонерного товариства можуть бути фізичні та юридичні (підприємства) особи. Акціонерний капітал (власність), який формується при цьому, скла­дається із загальної вартості випущених і проданих акцій. Засновники товариства отримують засновницький прибу­ток, який становить різницю між сумою, отриманою від продажу акцій, та обсягом вкладених ресурсів.

Основними позитивними сторонами корпорацій є:

1) можливість збільшити джерела фінансування для розширення виробництва (за рахунок продажу цінних па­перів), а отже отримати більший прибуток, частина якого (нерозподілений прибуток) йде на розширення обсягів ви­робництва;

2) кращий (порівняно з партнерствами) доступ до кре­дитів банків;

3) внаслідок наведених переваг отримання можливості впроваджувати передові досягнення науки і техніки у ви­робництво, що зумовлює зростання продуктивності праці й зниження собівартості товарів і послуг;

4) обмежена відповідальність акціонерів за зобов’язан­ня корпорації, а отже відсутність відповідальності власним майном;

5) залучення до управління виробництвом профе­сійних управляючих (менеджерів), що сприяє вдоскона­ленню процесу вироблення управлінських рішень;

6) здійснення внутрікорпораційного планування на поточний та віддалений період (5-10 років), комплексне вивчення ринку, формування потреб споживачів тощо і завдяки цьому отримання переваги над конкурентами.

Основними недоліками корпорацій є:

1) значне знецінення акцій корпорацій під час погір­шення економічної кон’юнктури, внаслідок чого дрібні акціонери можуть втратити їх;

2) недосконалий механізм оподаткування в окремих країнах (так, в Україні оподатковуються і прибуток корпо­рацій, і доходи на акції, що особливо несправедливо для дрібних акціонерів);

3) перетворення дрібних акціонерів, внаслідок їх вели­кої чисельності, на формальних власників, неспроможних впливати на вибір керівництва, розподіл прибутків тощо у більшості крупних корпорацій і прийняття управлінських рішень на основі кількості акцій;

4) внаслідок зосередження контрольного пакета акцій у руках небагатьох акціонерів встановлення їх контролю над заощадженнями більшості дрібних акціонерів.

Корпорації є найадекватнішою формою організації крупних та середніх підприємств.

4. Організаційно-правові форми підприємств та підприємницької діяльності

Поняття організаційно-правова форма відображає не лише форми обєднання людей для здійснення їх спільної діяльності у межах певної структури, а й законодавче закріплення цих форм. Тому не дивно, що в окремих під­ручниках їх називають правовими формами.

Згідно із затвердженим Державним комітетом України із стандартизації, метрології та сертифікації класифікато­ром до організаційно-правових норм господарювання на­лежать: усі види підприємств, а також кооперативи, орендні підприємства, споживчі товариства, спілки спо­живчих товариств, господарські товариства, асоціації, кор­порації, консорціуми, концерни, дочірні підприємства, організації орендарів, організації покупців, політичні партії, громадські організації, релігійні організації, філії, представництва, а також організації, заклади, установи, які не займаються підприємницькою діяльністю, та інші об’єднання. До господарських товариств, у свою чергу, на­лежать акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідаль­ністю, повні та командитні товариства.

Такий підхід, коли до складу організаційно-правових норм підприємства відносять і самі підприємства, і ор­ганізаційно-правову форму їх функціонування та розвит­ку, є науково некоректним.

Розглянемо деякі з цих організаційно-правових форм, зокрема господарських товариств, з урахуванням того, що відкриті акціонерні товариства і товариства з обмеженою відповідальністю частково аналізувались у попередньому параграфі й розглядалися при характеристиці засновниць­ких документів.

Акціонерне товариство (з економічного погляду) — підприємство, об’єднання кількох фізичних або юридичних осіб (тобто підприємств), які формують свій капітал шля­хом випуску і продажу цінних паперів, передусім акцій, з метою отримання прибутку.

Акціонерне товариство (з правового погляду) — організаційно-правова форма функціонування та розвитку підприємств, компаній, що базується на статутному фонді, поділеному на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, учасники якої несуть відповідаль­ність за зобов’язаннями тільки майном підприємства.

Якщо у відкритому акціонерному товаристві акції роз­повсюджуються шляхом відкритої підписки та відкритої купівлі-продажу (як правило, на біржах), то у закритому акціонерному товаристві — у формі закритої підписки, шляхом розподілу між засновниками і не можуть розпов­сюджуватися Шляхом відкритої підписки, купуватися та продаватися на біржах.

Товариство у додатковою відповідальністю — товари­ство, статутний фонд якого поділено на частки визначе­них установчими документами розмірів, а його учасники відповідають за зобовязання своїми внесками до статут­ного фонду.

У разі недостатності цих сум учасники товариства відповідають за його борги додатково належним їм май­ном у розмірі, кратному до внеска кожного учасника.

Повне товариство — товариство, учасники якого форму­ють статутний фонд зі своїх вкладів, займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть необме­жену і спільну відповідальність за зобов’язання товарист­ва (тобто відповідальність усім своїм майном).

Повне товариство не є юридичною особою, а отрима­ний прибуток розподіляється між учасниками відповідно до величини їх внесків. Учасник товариства відповідає за його борги незалежно від того, виникли вони після чи до його вступу до товариства.

Командитне товариство — вид змішаного товариства, в якому поєднуються риси товариств повного і з обмеже­ною відповідальністю.

Його дійсними (повними) членами є комплементарії, які займаються від імені товариства підприємницькою діяльністю і повністю відповідають за його зобов’язання всім своїм майном. Інша частина учасників, або вкладників, — командисти, які не беруть участі у підпри­ємницькій діяльності, зокрема в управлінні товариством, і відповідають за неї лише у межах свого вкладу. Сукупний розмір часток вкладників не повинен перевищувати 50% майна товариства, зазначеного в установчому договорі. Свої вклади вони здійснюють у грошовій або матеріально-речовій формі. Якщо у командитному товаристві беруть участь два або більше учасників з повною відпові­дальністю, вони несуть повну відповідальність за борги товариства.

Назва командитного товариства складається з прізви­ща всіх або кількох дійсних членів. Якщо у назву не вхо­дять всі прізвища, то вона набуває вигляду: Ларін і КО.

Серед обєднань підприємств, згідно з чинним законо­давством, важливу роль відіграють корпорації, кон­сорціуми та концерни.

Консорціум — тимчасове об’єднання підприємств, ком­паній, банків на основі загальної угоди з метою виконан­ня крупних завдань (зокрема, для реалізації капітале- та наукомісткого проекту) або для спільного розміщення по­зики.

Консорціуми створюються банками шляхом організа­ції підписки на акції й боргові зобовязання та їх розпов­сюдження серед населення. Консорціум несе спільну від­повідальність перед своїми замовниками.

Концерн — крупне об’єднання підприємств різних галу­зей промисловості, торгівлі, транспорту, наукових ор­ганізацій, банків тощо, учасники якого у правовому ас­пекті зберігають самостійність (залишаються юридичними особами), але втрачають власність на засоби вироб­ництва і виготовлений продукт, а головне підприємство здійснює над іншими учасниками фінансовий контроль (управляє фінансами, інвестиціями тощо), єдине керівництво.

Таке керівництво (в тому числі контроль) здійснюють через зосередження контрольного пакета акцій або біль­шість голосів.

Тема 11. МАЛЕ ПІДПРИЄМНИЦТВО

Серед різних видів підприємств, які виділяють за кількісними показниками (малі, середні та великі), найбільшу роль у розвитку підприємництва, його основних функцій, передусім особистісної, відіграють малі під­приємства. Вони сприяють створенню значної частки робо­чих місць, впровадженню певної кількості досягнень науко­во-технічного прогресу у виробництво тощо. Водночас малі підприємства мають і низку істотних недоліків. З огляду на позитивні риси малого підприємництва держава повинна надавати йому всебічну підтримку.

1. Місце і роль малого підприємництва в економіці

В усіх розвинутих країнах світу кількісно переважають малі підприємства. В окремих державах до них відносять різні за величиною підприємства (у США та країнах Європейського Союзу — підприємства з кількістю працівників до 500 осіб, в Україні у промисловості та будів­ництві — до 200, а в інших галузях сфери матеріального виробництва — до 50 осіб).

Серед розвинутих країн найбільша кількість малих підприємств зосереджена в США, Японії, Італії. З погляду структури народного господарства такі підприємства пере­важають у сфері послуг, роздрібної торгівлі, сільському господарстві. В Україні найбільша кількість малих підприємств у 1998 р. була сконцентрована у торгівлі та гро­мадському харчуванні (76,8 тис.), промисловості (22,0 тис.), будівництві (15,6 тис.), транспорті та зв’язку (майже 3 тис.), сільському господарстві — 2,7 тис.

Основними кількісними критеріями зарахування під­приємств до категорії малих є чисельність зайнятих на них працівників, обсяг валової виручки, обсяг податку, балан­сова вартість активів та ін.

У розвинутих країнах частка малих підприємств в за­гальній кількості підприємств є абсолютно переважаю­чою. Так, у США серед понад 20 млн підприємств до ка­тегорії малих належать до 18 млн, у Великобританії — приблизно 96%, в Італії з 800 тис. промислових підприємств — 99% малі й середні, в Польщі — до 2 млн. В Україні їх кількість становила в 1990 р. 10 тис., в 1994 — 70 тис., в 2000 — 171 тис. В середньому на малому підприємстві працює 10 осіб.

Проте частка малих підприємств у сукупних доходах незначна. Так, у США малі підприємства привласнювали лише до 8% валових доходів. Частка малих та середніх підприємств у промисловому виробництві України становила в 1998 р. лише 2,8% (в 1991 — 0,8%). Водночас вони забезпечують у розвинутих країнах світу більшу кількість робочих місць. Так, у США протягом 1981-1990 рр. малі підприємства створили 60% робочих місць, а великі ско­ротили чисельність працівників на 3 млн осіб. За цим по­казником малі підприємства мають вищу соціальну відповідальність, ніж крупні.

Невідповідність між величезною кількістю малих під­приємств, чисельністю зайнятих на них працівників, з од­ного боку, та відносно незначною величиною валового до­ходу, внеску у створення товарів і послуг — з іншого, по­яснюється такими чинниками:

1) нижчою продуктивністю праці на таких підпри­ємствах (порівняно з крупними);

2) неспроможністю впроваджувати новітні вагомі до­сягнення науки і техніки;

3) промонополістичною політикою ножиць цін (зави­щених на товари і послуги крупних підприємств та зани­жених на створювані блага в малих підприємствах);

4) вищими відсотками на отримувані кредити;

5) певною мірою дискримінаційними контрактними відносинами значної кількості малих підприємств з гігантськими компаніями;

6) намаганням багатьох людей, які не мають підпри­ємницького хисту, створювати нові підприємства; від­сутністю належного досвіду в управлінні ними тих осіб, які мають такий хист.

Незважаючи на ці негативні тенденції, чисельність ма­лих підприємств у розвинутих і слаборозвинутих країнах постійно зростає. Наприклад, у США на початку XX ст. налічувалося всього 300 тис. таких підприємств, в середині 60-х років — майже 5 млн, а наприкінці XX ст. — понад 18 млн. Щорічно в цій країні виникають понад 600 тис. малих підприємств, у Великобританії щотижня — до 900.

Своєрідний “ренесанс” малого бізнесу почався з роз­гортанням НТР, яка посилює процес спеціалізації, коопе­рування виробництва, формує великий попит на вузько-спеціалізовану продукцію, на інтелектуальні види про­дукції — нові ідеї, “ноу-хау”, роль малих підприємств як експериментаторів тощо. Тому не випадково широкого розвитку набули ризикові (або венчурні) підприємства, які працюють над втіленням у виробництво певної ідеї чи проекту, беручи на себе ризик нововведень тощо. Так, кожна пята новинка науки і техніки, швидко впровадже­на крупними компаніями розвинутих країн, запозичена у невеликих фірм і дає високий комерційний ефект.

Якщо розвитку малих підприємств властиві зазначені вище негативні тенденції, то цілком логічно виникає запи­тання, яким чином вони не лише виживають, а й кількісно зростають? Це пояснюється такими сторонами цих підприємств:

1) вища інтенсивність праці, в тому числі за рахунок подовження робочого дня;

2) нижча заробітна плата;

3) економія на техніці безпеки, умовах праці;

4) нижча організованість та самосвідомість найманих працівників, що, в свою чергу, пояснюється відсутністю профспілок і сприяє додатковій експлуатації.

Незважаючи на це, у США із приблизно 600 тис. но­вих підприємств щорічно розорюється понад 400 тис. Ви­сокий ступінь збанкрутіння малих підприємств має місце і в інших країнах.

2. Економічна сутність малих підприємств

Мале підприємство — підприємство з незначною кіль­кістю працівників, невеликими обсягами діяльності, здебільшого ризиково (виробничої, торговельної, науко­вої тощо) та виробництва, власник якого несе повну відповідальність за результати господарювання, самостійно приймає управлінські рішення з метою привлас­нення прибутку.

Похідними цілями діяльності малих підприємств є ви­робництво товарів і послуг високої якості та низької собівартості, завоювання певної ніші на ринку, задоволен­ня споживчого попиту населення та ін.

Малі підприємства можуть бути різних форм власності, передусім приватної (трудової та капіталістичної) та ко­лективні. В Україні найбільша частка малих підприємств у 1998 р. була з колективною (понад 15 тис.) і приватною (заснованою на власній та чужій праці — понад 6,3 тис.) власністю. В США майже 60% ферм ведуть господарську діяльність без наймання робочої сили. В Україні малі підприємства з приватною формою власності привласни­ли 24% балансового прибутку, а з колективною — 75%, причому останні виявили вищу життєздатність (внаслідок об’єднання капіталів, колективного ведення підприємни­цької діяльності та ін.). У промисловості в 1998 р. малі ко­лективні підприємства виготовили майже 80% продукції, приватні — 17, державні — 2,5%.

Наведене вище визначення характеризує лише най­важливіші ознаки малого підприємництва, його внутріш­ню сутність. Повніше або комплексно така сутність роз­кривається у виконуваних ним функціях, поєднанні позитивних та негативних сторін.

Позитивними рисами малих підприємств є:

1) гнучкість і мобільність в управлінні та організації виробництва;

2) повніше використання робочої сили та устаткуван­ня, менший рівень запасів (тоді як на крупних підприєм­ствах залишаються незавантаженими в середньому 75% виробничих потужностей);

3) раціональна організаційна структура підприємства;

4) швидка адаптація до конюнктури ринку, місцевих умов, запитів споживачів, оперативне оновлення асорти­менту продукції;

5) можливість швидкого впровадження значної частки нових ідей, проектів і створення нових взірців продукції;

6) невисокі експлуатаційні витрати;

7) відносно невеликий капітал для створення таких підприємств;

8) можливість зменшення витрат виробництва за раху­нок вузької спеціалізації, економії на управлінських вит­ратах та ін.;

9) високі шанси на успіх;

10) значна роль у створенні нових робочих місць;

11) велике значення у формуванні середнього класу на­селення;

12) створення конкурентного середовища як важливої рушійної сили економічного прогресу;

13) формування підприємництва як чинника соціаль­но-економічного прогресу.

Основними недоліками діяльності малих підприємств є:

1) нижча продуктивність праці (у більшості випадків) порівняно з крупними підприємствами;

2) нездатність впроваджувати важливі капіталомісткі досягнення науки і техніки у виробництво;

3) вища інтенсивність праці за рахунок тривалішого робочого дня, використання сімейної праці;

4) економія на умовах праці та техніці безпеки;

5) обмеженіша можливість підвищувати кваліфіка­ційний рівень найманих працівників;

6) значні труднощі з фінансуванням, отриманням кредитів, недостатність оборотних засобів, заборгованість тощо;

7) відсутність профспілок, а отже тих прав в управлінні виробництвом, які завоювали наймані працівники на крупних підприємствах;

8) обмеженість у впровадженні найпрогресивніших форм та методів організації виробництва;

9) формування сукупністю малих підприємств загалом стихійного характеру розвитку немонополізованого секто­ра економіки, лише частково підпорядкованого дії закону планомірного розвитку (тією мірою, якою ці підприємства втягнуті в контрактні відносини з крупними компаніями та державою).

Навіть просте зіставлення позитивних та негативних сторін діяльності малих підприємств, які є суперечливими в межах єдиної системної сутності, свідчить про доміну­вання позитивних рис, а тому є підставою для економічної доцільності розширення масштабів такої діяльності.

Якщо сутність такого підприємництва аналізувати комплексно, з боку виконуваних ним функцій (новатор­ської, організаційної, господарської, соціальної та особистісної), то роль малих підприємств неоднозначна. Так, роль їх у реалізації новаторської функції (тобто сприянні процесу продукування нових ідей — технічних, наукових, організаторських, управлінських тощо) надзвичайно важ­лива (особливо нових наукових та технічних ідей, ство­ренні проектів, здійсненні дослідно-конструкторських розробок).

Проте в процесі реалізації організаційної функції підприємництва (впровадженні нових форм і методів ор­ганізації виробництва, нових форм заробітної плати, раціональному поєднанні форм одиничного поділу праці та ін.) їх роль незначна.

Велике значення малих підприємств у процесі ре­алізації господарської функції підприємництва (тобто ефективному використанні більшості трудових, матеріаль­них, фінансових, інтелектуальних ресурсів) та соціальної функції (виготовленні товарів і послуг, необхідних су­спільству, у працевлаштуванні значної частки працездат­ного населення тощо). Але найвагомішу роль (навіть порівняно з крупними фірмами) відіграють малі під­приємства в реалізації особистісної функції підприєм­ництва (тобто самореалізації власної мети підприємця, от­риманні ним задоволення від своєї діяльності).

Щоб посилити позитивні та послабити негативні сто­рони діяльності підприємств, необхідна всебічна підтрим­ка державою їх діяльності.

3. Державна підтримка малого бізнесу

Основними напрямами підтримки малого підприєм­ництва є фінансово-кредитна підтримка інноваційної діяльності, кадрове та інформаційне забезпечення, подат­кова політика, створення ефективної законодавчої бази.

Фінансово-кредитна підтримка — надання цільових субсидій, прямих і гарантованих позик, дотацій, податко­вих пільг і кредитів, амортизаційних пільг тощо.

Так, у США щорічний бюджет Адміністрації малого бізнесу в середині 90-х років становив понад 350 млн дол.

Основну масу фінансових ресурсів (майже 90%) надано у формі гарантованих позик, середній розмір яких — понад 170 тис. дол., терміном на 8 років. Такі кредити надають недержавні фінансово-кредитні інститути на підставі різноманітних програм і приблизно на 90% гарантуються Адміністрацією малого бізнесу. Прямі позички отримують лише ветерани та інваліди. В Німеччині для збільшення частки власних ресурсів у статутному фонді спеціальний банк надає 100 тис. марок кредитів терміном на 20 років, причому протягом половини цього терміну малі під­приємства звільнені від їх погашення, а в перші два роки на них не нараховуються відсотки.

Найважливішими програмами, за якими надають цільові кредити, є реконструкція підприємств (на капі­тальне будівництво гарантовані позички надають термі­ном на 20 років), енергозбереження, захист довкілля, виконання вимог державного регулювання економіки і пе­редусім підприємництва, створення додаткових робочих місць та ін.

В Україні з огляду на такий досвід також необхідно створити певний комплекс гарантій з боку держави тим фінансово-кредитним установам, які надаватимуть креди­ти малим підприємствам, сформувати сприятливі умови для надання лізингу (надання майна в довготермінову оренду), кредитів, утворити певну мережу нових установ, які б проводили таку діяльність, та ін.

Фінансово-кредитна підтримка малого підприєм­ництва здійснюється у розвинутих країнах з боку цент­ральних та місцевих органів влади, позабюджетних фондів, приватних, іноземних та змішаних інвесторів та спонсорів. В Україні для цієї мети доцільно залучати кош­ти Європейського банку реконструкції та розвитку, Світо­вого банку.

Підтримка державою інноваційної діяльності здій­снюється шляхом фінансування науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок, закупівлі передових техніки та технології, надання необхідних консультацій при їх впровадженні, стимулюванні регіональних програм, всебічної підтримки венчурних підприємств тощо. Так, в межах Європейського Союзу, крім специфічних націо­нальних програм, створена програма фінансування інно­ваційних досліджень, надаються субсидії на оплату дослід­ницького персоналу, створення венчурних підприємств, регіональних баз даних тощо. Зокрема, венчурні під­приємства, які працюють передусім над втіленням у ви­робництво певної ідеї або проекту, створюють на умовах неповернення ними вкладених у їх розвиток коштів, неви­плати відсотків, але передання інвесторам усіх запатенто­ваних інновацій, “ноу-хау”.

В Україні з цією метою доцільно надавати податкові пільги в разі впровадження малими підприємствами нових техніки та технології, проведення ними наукових до­сліджень; розробити ефективний механізм передання час­тини виробничих площ, техніки збанкрутілих підпри­ємств, надавати частину державних замовлень малим під­приємствам та ін.

Кадрове забезпечення малих підприємств у розвинутих країнах світу здійснюється шляхом навчання, підвищення управлінської кваліфікації підприємців. Зокрема, консуль­тації надають через Центри розвитку малого бізнесу (у США, наприклад, існують понад 60 таких центрів та знач­на кількість відповідних відділень) з проблем планування підприємницької діяльності (в тому числі складання бізнес-планів), отримання кредитів, підготовки працівників, проведення маркетингових досліджень, управління персоналом та ін.

В Україні кадрове забезпечення малих підприємств здійснюється державою шляхом підготовки кадрів ме­неджменту в державних навчальних закладах, організації відповідних курсів підвищення кваліфікації, розробки на­вчальних планів, програм, випуску спеціальної літератури з “основ підприємницької діяльності”, стажування тощо. Така підготовка управлінських кадрів у державних та не­державних вищих навчальних закладах здійснюється в тісному співробітництві з діючими підприємствами, запо­зиченням передового зарубіжного досвіду та ін. Проте та­ка діяльність держави не носить комплексного характеру, недостатньо ефективна.

Інформаційне забезпечення державою підприємницької діяльності відбувається шляхом заснування регіональних інформаційних центрів (які відкривають доступ до різних видів інформації (комерційної, законодавчої, науково-довідкової тощо), створення широкої мережі консульта­тивних пунктів з різних напрямів діяльності малих підприємств, інкубаторських центрів розвитку малого бізнесу (як різновиду центрів малого бізнесу). Серед них у США виділяють виробників нових товарів, створювачів ділових послуг та інноваційні фірми. Такі центри діють під контролем муніципалітетів, крупних корпорацій, університетів і покликані сприяти економічному розвитку регіонів, формувати підприємницькі мережі та ін.

Одним з найважливіших напрямів державної підтримки малого підприємництва є сприятлива податкова політика щодо інвестицій, витрат на науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи (НДДКР), створення робочих місць. Так, у Франції для новостворених малих підприємств податкова ставка знижується на 50% впродовж перших пяти років, не оподатковується реінвестований прибуток; в Японії не оподатковується сума річного доходу індивідуаль­них товаровиробників до 100 млн ієн, знижено ставки місцевих податків та ін. В Україні ставка податку на прибу­ток однакова для великих, середніх і малих підприємств, що суперечить досвіду багатьох розвинутих країн, зокрема США, які встановлюють значно нижчі ставки цього подат­ку для малих підприємств. Позитивний досвід державної підтримки підприємництва, передусім при здійсненні податкової політики, нагромаджено в Польщі.

Гозділ 3

ЕКОНОМІКА ПІДПРИЄМСТВА ТА ЗОВНІШНІ ЧИННИКИ ЙОГО ДІЯЛЬНОСТІ

Тема 12. МАРКЕТИНГОВА ДІЯЛЬНІСТЬ НА ПІДПРИЄМСТВІ

Після з’ясування загальних умов підприємницької діяльності та основних видів підприємств доцільно пере­йти до характеристики конкретних механізмів досягнення успіху в підприємництві, першим з яких є вивчення по­треб споживачів та випуск на цій основі необхідної про­дукції. Маркетингова діяльність є основою раціональної цінової, товарної, збутової політики підприємств. Тому знання сутності та основних видів сучасного маркетингу необхідне для підприємця.

1. Сутність та еволюція маркетингу

В більшості сучасних економічних словників марке­тинг визначають як важливу сферу управлінської діяль­ності на ринку на основі інформації про потреби та по­ведінку споживачів, спрямовану на своєчасне задоволення таких потреб, їх формування та отримання прибутку.

Широкого практичного значення маркетинг набув у 30-х роках XX ст. після кризи 1929-1933 рр. внаслідок на­сичення масового попиту населення в деяких розвинутих капіталістичних країнах. В попереднє десятиліття основною проблемою було виробництво, а не збут товарів. Для більшості галузей промисловості попит на споживчі това­ри і послуги, як правило, перевищував пропозицію. Ос­новною умовою реалізації продукції в цей період було максимальне зниження витрат виробництва, а відповідно й цін на товари і послуги, що давало змогу вистояти в кон­курентній боротьбі.

Наприкінці 50-х — на початку 60-х років ситуація на ринку принципово змінюється. Найважливішими чинни­ками, які вплинули на неї, були: 1) економічне піднесен­ня (що призвело до перевищення пропозиції над попитом; 2) всебічний вплив телебачення на формування попиту споживачів та реалізацію товарів; 3) поява торгових центрів та магазинів, в яких товари продавали за знижени­ми цінами; 4) широкомасштабне використання реклами.

Внаслідок НТР, яка розпочалася в середині 50-х років, почав формуватися новий технологічний спосіб вироб­ництва, заснований на автоматизованій праці (йому пере­дував технологічний спосіб виробництва, заснований на машинній праці). За цих умов значно зростає кількість но­вих товарів та послуг, посилюється роль індивідуального маркетингу. Так, у США в 1992 р. було впроваджено по­над 17 тис. найменувань нових товарів. Тому, наприклад в автомобільній промисловості, на основі 40 видів машин можна було запропонувати кілька сотень зразків їх оброб­ки або оснащення, збирати автомобілі за індивідуальними схемами й побажаннями майбутнього власника. Це озна­чає значне подрібнення ринків на окремі сегменти.

Водночас певною мірою знижується роль такого фак­тора реалізації товарів, як торгова марка (цього не відбу­вається у разі поєднання престижності марки з підвищен­ням якості продукції), проте зростає значущість зниження ціни, поширення реклами та інших стимулів. Так, ціна рекламного місця в окремих супермаркетах становить до 10 тис. дол.

Виходячи з цього, можна дати визначення сутності маркетингу за сучасних умов.

Маркетинг — система організації й управління діяль­ністю підприємства (фірми, компанії щодо розробки (конструювання) нових видів товарів, їх виробництва і збуту на основі всебічного вивчення ринку й потреб спо­живачів з метою задоволення цих потреб та отримання прибутку.

2. Види маркетингової діяльності

До періоду розгортання НТР виділяли два основних види маркетингу: 1) орієнтований на продукт або послугу; 2) орієнтований на споживача загалом або окремі категорії споживачів.

За сучасних умов використовують єдиний інтегрова­ний маркетинг, який поєднує обидва зазначені види. То­му створюють спільні команди, з одного боку, із маркето-логів, які вивчають ринок, а з іншого — з конструкторів, інженерів, інших працівників, які займаються конструю­ванням і виготовленням товарів та наданням послуг. Очо­лює таку команду керівник із всебічною міждисциплінар­ною підготовкою, який організовує створення комплекс­ної програми діяльності підприємства (фірми, компанії) щодо проведення: а) маркетингових досліджень; б) роз­робки нових видів продукції та надання послуг; в) вибору методів встановлення цін, транспортування, маркірування тощо; г) збутової політики; здійснює координацію різних служб і підрозділів.

Важливого значення набувають такі елементи інтегро­ваного маркетингу, як дизайн, післяпродажне технічне об­слуговування і постачання запасних деталей, кредитуван­ня покупців, реклама тощо.

У межах інтегрованого маркетингу розрізняють певні його види.

Диференційований маркетинг — вид маркетингу, роз­рахований на кілька сегментів ринку (тобто частин ціліс­ного ринку з однорідними вимогами споживачів до това­ру або послуги та іншими ознаками), що передбачає розробку окремої програми для кожного сегмента ринку.

Прикладом є діяльність компанії “Лімітед інкорпорейтед”, яка володіє мережею магазинів верхнього одягу, зо­крема для молодих жінок, для літніх жінок та ін.

Концентрований маркетинг — вид маркетингу, який пе­редбачає зосередження зусиль на окремих ринках, або значній частині окремого великого ринку, на противагу концентруванню маркетингових зусиль на незначній час­тині крупного ринку.

Прикладом є готелі люкс компанії Рітц-Карлтон.

Конверсійний маркетинг — вид маркетингу, який пе­редбачає розробку маркетологами плану заходів, пере­дусім за допомогою рекламної діяльності, для подолання негативного ставлення споживачів (у тому числі підприємств, фірм, компаній) до даного товару або по­слуги та перетворення їх на потенційних покупців.

Існування цього виду маркетингу зумовлене наявністю несприятливих умов для пропозиції товарів і необхідністю сформувати при цьому такий попит, який би поглинув ос­новну масу створених товарів. Як свідчать багаторічні дослідження західних маркетологів, незадоволена придба­ним товаром або наданою послугою майже третина по­купців.

Масовий маркетинг — вид маркетингу, який застосо­вується для продажу однотипних товарів масового збуту (продуктів харчування, одягу, взуття та ін.), а отже з містким ринком збуту.

Цільовий маркетинг — вид маркетингу, який передба­чає орієнтацію на певний, відібраний із декількох, сег­мент ринку.

Пробний маркетинг — вид маркетингу, зорієнтований на реалізацію товарів в одному або декількох районах, в про­цесі якої (реалізації) ведеться комплексне спостереження за збутом товарів, поведінкою споживачів на ринку.

Протидіючий маркетинг — вид маркетингу, спрямова­ний на обмеження ірраціонального попиту, тобто шкідли­вого для здоровя людини.

Таким, зокрема, є попит на тютюнові вироби, алко­гольні напої.

Стратегічний маркетинг — вид маркетингу, який ком­плексно вивчає співвідношення між внутрішніми ресурса­ми та можливостями підприємства, фірми, компанії, з од­ного боку, та зовнішніми чинниками, зовнішнім середо­вищем — з іншого.

До зовнішнього середовища маркетингу належать самі споживачі (зміни в їхній споживчій поведінці, доходах, діяльність організацій з охорони прав споживачів), конку­ренти на внутрішньому та зовнішньому ринках, загальна економічна кон’юнктура в країні, політична обстановка, державне регулювання, постачальники, посередники та ін.

Прямий маркетинг — вид маркетингу, зорієнтований на індивідуального споживача.

Засобами його втілення є складання підприємством-виробником списків потенційних покупців, використання пошти, телефона, телемаркетингу для розсилання відпо­відних листів, каталогів, проспектів тощо. Цей вид марке­тингу перебуває на стадії становлення. Прикладом його є діяльність швейцарської фірми Нестле у Франції. Так, дотримуючись концепції довіри до споживачів, фірма на­дає безплатні консультації по телефону щодо проблем ди­тячого харчування, зберігає і постійно поповнює базу да­них про понад 220 тис. майбутніх покупців з адресами, взя­тими із реєстраційних записів пологових будинків, та ін.

Ціновий маркетинг — вид маркетингу, який передбачає раціональне управління ціною продукції з метою макси­мальної реалізації товарів та послуг і отримання при­бутків.

Вертикальний маркетинг — вид маркетингу, який озна­чає наявність підприємства (фірми, компанії) — виробни­ка, а також одного або декількох оптових та роздрібних продавців, які ведуть пошук реалізації певного товару або групи функціонально близьких виробів за різними група­ми споживачів.

Цей вид маркетингу вперше використала могутня аме­риканська компанія з виробництва обчислювальних ма­шин ІВМ, яка намагалася пристосувати свою продукцію для конкретних потреб споживачів у тих галузях, де вико­ристовувались ЕОМ.

Тому вже наприкінці 40-х років виробництво ЕОМ ма­ло фахівців з маркетингу в різних галузях економіки, які брали участь у розробці програм спеціальних навчальних курсів з використання обчислювальної техніки у сфері промисловості, роздрібної торгівлі, банківської справи, освіти, місцевих органів влади, страхування тощо.

Горизонтальний маркетинг — вид маркетингу, орієнто­ваний на горизонтальну нішу, мета якого — задоволення потреб з певного комплексу товарів і послуг.

Його використовують переважно багатогалузеві кон­церни і конгломерати. З цією метою за реалізації товару пропонують додаткові послуги для споживачів, незалежно від наявності взаємозвязку між цими товарами або послу­гами.

Маркетинговою діяльністю фірми керує один з її віцепрезидентів. Йому підпорядковані окремі служби із шта­том маркетологів. У безпосередньому його підпорядку­ванні перебувають управляючі з планування продукції, ру­ху товарів, їх просування, маркетингових досліджень і збуту.

Щодо маркетингової діяльності функції підприємства можна розглядати у такій послідовності:

1) комплексне вивчення і формування потреб спожи­вачів;

2) інжиніринг (розробка техніко-економічних обґрун­тувань нових проектів, проведення наукових робіт з кон­струювання нових товарів тощо) і проведення НДДКР;

3) виготовлення товарів, надання послуг, формування ідей тощо;

4) просування товарів до споживача, їх збут та після­продажний сервіс;

5) всебічне задоволення суспільних потреб спожи­вачів;

6) стабільне привласнення високих прибутків.

Як засвідчує практика маркетингової діяльності у роз­винутих країнах світу, найважливішими складовими успіху підприємств, фірм, компаній є: а) лідерство в якості вироблених товарів та наданих послуг, у післяпродажному обслуговуванні; б) задоволення споживачів і збереження їх кількості, формування у них такого мислення, за якого якість продукції органічно пов’язується з марками відпо­відних фірм і компаній. Імідж останніх необхідно постійно зміцнювати.

Крім наведених видів маркетингу розрізняють також маркетинг некомерційний (для музеїв, бібліотек та ін.), міжнародний, громадський (з метою впровадження у практику суспільної або національної ідеї), фінансовий, банківський тощо.

3. Стратегія, програми та принципи маркетингу

Поняття стратегія в економічному аспекті означає довготривалі, найважливіші настанови, плани певних субєктів господарської діяльності.

Стратегія маркетингу — формування довготривалих цілей підприємства (фірми, компанії) щодо стабільного просування товарів та послуг на певному ринку, а також вибір необхідних засобів їх досягнення.

Такими засобами є планування, аналіз, вибір найопти-мальніших заходів досягнення проміжної та стратегічних цілей, розробка системи всебічного контролю за ходом ви­конання різних видів планів.

Стратегія маркетингу втілюється, зокрема, у сегменту-ванні ринку для споживачів різного віку (наприклад, 18-24-літніх, 24-30-літніх тощо), збереженні та зміцненні ре­путації марки фірми та ін. Ця стратегія використовується у товарній, збутовій та ціновій політиці (про які йдеться у наступних темах) і конкретизується у відповідній тактиці маркетингу.

Тактика маркетингу — процес формування та виконан­ня завдань фірми на кожному ринку, з кожного товару або групи товарів у конкретний, переважно короткий проміжок часу.

При цьому залежно від зміни індексу цін, сезонного падіння попиту та інших чинників відбувається коригу­вання завдань фірми: посилюється реклама, знижуються ціни, розширюється асортимент послуг тощо.

Трьома основними передумовами прийняття марке­тингових рішень є: досвід, вивчення ринку, інтуїція щодо поведінки споживачів на ринку.

Крім того, тактика маркетингу означає:

встановлення короткотривалих, проміжних цілей;

раціональний вибір засобів для досягнення цих цілей;

визначення чіткої послідовності дій маркетологів та керівництва відповідною службою, а отже й обов’язків між ними;

раціональне витрачання коштів на проведення мар­кетингової діяльності та ін.

Програми маркетингу можуть бути короткотермінові (до одного року), середньотермінові (до 5 років) і довго­термінові (до 10-15 років). Багато фірм поєднують ці про­грами в одну, яка є основою для розробки планів науко­во-дослідних та дослідно-конструкторських робіт, випро­бування дослідних зразків продукції, виробництва, збуту, сервісного обслуговування, оптимальних запасів продукції на складі, розрахунку фінансових витрат тощо.

Таку програму, як правило, складають на 3-5 років, а за змін внутрішнього і зовнішнього середовища постійно коригують і доопрацьовують. Вона враховує:

цілі фірми (коротко-, середньо- і довготермінові), серед яких виділяють головну;

розвиток господарського портфеля фірми (випуск основних і додаткових товарів, повязаних і не повязаних єдиним технологічним процесом, та ін.);

стратегію зростання фірми (такі напрями її розвит­ку, як випуск товарів і послуг того самого асортименту, але у більшому обсязі);

диверсифікацію (розширення асортименту та зміну виду продукції, освоєння її нових видів підприємством) виробництва, внаслідок якої з'являються нові види про­дукції;

освоєння зарубіжних ринків;

проведення цінової політики фірми, формування попиту, стимулювання збуту та ін.

Стратегія, тактика та програми маркетингу втілюються надалі в основних принципах маркетингу. Такими прин­ципами є:

1) виробництво товарів і послуг, яке базується на точ­ному знанні потреб покупців і реальних можливостей фірми, організації або установи. Для цього слід передусім орієнтуватися на системні бази даних про споживачів;

2) забезпечення довготермінової результативності фірми, для чого потрібно постійно мати певний комплект розробок для підготовки виробництва товарів і послуг, не­обхідних для ринку;

3) якнайповніше задоволення потреб споживачів, за­безпечення їх необхідними післяпродажними послугами;

4) економічно ефективна реалізація продукції та по­слуг на чітко визначених ринках у заздалегідь запланова­них обсягах і у зазначені терміни;

5) органічне поєднання маркетингової стратегії й так­тики з метою оперативного пристосування до споживачів, які постійно змінюються;

6) вплив на поведінку споживачів, на формування їхнього попиту шляхом переконання з використанням етичних та моральних норм;

7) активний вплив фірми на формування і стимулю­вання потреб споживачів, на ринок;

8) орієнтування на випуск товарів і послуг, відсутніх на ринку, конкурентоспроможність яких залежить від здатності радикально оновлювати їх асортимент і тим са­мим створювати нові потреби, оскільки задоволені потре­би та запити людей надалі вже не є справжніми, відбувається звуження ринків масового збуту;

9) здійснення загального контролю за якістю виготов­лених товарів та наданих послуг;

10) усвідомлення наявності значних витрат вищими прошарками суспільства на престижні товари і послуги.

Згідно з оцінкою американських спеціалістів майже 90% американських сімей забезпечені всіма видами то­варів масового виробництва (автомобілями, телевізорами, холодильниками, тостерами, пилососами тощо). Зокрема, багато американців купують кожних три роки новий автомобіль приблизно за 25 000 дол. За цих умов на перший план виходять потреби у послугах інформації, оздоровлен­ня, відпочинку. У свою чергу, надання таких послуг су­проводжується появою відповідних виробів.

У слаборозвинутих країнах, до яких належить і Ук­раїна, при задоволенні потреб на продукцію масового виробництва першочергового значення набуває якість товарів і послуг. Але на відміну від високорозвинутих країн Заходу, у маркетинговій діяльності підприємств України слід насамперед орієнтуватися на потреби і за­пити людей, які перебувають на межі виживання, праг­нуть задовольнити найелементарніші фізичні й соціальні потреби. У розвинутих країнах світу маркетинг орієнтується на потреби людей середнього класу, а також на групи людей, які прагнуть піднятися на вищий рівень суспільної ієрархічної системи, наблизитися до вищих верств тощо.

Тема 13. ВИТРАТИ ВИРОБНИЦТВА ТА ЦІНОВА ПОЛІТИКА ПІДПРИЄМСТВА

Після визначення маркетологами потреб і побажань споживачів підприємство починає виготовлення не­обхідних товарів і послуг. Для цього необхідно попередньо закупити засоби виробництва, робочу силу, а отже здійснити певні витрати виробництва. Щоб отримати зго­дом втілений у товарах і послугах прибуток, а також відшкодувати витрати, підприємець повинен здійснювати виважену цінову політику.

1. Сутність і структура витрат виробництва

Витрати виробництва — витрати на придбання осноеінил чинників виробництва: робочої сили, засобів виробництва (засобів і предметів праці, в тому числі землі) та інших для виготовлення продукції протягом певного періоду.

У західній економічній літературі витратами вироб­ництва вважають витрати на придбання землі, найманої праці, капіталу і праці підприємців, яка вимірюється вели­чиною прибутку, або підприємницьким доходом.

Витрати виробництва, як правило, менші за величину авансованого капіталу, тому що до нього належить вся вартість основного капіталу, а до витрат виробництва — лише вартість їх зношування (амортизація).

Витрати виробництва підприємства поділяють на явні та неявні. Явні витрати витрати на відшкодування ви­користаних чинників виробництва, які підлягають безпо­середній грошовій оплаті. До них належать витрати на оп­лату робочої сили (заробітна плата), капіталу (основного та оборотного), землі (орендна плата), а також оплата транспортних витрат, комунальних послуг, відсотків за кредит та ін. Сукупність усіх явних витрат ще називають собівартістю продукції. Явні платежі повністю відобража­ються в бухгалтерському обліку, внаслідок чого їх називають бухгалтерськими витратами. В ці витрати прибуток підприємця не входить.

Неявні (або альтернативні) витрати — витрати, які підприємством не виплачуються. До них належать нор­мальний прибуток підприємця та гроші, які б могло отри­мати підприємство у разі вигіднішого використання влас­них ресурсів. Витрати виробництва, до яких належать нор­мальний прибуток підприємця та інші неявні витрати, на­зивають економічними витратами. Загалом вони склада­ються з бухгалтерських та неявних витрат.

Для підприємця із такого розуміння сутності альтерна­тивних витрат випливають конкретні висновки. Він пови­нен орієнтуватися передусім на те, щоб альтернативні ви­трати при виробництві певного товару або послуги були якомога меншими.

На підставі висновку про мінімізацію витрат вирі­шується перше з трьох конкретних ключових питань, які стоять перед економікою: що виготовляти (які з можливих товарів і послуг варто виробляти в певний період). Два інших питання — як виробляти (з використанням яких техніки і технології, за якої комбінації виробничих ре­сурсів) і для кого виробляти (для якої групи споживачів, що буде спроможною їх купити).

Якщо виходити з того, що метою діяльності кожного підприємця є отримання прибутку, то альтернативні витрати в кількісному аспекті — це різниця між прибут­ком, який можна отримати за найвигіднішого із альтернативних способів використання виробничих ресурсів, і реально отриманим прибутком.

Оскільки процес суспільного виробництва відображає два різних типи відносин (взаємодію людини з природою і взаємини між людьми), то критеріїв мінімізації альтерна­тивних витрат або максимізації прибутку недостатньо для найраціональнішого використання обмежених ресурсів. Додатковими критеріями є збереження довкілля, розвиток людини, найповніше задоволення потреб споживачів, зро­стання життєвого рівня населення та ін.

Найефективніше комбінування ресурсів (найраціо-нальніше використання) можливе за умови їх повної зай­нятості (економічного використання у виробництві всіх придатних ресурсів) та повних обсягів виробництва (мак­симально можливих за даного рівня розвитку техніки і технології, а також за умови їх використання на виробничі цілі).

Похідним від поняття “економічна ефективність” є по­няття “зрівняльна перевага”, тобто здатність підприємця виготовляти товари з меншими альтернативними витрата­ми. Відповідно до неї підприємець повинен віднайти та­кий вид діяльності у певній галузі, де він мав би зрівняль­ну перевагу.

Розрізняють також постійні та змінні витрати. Постійні витрати — витрати на заробітну плату, на сплату оренди (якщо орендують приміщення, основні фонди тощо), на освітлення, опалення, сплату відсотків за кредит та ін. Їх відносять до постійних тому, що вони незмінні для діючо­го підприємства. До змінних витрат належать витрати на сировину, матеріали, паливо, електроенергію.

Структура собівартості передбачає витрати за еконо­мічними елементами, класифікація яких використовується для розроблення кошторису витрат на виробництво. Ос­новними елементами планової калькуляції виготовлюваної продукції є: матеріальні витрати, витрати на оплату ро­бочої сили, відрахування до різноманітних фондів (пен­сійного, фонду зайнятості), на амортизацію основних фондів, інші витрати. Ці елементи витрат формують повну собівартість продукції.

Таким чином, до витрат виробництва належать: витра­ти на сировину, паливо та матеріали, транспорт, заробітну плату, амортизаційні відрахування, витрати на поточний ремонт, підготовку кадрів, на рекламу, канцелярські та поштово-телеграфні витрати, на електроенергію, відраху­вання на соціальне страхування, плата за трудові та при­родні ресурси, відсотки за кредит, послуги сторонніх ор­ганізацій (крім витрат на капіталовкладення), допоміжних виробництв.

Товаровиробники в умовах конкуренції повинні праг­нути до скорочення витрат виробництва, або собівартості продукції (тобто вартості для себе, для даного підпри­ємства). Це зумовлено тим, що зниження собівартості є основою зниження цін, що, у свою чергу, дає змогу підприємцю отримати більший прибуток. Так, для зниження витрат, пов’язаних з використанням основних фондів, не­обхідно поліпшувати якість машин, устаткування, споруд, зменшувати частку пасивної частини основних фондів (кількість складських приміщень, інших споруд, тари та ін.). Особливо слід дбати про зниження непродуктивних витрат (штрафів, відшкодування збитків тощо), пов’яза­них із невикористанням підприємством своїх договірних зобов’язань. До таких витрат відносять також прогули працівників на підприємстві.

В основу цін покладено не будь-які, а суспільне не­обхідні витрати. Вони формуються на підприємствах, які виготовляють основну масу продукції й мають середні у даній галузі продуктивність та інтенсивність праці. Такі середні показники формуються за умов зосередженості на цих підприємствах працівників із середнім рівнем освіти і кваліфікації, а отже відповідних здібностей підприємця та управлінського персоналу тощо.

2. Сутність та види цін

Ціна — певна сума грошей, що вилучається за товар. Повніше сутність ціни визначається в умовах капіталіс­тичного товарного виробництва, позаяк в основі товарних цін лежать не тільки суспільне необхідні витрати виробництва, а й співвідношення між попитом і пропозицією.

Прибуток утворюється внаслідок міжгалузевої конку­ренції з урахуванням процесу зміни попиту і пропозицій, переливання капіталу в ті галузі, виробництво товарів в яких не задовольняє потреби споживачів, з відповідним коливанням цін (їх зростання в разі незадоволення платоспроможного попиту і зниження за перевищення пропо­зиції над попитом). За рівноваги попиту і пропозиції фор­мується ціна рівноваги.

З виникненням монополій, олігополій (групових мо­нополій) процес ціноутворення значно ускладнюється, зо­крема виникають монопольне високі та монопольне низькі ціни. З урахуванням цього доцільно давати таке визначення ціни:

Ціна — грошовий вираз монопольної ціни виробництва, в якому відображається дія законів вартості, попиту та про­позиції, панування монополій, в тому числі олігополій.

Монопольні ціни — насамперед ціни виробництва. Зосе­реджуючи найсучаснішу техніку, найкваліфікованішу ро­бочу силу, впроваджуючи найпрогресивніші форми та ме­тоди організації виробництва і праці тощо, підприємства та філіали гігантських компаній домагаються найнижчих витрат виробництва (а отже і собівартості). Оскільки на цих підприємствах виробляють основну масу продукції (наприклад, в автомобільній промисловості США на част­ку трьох наймогутніших корпорацій припадає 93,7% за­гальної кількості легкових автомобілів), то однією з основ цін на певний вид товарів є витрати виробництва на круп­них підприємствах.

Сутність ціни комплексно розкривається у виконува­них нею функціях. Такими функціями є облікова, роз­подільча і стимулююча.

Облікова функція ціни полягає в тому, що вона є засобом обліку суспільне необхідної, а отже й корисної праці. Пра­ця, яка перевищує цю величину за виробництва відновлю­ваних товарів, не визнається споживачами, а тому зайва.

Розподільча функція ціни реалізується в процесі внутрігалузевої та міжгалузевої конкуренції. За внутрігалу­зевої конкуренції перерозподіл вартості, насамперед до­даткової, здійснюється на користь тих підприємств, у яких витрати виробництва нижчі за суспільне необхідні, а якість товарів вища. За міжгалузевої конкуренції перероз­поділ додаткової вартості відбувається через механізм пе­рерозподілу капіталів на користь галузей, в яких виробля­ють товари і послуги відповідно до індивідуальних, колективних та суспільних потреб.

Стимулююча функція ціни полягає в тиску ринкових цін на підприємців через механізм конкуренції на впрова­дження нової техніки, досконаліших форм і методів ор­ганізації виробництва тощо.

Залежно від форм конкуренції розрізняють ринкові ціни в умовах чистої конкуренції; олігопольні — в умовах панування олігополій; монопольні — в умовах абсолютної монополізації єдиним виробником або продавцем відповідної сфери виробництва (а отже і збуту) або лише збуту (так звана монопсонія).

Загалом в умовах панування монополій розрізняють монопольне високі та монопольне низькі ціни. Монополь­на високу ціну встановлює той товаровиробник, який посідає монопольне становище у виробництві та на рин­ку, обмежує конкуренцію, порушує права споживачів, от­римує внаслідок цього високі прибутки.

Монопольна низьку ціну встановлюють товаровиробни­ки під тиском монополістів. Такого тиску зазнають дрібні та середні фірми в разі укладання контрактів з моно­поліями, дрібні ферми під тиском транспортних та промислових компаній при постачанні сільськогосподарської продукції на ринок та її переробці тощо.

Залежно від типів ринкової системи виділяють регу­льовані та нерегульовані ціни. Значну частину цін у розви­нутих країнах світу регулює держава. Так, у Швейцарії державний контроль над цінами поширюється майже на 50% обсягу товарної продукції, причому в період еко­номічної кризи він посилюється, поширюючись майже на всі ціни.

Регульованими є й ціни на олігополістичному, суто монополістичному ринку. Таке регулювання з боку гігантських компаній здійснюється через механізм форму­вання і регулювання попиту, обсягів виробництва про­дукції, практики “лідерства в цінах” та ін.

В Україні класифікація цін передбачає їх поділ на оп­тові ціни підприємства, оптові ціни промисловості та роздрібні ціни.

Оптова ціна підприємства — ціна, що складається із собівартості та прибутку.

Оптова ціна промисловості — ціна, за якої оптові торго­вельні організації, купуючи у підприємств товари, прода­ють їх підприємствам роздрібної торгівлі.

Вони перевищують оптові ціни підприємств на вели­чину торговельної надбавки, яка складається з витрат обігу та прибутку оптової торговельної організації.

Роздрібна ціна — ціна на товари, що продаються для особистого споживання в малих кількостях, у тому числі поштучно.

Витрати обігу — витрати на транспортування, зберіган­ня, фасування, виплату заробітної плати працівникам торгівлі та ін.

3. Цінова політика підприємств

Щоб компенсувати витрати виробництва і отримати щонайменше середній прибуток, підприємства повинні проводити раціональну цінову політику.

Цінова політика — комплекс економічно виважених за­ходів щодо встановлення оптимальної ціни на товари і послуги та її регулювання залежно від попиту та пропо­зиції, регулюючих дій держави.

Цінова політика залежить передусім від типу підпри­ємств (крупні, середні, дрібні, монополістичні, оліго-полістичні та ін.).

Так, в умовах панування на ринку кількох оліго-полістів (групової монополії), як правило, застосовується практика лідерства в цінах. Щоб уникнути виснажливої конкурентної боротьби, наймогутніша компанія встанов­лює ціни на свої товари або послуги. Решта олігополістів за спільної мовчазної згоди призначає таку само або дещо нижчу ціну (залежно від якості товару, термінів га­рантійного обслуговування тощо).

За цих умов підприємства повинні враховувати:

1) непрямий вплив держави на рівень цін, зокрема за­борону для двох і більше конкурентів підтримувати ціни на певному рівні;

2) заборону монополістам навязувати свої ціни поста­чальникам (комплектуючих виробів, сировини тощо) та підприємствам торгівлі;

3) здійснення цінової дискримінації (продаж товарів і послуг з “навантаженням”, лише у певній фірмі та ін.);

4) застосування демпінгу (продаж товару за ціною, нижчою від собівартості);

5) можливість використання недобросовісної цінової реклами (наприклад, оголошення покупцям, що певні това­ри уже продані та пропонувати їх за вищими цінами та ін.).

Якщо, наприклад, автомобільному заводу підвищують ціну на комплектуючі вироби (скажімо, на мотори і шини) один або кілька постачальників, завод може знайти іншо­го постачальника або підняти ціни на автомобілі відповід­но до зростання цін на комплектуючі чи за рахунок раціоналізації власного виробництва, збільшення трива­лості робочого дня тощо підняти ціни меншою мірою, ніж постачальники.

Якщо ціни підвищує, наприклад, енергетична ком­панія для всіх учасників технологічного циклу (що змушує кожне підприємство підвищувати відповідно ціни), тор­гові підприємства можуть підняти постачальницько-збуто­ву надбавку (ціна постачальницьких і збутових послуг і се­редній прибуток), що сприятиме зниженню споживчого попиту населення і негативно вплине (як і в першому ви­падку) на обсяги виробництва даного товару.

Американський економіст Ф.Котлер називає такі ме­тоди розрахунку цін, в яких втілюється цінова політика підприємств:

1) на основі аналізу беззбитковості та забезпечення цільового прибутку;

2) на основі рівня поточних цін, насамперед конкурентів (використовується здебільшого дрібними підприєм­ствами);

3) на основі закритих торгів;

4) на основі цінності товару, тобто суб’єктивної оцінки споживчих благ товарів і послуг споживачами;

5) на основі високої якості за відносно низьких цін, хо­ча така якість дає змогу їх підвищувати.

Розглянемо механізм надзвичайно поширеного методу визначення ціни витрати плюс, за яким ціна дорівнює собівартості плюс фіксований відсоток прибутку.

Так, підприємство, що випускає настільні лампи, тра­диційно отримує прибуток в обсязі 30%. Якщо його витра­ти на виготовлення партії товарів становлять 10 тис. грн., то початкова ціна на них дорівнюватиме 40 тис. грн.; як­що витрати зростуть до 15 тис. грн., то початкова ціна підвищиться до 19 500.

Отже перша ціна дорівнює

10 000

100%


10 000 + = 10 000 + ЗО 000 = 40 000 грн.,

друга ціна

1500

100%


15 000 + • 30% = 15 000 + 45 000 = 60 000 грн.

Тема 14. ТОВАРНА ПОЛІТИКА ПІДПРИЄМСТВА

Товар є економічною категорією, що має дві сторо­ни — споживчу вартість і вартість. Головна з них — вартість. Проте при виготовленні нового товару необхідно акцентувати увагу спочатку на споживчій стороні товару, тобто на його якості. Вміле врахування споживчої вартості та вартості товару в умовах конкуренції лежить в основі виваженої товарної політики підприємства.

1. Якість товарів та їх доведення до споживачів

Товар — продукт праці, який задовольняє певну потре­бу людини і виготовлений для обміну. Водночас спожив­ча вартість завдяки своїм властивостям задовольняти пев­ні людські потреби є суспільною споживчою вартістю. Ці властивості споживчої вартості фокусуються в категорії якість продукції.

Якість товару (в тому числі послуги) — комплекс характеристик продукту праці, які визначають його корисність передусім для споживачів.

Якщо йдеться про корисність не товару, а продукту (тоб­то у разі виготовлення його не для продажу), то комплекс характеристик визначає його корисність для виробника.

Основними характеристиками якості товару є: 1) техніко-економічні; 2) економічні; 3) соціальні; 4) екологічні; 5) ергономічні; 6) естетичні.

До техніко-економічних характеристик якості товару відносять:

1) надійність — здатність виробу зберігати необхідні властивості, безперебійно працювати в заданих режимах експлуатації або виконувати властиві йому функції протя­гом певного часу. Так, крупні автомобільні фірми США з метою переконання споживачів у надійності машин нада­ють гарантію пробігу до 100 тис. км або на 5 років.

2) гарантійний термін — проміжок часу, протягом яко­го підприємство (або від його імені продавець товару) гарантує відповідність товару показникам якості (зафіксо­ваним у паспортних даних) або умовам договору, за дотри­мання споживачем умов використання та зберігання виро­бу. При цьому підприємство несе матеріальну і моральну (осуд з боку покупців) відповідальність за можливі дефекти, невідповідність товару показникам якості. Основними ви­дами гарантійного терміну є: а) термін експлуатації товарів тривалого користування (машин, устаткування, телевізорів тощо), які при цьому поступово змінюють свої споживчі якості; б) термін зберігання продукції, яка поступово втра­чає свої якості (це стосується продовольчих товарів); в) термін придатності товарів, які поступово погіршують свої споживчі якості (наприклад, електронні годинники).

3) довговічність — сумарний термін служби виробу у промисловості, коли витрати відновлення його роботи стають економічно невигідними.

Економічні характеристики якості товару — його тру­домісткість, матеріаломісткість, енергомісткість, фондомі­сткість, рентабельність виробництва, собівартість про­дукції та ін.

Соціальними характеристиками якості товару є його спрямованість на задоволення потреб усього суспільства чи окремих соціальних верств і груп (наприклад, виготов­лення зброї вигідне насамперед для працівників військово-промислового комплексу) і навіть мафіозно-тіньових структур (виробництво наркотиків та ін.).

Екологічні характеристики якості товару — його не­спроможність наносити шкоду довкіллю (землі, водному і повітряному басейнам, людині, тваринному і рослинному світу).

Ергономічними характеристиками якості товару є його здатність максимально створювати зручність і комфорт для людини при виконанні нею своїх функціональних обов’язків, сприяти зростанню продуктивності праці, зменшувати затрати фізичної, розумової, нервової енергії.

Естетичні характеристики якості товару — його зов­нішня форма, привабливість, вигляд, відповідність ра­ціональним течіям моди та ін.

Крім якості товарів, розрізняють якість продукції, праці, виконуваних робіт, послуг та матеріалів.

Для доведення (ознайомлення) до споживача наявних у товарі якісних характеристик необхідна певна сукупність маркетингових заходів, або підтримка товару. Вона перед­бачає заходи з обслуговування, пакування, транспортуван­ня, збереження, раціонального використання товару.

Основними етапами підтримки товару є:

1) пакування, маркірування (тобто умовні позначення, надписи на упаковці товару або на самому товарі, які містять інформацію про нього), транспортування та збе­рігання;

2) забезпечення споживача необхідною документацією про товар, рекомендації з користування ним або вживан­ню, виконання гарантійних послуг;

3) надання супутніх послуг, продаж супутніх товарів, без яких не можна використовувати основний (наприклад, фотоплівка для фотоапарату).

Крім того, для доведення якості товару до споживача використовують продуману рекламу, дизайн, чітко налаго­джений збут, надійне обслуговування, гнучку цінову політику. Для цього потрібен попередній ретельний облік усіх наявних на підприємстві ресурсів, техніко-економічне обґрунтування випуску нового товару.

Після того як товар потрапляє на ринок, він ніби жи­ве власним товарним життям, у якому виділяють окремі етапи. Ці етапи містить концепція життєвого циклу това­ру, обізнаність з якою є однією з важливих умов успішної діяльності підприємства.

2. Життєвий цикл товару

Життєвий цикл товару — певний період часу, протягом якого товар має життєздатність на ринку, тобто корис­тується попитом, перебуває в обігу і приносить дохід то­варовиробникам і продавцям.

Життєвий цикл товарів різноманітний і може тривати від кількох годин до кількох десятків років (наприклад, платні дороги, метро).

Основними етапами життєвого циклу товару є:

1. Надходження товару на ринок. На цьому етапі обся­ги продажу незначні, торгівля нерідко збиткова, або при­носить незначний дохід, маркетингові витрати, передусім на рекламу, великі. Маркетингова політика за цієї ситуації передбачає необхідність доведення до покупців максимуму інформації про якісні характеристики товару, розкриття його переваг перед іншими товарами даного типу, корис­них властивостей, вибір оптимальних каналів збуту тощо.

Варіантами цінової політики є встановлення заниже­них цін з метою розширення кола покупців або престиж­ної ціни, тобто високої ціни, розрахованої на певну части­ну покупців, які хочуть придбати унікальні товари найви­щої якості. Для підприємства вигідно максимально скоро­тити цей етап.

2. Зростання обсягу продажу. На цьому етапі відбу­вається визнання покупцями товару, зростає попит на нього, збільшується обсяг продажу та величини отримува­ного доходу, знижуються витрати на рекламу. Цінова політика підприємства передбачає певне підвищення раніше занижених цін або деяке зниження престижних цін. У сфері виробництва важливо покращувати у цей період якість товарів та післяпродажних послуг, завойову­вати на цій основі нові ділянки ринку.

3. Етап зрілості. У цей період здійснюється масовий випуск товару найвищої якості, а отже досягається макси­мальний обсяг продажу і величини отримуваних при­бутків. Підприємство намагається віднайти нові сфери використання товару, створити нові його модифікації. Ціно­ва політика підприємства зводиться переважно до знижен­ня цін (за рахунок масовості). Рекламна діяльність підприємства зорієнтована на масового покупця. Як і на попередньому етапі, покращується якість післяпродажних послуг.

4. Етап насичення ринку товаром. Незважаючи на вжиті підприємством заходи, обсяг продажу товарів уже не зро­стає. На збільшення продажу може вплинути лише зни­ження цін. Прибутки підприємств залежно від цього можуть залишатись незмінними або частково знижуватись.

5. Етап спаду. Характеризується різким зниженням об­сягу продажу, зменшенням прибутків. Продаж товарів мо­же бути збитковим.

Для того щоб підприємство могло успішно конкурува­ти, підприємці або менеджери ще до початку четвертого етапу, тобто етапу насичення ринку одним товаром, повинні почати виготовляти і вивозити на ринок інший то­вар. Це правило має стати одним із законів діяльності підприємця. Водночас слід поступово зменшувати обсяги виробництва традиційного товару і навіть знімати його з виробництва.

Крім традиційної (типової) схеми життєвого циклу то­вару, існують класична, сезонна та ін. Так, класична схе­ма, яка відображається кривою БУМ, передбачає, що уже на першому етапі підприємство домагається значних обсягів збуту і високих прибутків. Проте у даній та інших схемах життєвого циклу важливо, щоб валова виручка від продажу забезпечила не лише відшкодування витрат ви­робництва, а й отримання хоча б середнього прибутку.

Як зазначалося, одним із законів діяльності під­приємця є створення нового товару ще на етапі насичен­ня ринку старим товаром. Розглянемо, як створюється но­вий товар, що виступає важливим елементом товарної політики підприємства.

3. Закономірності створення нових товарів

Новий товар — товар, який за своїми якісними характеристиками принципово відрізняється від відомих раніше на ринку товарів або має вагомі якісні вдосконалення порівняно з товарами-аналогами: додаткові функціональні можливості, нові споживчі властивості, форму, дизайн.

Принципово новий товар є переважно наслідком но­вих відкриттів і винаходів, тобто кардинально нових технічних рішень, які дають змогу значно поліпшити техніко-технологічний рівень виробництва, його ефективність та якість продукції.

Практика впровадження у виробництво нових товарів у розвинутих країнах світу свідчить, що таких товарів мен­ше 10%. Їх виготовленню передує, як правило, нова ідея про створення такого товару. Досвід підприємств, ком­паній показав, що приблизно із 90 ідей нових товарів реалізуються лише одна-дві. Тому переважна більшість но­вих товарів, які надходять на ринки розвинутих країн, не є принципово новими. До них належать товари, які раніше продавалися на ринку, згодом були вдосконалені, проте їх якісні характеристики при цьому істотно не змінились. Для менш розвинутих країн новими можуть бу­ти товари, які відносно тривалий час продавалися на рин­ках передових держав світу. Так, для України таким видом товарів є мобільний телефон.

Джерелами нової ідеї можуть бути:

1) пропозиції патентів та ліцензій, публікації у професійних журналах (такими в роки існування СРСР був, і наприклад, журнал Наука і техніка). Нині в Україні видається журнал Міністерства науки і нових технологій;

2) співробітництво з науковими центрами, дрібними та середніми науково-дослідними організаціями, з одно­осібними винахідниками і дослідниками, з венчурними (ризиковими) підприємствами;

3) інформація з ярмарків і виставок;

4) інформація про діяльність конкурентів;

5) працівники торгівлі, сфери постачання і збуту, самі споживачі.

Наступним етапом є відбір продуктивної ідеї, яка по­винна узгоджуватись з основною метою діяльності під­приємства, наявними ресурсами, ринками збуту. Для цьо­го здійснюють попереднє техніко-економічне обґрунтування створення дослідного зразка товару, в якому враховують такі його етапи: розроблення проекту, конструювання, створення моделі, вироблення одного або кількох дослід­них зразків (і відповідної робочої документації), випуск невеликої серії. Паралельно з цим вивчають ринок, зокре­ма потреби споживачів у даному продукті, визначають ко­ло потенційних споживачів, яким маркетологи пояснюють користь нових товарів.

На етапі створення дослідних зразків товару дають комплексне техніко-економічне обґрунтування, в якому роз­раховують собівартості випуску продукції, визначають можливий рівень цін. При цьому беруть до уваги конку­рентоспроможність товару, наявність замовлень на внутрішньому і зовнішньому ринках. Щоб забезпечити такі за­мовлення, проводять рекламну кампанію.

Після цього використовують пробний маркетинг, тоб­то постачання товару на невеликі за обсягом ринки, вивчають реакцію найактивніших покупців, у разі не­обхідності здійснюють доробку товару. Маркетологи повинні надавати покупцям максимально більшу кількість інформації про переваги нового товару. При цьому визна­чають найкращу упаковку для нього, уточнюють ціни на цей товар, тривалість продажу пробної серії, проводять першу оцінку отриманих результатів, несприятливих мо­ментів.

Велику роль у завоюванні нового ринку збуту може відіграти продаж товару в окремі святкові дні, на ярмар­ках, виставках.

Якщо застарілий товар знімається з виробництва, то паралельно слід раціонально вирішувати проблему про ви­пуск до нього запасних частин, виконання гарантійних зо­бовязань, надання ще на певний термін післяпродажних послуг.

Щоб відрізнити товари різних фірм, компаній, вико­ристовують товарно-знакову символіку.

4. Ринкова символіка товару

Ринкова символіка товару — комплекс елементів то­варно-знакової символіки, за допомогою яких можна розрізнити однотипні товари або товари конкуруючих підприємств.

Основними елементами ринкової символіки є товар­ний знак, торгова марка, фірмове імя.

Фірмове ім’я — назва фірми (підприємства) як юридичної особи, її організаційно-правової форми, а також відо­браження основного змісту її діяльності, що дає змогу впізнати цю фірму і відрізнити її від інших.

Наприклад, американська фірма Макдональдс, ук­раїнська фірма Світоч.

Товарний знак — зареєстрований у встановленому по­рядку символ, малюнок або інше позначення, яке про­ставляється на товарі або його упаковці й дає змогу розрізняти товари різних підприємств.

Товарні знаки виникли в епоху Середньовіччя, в період існування цехів і гільдій ремісників та торгівців. Згідно зі статутом про цехи на виробах ставили тавро, а продаж ремісником товару без тавра заборонявся.

Товарний знак — обєкт промислової власності. Голов­ними вимогами до товарного знаку є його індивіду­альність, простота, пізнавальність, привабливість й охоро-ноздатність, тобто можливість офіційної його реєстрації. Забороняється використовувати як елементи товарного знаку емблеми, герби або прапори держав, міжнародних організацій, інші геральдичні позначення, географічні назви, опис торговельних якостей виробів, позаяк вони не можуть бути обєктом виняткової власності. Товарний знак повинен відрізнятися від відомих або поданих на реєстрацію знаків.

Фірма, яка має намір використовувати товарний знак, повинна його зареєструвати. З моменту реєстрації товар­ний знак підлягає правовому захисту і гарантує його влас­нику монопольне право на маркування всіх своїх товарів. Товарний знак проставляють також на кресленнях, рахунках, бланках та ін. Право користування вже зареєстрованим товарним знаком може бути продано іншій фірмі, а в разі несанкціонованого використання його власник має право вимагати через суд компенсації за нанесення збитків. Розробка нового товарного знаку — комерційна таєм­ниця. Нині у країнах Заходу зареєстровано понад 5 млн товарних знаків, а маркується до 70% виготовленої і продукції. Використання товарного знаку у міжнародній практиці регулюється Мадридською угодою про міжнародну реєстрацію знаків й Угодою про міжнародну класифікацію виробів і послуг для реєстрації знаків, укладеною в Ніцці.

Щоб засвідчити реєстрацію товарного знака, а отже його охорону законом, вводять спеціальне позначення буквою R, яке є додатковим свідченням того, що він — об’єкт промислової власності, а отже специфічний товар, який має вартість. Так, товарний знак популярного напою кока-кола оцінено фірмою у 3 млн дол.

Товарний знак є частиною товарної марки.

Товарна марка — фірмений знак — символ (у складі імені, малюнка, символа або їх поєднання) для позначення не одного товару, а всіх товарів даної фірми (підприємства).

Товарний знак є також свідченням якості товарів певної фірми (наприклад, якість легкових автомобілів німецької компанії “Мерседес”), він допомагає проникнути на нові ринки збуту, визначає ступінь відповідальності фірми за виготовлення неякісних товарів.

За сучасних умов з метою розпізнавання товарів, фірми та країни, в яких вони виготовляються, використовують штрихове кодування товару. Воно здійснюється у формі нанесення штрихів, різних за товщиною, і цифр на упаковці товару, які в сукупності формують штриховий код, за яким встановлюють вид товару, його приналежність до певної групи товарів, деякі якісні характеристики. В момент продажу товару продавець проводить електронним олівцем по штриховій етикетці, і компютер видає чек покупцеві. Водночас в обчислювальному центрі магазину фіксується зменшення кількості товарів на складі.

З урахуванням потреб світового ринку кожній країні привласнюється свій номер і 13-значний код. Для України таким кодом є число 482 300 0900 660.

Тема 15. ЗБУТОВА ПОЛІТИКА ПІДПРИЄМСТВА

Після випуску товарів до моменту їх продажу безпосе­редньому споживачеві проводять такі операції: сортуван­ня, фасування, пакування, транспортування товарів, скла­дування, зберігання, доробка (у разі необхідності), достав­ка до оптових або роздрібних покупців та ін. Всі ці операції є ланками збутової політики підприємства.

1. Сутність та завдання збуту

Більшість людей сприймає поняття збут товарів і продаж товарів як синоніми. Проте ці поняття не слід ототожнювати. Збут товарів є набагато ємкішою кате­горією, для якої продаж товарів є лише одним з її елементів.

Найпростіше визначення продажу товарів — це пере­давання товару однією особою іншій і отримання замість нього грошового еквівалента. Проте перед самим актом купівлі-продажу певного товару відбувається певний діалог між продавцем і покупцем. Покупець просить пока­зати товари-аналоги, нерідко запитує думку продавця про якість товарів; якщо це складний товар, просить показати його в дії тощо. Звідси випливає визначення продажу.

Продаж товару — особисте ділове спілкування продавця і покупця щодо якості та ціни товару, спрямоване на пере­давання продавцем товару покупцеві за грошову оплату.

Водночас існує бартерна торгівля, тобто натуральний товарообмін, за якого один товар обмінюється на інший без грошової оплати. Проте така торгівля за розвинутих товарно-грошових відносин є аномальним явищем, хоча обсяг її в Україні у 1998 р. становив майже 45%.

Для предметного спілкування з покупцем продавець повинен мати необхідну суму знань, навичок, володіти не­обхідними рисами.

Оскільки продаж товару є лише одним з елементів ка­тегорії збут, розглянемо сутність збуту.

Збут — комплекс післявиробничих операцій, які здійсню­ють юридичні та фізичні особи з моменту виготовлення продукці) до її продажу покупцеві за грошову оплату.

До таких операцій належать доробка, сортування, фасування, пакування, транспортування, складування, зберігання, доставка до оптових та роздрібних покупців і продаж. Операції із збуту товарів здійснюють транспортні підприємства, складські організації, збутові лабораторії, центри інформації із збуту, організації оптової торгівлі та торгівлі на замовлення, товарні біржі, торгові доми, універмаги, спеціалізовані магазини, банки та інші фінан­сові установи, які спеціалізуються на торговельних опе­раціях.

Основними функціями збуту, в яких повніше розкри­вається його сутність, є:

1) продовження процесу безпосереднього вироб­ництва, основними елементами якого є доробка і підготу­вання до продажу, що передбачає сортування, пакування і маркірування. Доробку товару нерідко здійснюють з ме­тою його пристосування до місцевих умов, зокрема до ви­мог регіональної системи стандартів;

2) остаточне визначення вартості та ціни товарів з ура­хуванням співвідношення попиту і пропозиції;

3) посилення конкурентоспроможності товару за раху­нок грамотної реклами, надання комплексу післяпродаж­них послуг та ін.;

4) дослідження ринку, активний вплив на виробництво на підставі вивчення потреб покупців.

Конкретизацією категорії збут товарів є поняття канал збуту.

Канал збуту — шлях товару від безпосереднього вироб­ника до споживача, в тому числі оптових та роздрібних торговців.

Цей шлях забезпечують окремі організації, люди. Розрізняють канали: нульового рівня (коли продаж товару кінцевому споживачу здійснюється самим виробником); однорівневий (коли між виробником і покупцем існує роздрібний продавець); дворівневий (коли між виробни­ком і покупцем послідовно розміщуються оптовий і роздрібний продавці). В Україні в першій половині 90-х років між виробником і споживачем налічувалося до пяти посередників, внаслідок чого зростала ціна на товар.

Оптовий продавець — фізична або юридична особа, яка купує великі партії товарів у виробників і продає їх роздрібним торгівцям або споживачам.

Цей процес здійснюється через певну мережу оптових і дрібнооптових покупців-посередників (дилерів).

Роздрібний торговець — фізична або юридична особа, яка купує товар у виробника або оптового продавця про­дає його кінцевому споживачеві.

Продавати товар може і комісіонер, який має склад з товарами і продає їх від свого імені, але за рахунок підприємства-виробника, і позбавлений прав власності на них.

Важливу роль у реалізації товару відіграють дилери (фізичні або юридичні особи, які закуповують продукцію оптовими партіями, стають її власниками і продають оп­том або вроздріб) та брокери (особи, які продають товари, виступають посередниками між продавцями і покупця­ми, отримують за це комісійну винагороду, але не стають при цьому власниками). Дилери спеціалізуються, як пра­вило, на продажу товарів тривалого користування (автомобілі, трактори тощо) і забезпечують покупців після­продажним сервісом. Для цього вони можуть наймати необхідну кількість працівників, у тому числі роздрібних покупців.

Розкриття сутності та структури збуту дає змогу пере­йти до з'ясування методів збуту.

2. Методи збуту товарів

Опосередкований збуд

Він здійснюється через товарні біржі, торгові дома, су­пермаркети та інші посередницькі структури, є основним методом збуту товарів.

Товарна біржа — постійно діючий ринок, де купівля-про­даж товарів здійснюється на основі встановлення стан­дартів та зразків і відповідних документів, які регламенту­ють номенклатуру, обсяг, ціни, терміни й види поставки та інші умови.

Товарні біржі поділяють на міжнародні та національні, універсальні та спеціалізовані.

На універсальних товарних біржах продають різно­манітні промислові та сільськогосподарські товари. Наприклад, на такій біржі в Чикаго продають пшеницю, кукурудзу, сою-боби, бройлерів, золото, срібло, нафту, фанеру та ін.

На спеціалізованих товарних біржах продають окремі товари або споріднені групи товарів. Наприклад, на Нью-Йоркській біржі — каву, какао і цукор. Існують лон­донські біржі вовни, нафти, тощо. На спеціалізованій товарній біржі в Англії (де продають каву, какао, цукор) за торговий день укладають до 2,5 тис. контрактів на какао в обсязі 10 т кожний. На Лондонській біржі металів щороку укладають майже 14 млн контрактів.

На біржах здійснюють два види товарообігу: реальний і фючерсний. Реальний товарообіг передбачає перехід то­вару від продавця до покупця. На такі поставки припадає до 10% світової торгівлі відповідними товарами. За фючерсного товарообігу здійснюється продаж прав на то­вар (наприклад, на майбутній урожай), тому рух товару тут не обовязковий. Різницю між цінами контракту в дні йо­го підписання і виконання виплачують або продавець (як­ ії що ціна зросла), або покупець (якщо ціна знизилася). На випадок можливих збитків, зумовлених зміною цін на ринку в майбутньому, фючерсні контракти страхують (так зване хеджування). Операції щодо хеджування — основна сфера діяльності товарних бірж. На них припадає до 60% усієї діяльності.

Важливу роль у діяльності товарних бірж відіграє коти­рування цін. Для цього створюють котирувальні комісії. Котирувальні ціни, як правило, встановлюють на рівні се­редніх серед заявлених продавцями. Котирувальна комісія фіксує їх на момент відкриття біржі, в середині торгів та наприкінці дня і публікує. Крім того, на біржі встановлю­ють стандарти на біржові товари, розробляють типові кон­тракти, здійснюють арбітражні функції, узагальнюють і розповсюджують інформацію про фінансовий стан членів біржі, відбуваються розрахунки між ними та ін.

Торговий дім — велика торгова оптово-роздрібна фірма, яка укладає широкомасштабні торговельні угоди з широ­кої номенклатури товарів (переважно нестандартизова-них споживчих товарів) і отримує прибутки за рахунок придбання товарів із значною знижкою.

Для придбання товарів вони використовують як влас­ний, так і залучений капітал. Крім того, торгові доми виконують певне коло споріднених операцій — транспортно-експедиторських, маркетингових, кредитно-фінансових, страхових, забезпечують технічне обслуговування й постачання запчастин.

У крупних продовольчих супермаркетах розвинутих країн світу покупцям пропонується понад 30 тис. різних товарів. Переважна більшість з них реалізується опосеред­ковано, тобто через торгових посередників одно- і двока­нальними видами збуту. Зокрема, майже 70% експортних поставок машин та устаткування здійснюється через посе­редників.

Безпосередній збут

Це другий за значенням метод збуту товарів, за якого між виробниками і споживачами відсутні посередники, Цей метод широко використовують підприємства добув­них галузей промисловості, які разом із підприємствами-споживачами вивчають ринок збуту, здійснюють заходи з покращення якості продукції.

Формою безпосереднього і опосередкованого збуту є реалізація товарів і послуг телефоном. У цьому разі виробник або торгова фірма розсилають поштою споживачам каталоги, в яких наведено зразки товарів, ціни на них. В останні роки зростає частка торгівлі через Інтернет. Споживач замовляє телефоном певну кількість необхідних йому товарів, надсилає на адресу продавця до­кумент про оплату замовлення, отримує підтвердження і товар. В середині 90-х років у США торгівля телефоном досягла приблизно 500 млрд дол.

Торгівля в кредит, переважно товарами тривалого ко­ристування (автомобілями, телевізорами тощо), — важли­вий метод збуту товарів. Формами споживчого кредиту є комерційний (передбачає продаж товарів через роздрібні магазини з відстрочкою платежу) та банківський (передба­чає надання позичок кредитними установами покупцям). Максимальний термін надання споживчого кредиту у роз­винутих країнах світу становить три роки.

Заборгованість населення США з кредиту через високі відсотки (до 30% на рік) досягла на початку 90-х років майже 4 трлн дол. Категорії населення у віці до 65 років з доходами до 50 тис. дол. на рік (основна частина амери­канських споживачів) витрачають приблизно 20% свого бюджету на відшкодування заборгованості по кредиту.

Продаж товару — особисте ділове спілкування про­давця і покупця щодо якості й ціни товару. Це означає, що продавець повинен сам володіти професійними якос­тями. Розглянемо способи добору кадрів для роботи з покупцями.

3. Підбір продавців та стимулювання їхньої роботи

Підприємець або служба кадрів на підприємстві при найманні продавця повинні передусім ознайомитися з йо­то особистими якостями, рівнем освіти і кваліфікації, соціальним станом у суспільстві. Важливо також знати ма­неру його поведінки, знання правил ділової етики.

Як правило, специфіка виробничої діяльності під­приємства, а отже товарів, що ним випускаються, традицій фірми тощо вимагає додаткової підготовки продавців на підприємстві, а звідси — значних коштів. Так, американсь­ка корпорація ІВМ ще на початку 80-х років витрачала на підготовку одного торговельного агента (особи, яка самостійно продає товар покупцям, але не має права власності на нього) до 100 тис. дол. протягом 1,5 року.

Але збутом товарів займаються не лише продавці, а й посередники. Тому підприємець, підбираючи посередника, має визначити рівень його матеріально-технічної бази, платоспроможність, спеціалізацію та ін.

Після укладання угоди з посередником (нерідко тимчасової), в тому числі з продавцем, підприємець повинен розробити систему стимулів його ефективної діяльності, навчити найважливіших правил роботи і стандартів обслу­говування покупців, а також надійно контролювати його працю. При цьому важливо дотримуватися таких правил роботи керівника з підлеглими, як орієнтування на людські якості людини (їх почуття, прагнення), залучення з часом до управління виробництвом і власністю та ін. З метою стимулювання праці посередників слід використо­вувати новітні форми та системи заробітної плати, зокре­ма систему участі у прибутках. Так, в англійській торговій, компанії Джон Льюїс додатковий дохід кожного її члена становить від 8 до 20% заробітної плати. Значного поширення у розвинутих країнах світу набула комісійна система, яка передбачає залежність розмірів заробітної плати від обсягу продажу. Для контролю за діяльністю посеред­ників вони повинні регулярно надавати звіти про результати своєї праці.

Наймаючи посередників, фірма, як правило, укладає з ними контракт, важливими пунктами якого є розмір комісійної винагороди, наявність або відсутність виключ­ного права посередника на продаж товару, право на знижки ціни товару та ін.

Тема 16. ФІНАНСИ І ПОДАТКИ

У результатах рентабельної роботи підприємства знач­ну роль відіграють фінанси і податки. Адже фінанси підприємства обслуговують кругообіг капіталу, а через ме­ханізм оподаткування держава вилучає з підприємств значну частку прибутку. Щоб виконати ці функції на підприємстві, необхідно здійснювати фінансове плануван­ня, вміло управляти фінансами.

1. Фінанси підприємства та фінансовий менеджмент

Фінанси підприємства — сукупність грошових ресурсів, які використовують для здійснення процесу розширеного відтворення засобів виробництва, робочої сили (або ре­чових і особистісних чинників виробництва) й існуючих відносин економічної власності.

Із цього випливає, що фінанси підприємства повинні виконувати передусім функцію відтворення. Оскільки од­ним з його елементів є відтворення існуючих на під­приємстві відносин економічної власності (або виробни­чих відносин), сутність фінансів підприємства ще визна­чають як сукупність грошових відносин щодо формування і використання грошових ресурсів, забезпечення взаємних розрахунків між різними економічними суб’єктами.

Такими суб’єктами є працівники; постачальники сиро­вини, матеріалів і комплектуючих виробів; держава (за сплати податків і одержання дотацій з бюджету або окре­мих державних фондів); банки (в разі одержання кредитів і сплати боргів); акціонери; лізингові компанії (за внесен­ня орендної плати та викупівлі предметів оренди); покупці товарів і послуг; страхові компанії та ін.

Щодо руху капіталу фінанси повинні забезпечити кру­гообіг основного і оборотного капіталу, таких функ­ціональних форм капіталу, як продуктивний, торговий і грошовий (згадайте про поділ капіталу на основний і обо­ротний, про сутність кругообігу та обігу капіталу).

Другою важливою функцією фінансів підприємства є контрольна, яка полягає у фінансовому контролі за раціональним використанням ресурсів (матеріальних, тру­дових, грошових), пошуку шляхів підвищення ефективпості виробництва. Раціональне використання ресурсів передбачає водночас попередження і уникнення непро­дуктивних витрат, комплекс заходів з боротьби зі збит­ковістю.

Якщо розглядати фінанси як сукупність грошових ре­сурсів підприємства або як систему (сукупність) грошових відносин, виникає потреба в управлінні ними з метою до­сягнення основних цілей підприємства.

Фінансовий менеджмент, або управління фінансами підприємства, — сукупність форм, методів і засобів уп­равління грошовими ресурсами та грошовими відносина­ми з метою максимізації прибутку.

Повніше (комплексно) сутність фінансового менедж­менту розкривається у виконуваних ним функціях. Таки­ми функціями є:

1) здійснення інвестиційної політики на підприємстві (складання інвестиційних програм, пошук джерел са­мофінансування підприємства, визначення потреб у фінансових ресурсах та ін.);

2) випуск цінних паперів та виплата відсотків і диві­дендів (розробка рекомендацій щодо випуску різних видів акцій та облігацій, розробка правил взаємовідносин між акціонерами, ведення переговорів з інвестиційними банками тощо);

3) отримання позичок та кредитів і сплата боргів за ними (відкриття банківських рахунків, отримання кредитів та ін.);

4) аналіз фінансової звітності та звітування перед акціонерами про результати фінансової діяльності;

5) прогнозування грошових надходжень на рахунок підприємства та сплата ним боргів;

6) визначення платоспроможності торгових, збутових організацій, розрахунок термінів реалізації продукції.

Відповідальним за виконання цих функцій на крупних підприємствах є віце-президент компанії, а на середніх та дрібних фірмах — заступник директора з фінансів. Віце-президенту підпорядковуються скарбник і контролер.

Функціями скарбника є, як правило, управління зовнішніми грошовими відносинами та фінансами, які надходять від постачальників і покупців продукції, креди­торів, інвестиційних банків та ін. Тому він здійснює управління оборотними фондами підприємства та матеріаль­но-виробничими запасами, розрахунками з клієнтами, рухом грошей, залученням зовнішніх джерел фінансуванню, управління цінними паперами.

Функції контролера виконує, як правило, головний бухгалтер. Його обов’язками є: контроль за веденням ви­робничого обліку на підприємстві; збирання та обробка даних бухгалтерського обліку; складання та аналіз фінан­сової звітності (балансу, звіту про прибутки та збитки та ін.), контроль за правильністю цих процесів; контроль за грошо­вими платежами та надходженнями, в тому числі за рухом заробітної плати і податків; інвентаризація; оцінка фінансового стану фірми на поточний період і найближчу перспективу та ін.

Фінанси — сукупність грошових або фінансових ре­сурсів. Тому важливо зясувати джерела фінансових ре­сурсів, на основі яких здійснюється процес розширеного відтворення підприємства. Двома найважливішими об'єктами фінансового менеджменту є здійснення інвес­тиційної політики та вибір джерел для її реалізації.

2. Джерела фінансових ресурсів та процес інвестування

Фінансові ресурси на капіталістичному підприємстві отримали назву грошового капіталу. Вони є сукупністю усіх видів грошових коштів, фінансових активів підприємства.

Фінансові ресурси поділяють на власні та залучені. До власних належать засоби: а) отримані від випуску та ре­алізації акцій та облігацій; б) резервний капітал, який ут­ворюється внаслідок відрахувань від прибутку та їх інвестування у виробництво; в) пайові внески членів трудового колективу; г) частина статутного капіталу, який скла­дається із внесків засновників в оборотні фонди. Власний грошовий капітал також може збільшуватися шляхом на­ступних випусків акцій.

До залучених фінансових ресурсів належать капітал, який утворюється за рахунок банківського довготерміно­вого кредиту (понад один рік) та коштів, отриманих від випуску облігацій, а також орендовані підприємством за­соби праці.

Управління фінансовими ресурсами передбачає передусім оптимальне співвідношення власного і залученого капіталу, тобто раціональну структуру грошового капіталу.

З цього погляду найважливішим завданням фінансового менеджменту є досягнення самофінансування під­приємства.

Самофінансування підприємства — забезпечення із власних джерел як поточних витрат, так й інвестицій у процесі фінансово-господарської діяльності підприєм­ства.

Водночас частка позичок у загальних фінансових фон­дах американських корпорацій за період 60-90-х років зростає. Особливо швидко збільшується частка коротко­термінового боргу.

Джерелом самофінансуваня є насамперед прискорена амортизація, тобто грошове вираження процесу перене­сення вартості основних виробничих фондів на готовий продукт в міру не лише їх фізичного, а й морального зношування (морального старіння). Іншими словами, при­скорена амортизація означає списання у перші роки ек­сплуатації нових засобів праці значно більшої частини їх вартості стосовно пропорційного терміну служби. Фізичне зношування означає втрату фізичних властивостей і якос­тей основного капіталу, а моральне — його старіння і знецінення, внаслідок появи досконаліших основних фондів, повязаних з НТР. Проте в Україні норми аморти­зації приблизно у два рази нижчі, ніж у розвинутих країнах світу.

За рахунок амортизаційних відрахувань у США в сере­дині 90-х років формувалося майже 65% загального обся­гу інвестицій. В Україні за період 1990-1998 рр. цей по­казник знизився майже у 5 разів і становив до 12%.

Одним з джерел фінансування є збільшення частки не­розподіленого прибутку, з якого формуються страховий та резервний фонди.

Загалом фінансовий менеджмент щодо джерел фінан­сування передбачає вирішення таких ключових проблем:

а) розробку інвестиційної політики, визначення по­треб у фінансових ресурсах та обгрунтування форм, ме­тодів і засобів її реалізації;

б) планування інвестицій на поточний, середньо- та довгостроковий терміни, розробку такої початкової форми планування інвестицій, як інвестиційний проект. Основ­ними етапами підготовки та реалізації такого проекту є попереднє техніко-економічне обгрунтування, експертиза прийняття його, реалізація та процес експлуатації;

в) обгрунтування політики оптимального поєднання використаних власних і залучених коштів, а також методів та засобів її втілення у практику, зокрема залучення фінансових ресурсів на найбільш вигідних умовах;

г) розробка дивідендної політики та засобів її ре­алізації, які втілюються в управлінні портфелем цінних па­перів.

Вихідним пунктом реалізації фінансового менеджмен­ту є фінансове планування.

3. Сутність та механізм фінансового планування на підприємстві

Фінансове планування — складова частина фінансового менеджменту, яка передбачає визначення стратегічної мети в управлінні фінансами; розробку і фактичну ре­алізацію фінансових планів на довготерміновий (понад 5 років), середньотерміновий (від 1 до 5 років) і поточний (до 1 року) періоди та конкретних дій для впровадження цієї стратегії.

Основними фінансовими документами, в яких втілю­ється фінансове планування, є бюджет грошових до­ходів — видатків, прогнозування обсягів очікуваного при­бутку, обсягів інвестицій, розміру дивідендів, зовнішніх запозичень та інше.

Довготермінове фінансове планування містить такі ос­новні елементи:

1) визначення потреб у грошових ресурсах, у тому числі на фінансування основного та оборотного капіталів, на будівництво нових філіалів, цехів, на модернізацію та реконструкцію існуючого підприємства;

2) визначення оптимального співвідношення між вла­сним і залученим капіталами, шляхів та умов отримання довготермінових кредитів;

3) розробку інвестиційного плану, який є ширшим за план капіталовкладень (тобто вкладень лише в основний капітал) і передбачає передусім вкладення у розвиток всіх продуктивних сил підприємства, в тому числі у розвиток особистісного чинника, інформаційне забезпечення, науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок;

4) довготермінове планування ліквідності балансу підприємства, тобто співвідношення між активами і пасивами. До активів належать грошові ресурси, банківські вклади, товарно-матеріальні запаси (тобто поточні активи) і основний капітал за остаточною вартістю. До пасивів — рахунки до оплати, нараховані заробітна плата і податки, облігації до оплати (тобто поточні пасиви), а також іпотечні цінні папери, звичайні акції, нерозподілений прибуток.

П’ятирічний фінансовий план враховує цілі підпри­ємства; різні види економічних ризиків (постачальницько-збутові; інвестиційні, кредитні, відсоткові, валютні, мар­кетингові, ризик вкладень у цінні папери та ін.); сферу прикладення капіталів корпорації; передбачає підсумок аналізу очікуваних підприємницьких результатів;плану­вання у сфері виробництва товарів та послуг; проведення науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок та ін. П’ятирічні фінансові плани є також конкретизацією фінансової стратегії. На крупних підприємствах у розвинутих країнах світу вони складаються протягом 6 і більше місяців фінансовими відділами.

На відміну від довго- та середньотермінових планів, які конкретизують фінансову стратегію підприємства, є засо­бами реалізації такої стратегії, оперативні плани, які скла­дають, як правило, на один рік, конкретизують тактику підприємства.

Найважливішими принципами при складанні фінан­сових планів є:

1) інвестиції (в тому числі капіталовкладення) з трива­лими термінами окупності повинні фінансуватися за раху­нок довготермінових надходжень за максимального вико­ристання внутрішніх джерел фінансування;

2) необхідно обирати найдешевші способи інвестуван­ня, а брати кредити лише тоді, коли вони дешевші за власні джерела самофінансування;

3) слід обирати ті варіанти інвестицій, які дають най­вищу рентабельність та ефективність;

4) планові показники виробництва, збуту товарів і по­слуг повинні відповідати обсягам платоспроможного по­питу та його структурі;

5) найбільш ризикові інвестиції слід здійснювати за рахунок власних джерел фінансування;

6) при складанні фінансових планів, зокрема при розробці інвестиційної політики, необхідно враховувати, що частка самофінансування у загальному обсязі інвес­тицій, передусім крупних підприємств, становить при­близно 75%.

4. Інвестиційні проекти підприємств та їх ефективність

Інвестиції, які планує здійснити і реалізовує підпри­ємство, набувають спочатку форми інвестиційних проектів.

Етапи проекту

Основні етапи підготовки та реалізації проекту:

1. Етап попереднього техніко-економічного обґрунтуван­ня. Охоплює виникнення самої ідеї виготовлення нового товару (а отже побудови нового заводу) або здійснення ре­конструкції старого підприємства (виробництво старих то­варів, але вищої якості) та попередніх економічних розра­хунків основних сторін проекту, його порівняння з інши­ми проектами.

2. Етап підготовки комплесного техніко-економічного обґрунтування. Передбачає розрахунок статутного фонду, собівартості готової продукції, визначення можливого рівня цін, очікуваних прибутків, економічної ефектив­ності, складання балансів доходів і витрат на час функці­онування підприємства та ін.

3. Оцінка (експертиза) інвестиційного проекту. Означає його вивчення, обґрунтування проекту як на рівні окремо­го підприємства, так і незалежними експертами (напри­клад, Міністерством економіки), потенційними кредито­рами та ін.

4. Прийняття проекту. Передбачає його обговорення та схвалення усіма зацікавленими сторонами.

5. Реалізація проекту. Охоплює будівництво певного обєєкта, спостереження і контроль за цим процесом, вне­сення у разі необхідності оперативних змін до нього.

6. Процес експлуатації збудованого об'єкта і постійний аналіз його ефективності, порівняння з показниками техніко-економічного обгрунтування.

Напрями аналізу проекту. В процесі підготовки та ре­алізації проекту його аналіз здійснюють за такими основ­ними напрямами:

1) техніко-економічний — визначення найреальніших для його впровадження техніки і технології;

2) маркетинговий — комплексна характеристика рин­ку збуту продукції та ринку закупівлі предметів праці й комплектуючих виробів, передусім цін на цих ринках;

3) соціологічний — оцінка правового поля виданих розпоряджень, указів (адміністративного середовища), політичного клімату, соціальної обстановки тощо;

4) екологічний — комплексна оцінка негативного впливу діючого підприємства (чи його відділення, філії) на навколишнє середовище, виявлення основних способів ліквідації або послаблення такого впливу;

5) економічний — визначення ефективності виробниц­тва, тобто зіставлення витрат і результатів даного проекту.

Ефективність інвестицій має два основних виміри: а) як суто економічний показник, що характеризує спів­відношення отриманого результату та витрат, здійснених відповідно до інвестиційного проекту; б) як соціально-економічний показник, що, крім економічного ефекту, має соціальний — поліпшення умов життя людей, навко­лишнього середовища, зниження рівня безробіття, розви­ток особистості та ін.

Проте соціально-економічну ефективність інвестицій виміряти практично неможливо. Тому економісти акцен­тують увагу на визначенні економічної ефективності, пе­редусім ефективності капіталовкладень. Для цього слід попередньо зясувати, які чинники впливають на рівень ефективності інвестицій.

Основними з них є розміри інвестицій, сфера ре­алізації інвестиційного проекту, величина відсотка за кре­дит, обсяг податків на прибуток підприємства та на дода­ну вартість, рівень продуктивності праці й організації ви­робництва, професіоналізм менеджерів і підприємця та ін.

Показники ефективності інвестицій

У західній економічній літературі значного поширення набув бухгалтерський підхід, згідно з яким на тривалому проміжку часу основним показником є прибутковість, а на короткому — ліквідність, тобто здатність перетворення ак­тивів підприємства, його цінностей на готівкові гроші, платоспроможність підприємства. Загалом інвестиційний проект є ефективним, якщо очікуваний прибуток переви­щує очікувані витрати.

Точнішим критерієм загальної ефективності інвес­тиційного проекту є показник чистої приведеної вартості, який визначається як різниця між поточною приведеною вартістю загальних майбутніх витрат на реалізацію інвес­тиційного проекту та експлуатування певного об’єкта про­тягом усього періоду його існування.

Ще одним важливим показником ефективності інвес­ тиційного проекту є внутрішня норма дохідності (або окупності), що визначається як розрахункова відсоткова ставка, за якої чиста приведена вартість дорівнює нулю. Іншими словами — це розрахункова відсоткова ставка, за якої доходи від інвестиційного проекту дорівнюють витра­там на нього. На практиці його розраховують шляхом кількох спроб за різної відсоткової ставки і наступного по­шуку внутрішньої норми між цими ставками.

Похідними показниками ефективності інвестиційного проекту є показник найменших витрат (розраховується як розміри витрат на проект за найдешевшим варіантом) і по­казник рентабельності (визначається як співвідношення між усіма дисконтованими доходами від проекту і всіма дисконтованими витратами на проект).

Дисконтування є зворотним процесом до нарахування складного відсотка. Дисконтування витрат означає вста­новлення еквівалента суми, яка виплачуватиметься у май­бутньому. Ця сума залежить від норми банківського від­сотка і терміну дисконтування. Наприклад, ви збираєтесь через три роки купити торгівельний кіоск за 10 тис. дол. Як­що ці гроші помістити в комерційний банк, який випла­чує 15% річних, то через три роки сума зросте до 15,1 тис (1,153), або у півтора раза (остання цифра є коефіцієнтом дисконтування). Таким чином нинішній еквівалент суми в 10 тис. дол. становитиме приблизно 6700 дол. (10 тис.: 15,2 тис.).

Водночас обсяг грошових ресурсів для фінансування розширеного відтворення залежить насамперед від розмірів податків. Однією з підфункцій головного бухгал­тера є розрахунок податків. Виходячи з цього, проаналізуємо роль податків у фінансовій системі підприєм­ства, в управлінні фінансами.

5. Роль податків у фінансовій системі підприємства

Податки — обовязкові платежі в бюджет, які вилучають­ся державою з фізичних та юридичних осіб.

Функціями податків є:

1) фіскальна (акумулювання державних доходів, не­обхідних для виконання державних функцій);

2) регулююча (шляхом зміни податкових ставок, за­провадження одних податків та зміни інших, зміни джерел та розмірів інвестицій, рівня цін, структури галузей народ­ного господарства та ін.);

3) стимулююча (стимулювання впроваджень науки і техніки у виробництво, створення ефективних стимулів діяльності підприємств тощо);

4) розподільча (певний перерозподіл національного доходу на користь бідних верств населення).

Основними принципами оподаткування є обовяз­ковість, стабільність (податки найкраще виконують свої функції за умов незмінності податкових ставок і основних видів податків протягом не менше 5-7 років), прогре­сивність (податковий тягар повинен відносно рівномірно розподілятись залежно від величини отримуваних до­ходів), простота (система оподаткування має бути про­стою, зрозумілою для платників, а утримання податкових служб — недорогим) та ін.

Основними видами податків є прямі та непрямі.

Прямий податок — податок, який вилучають з доходів та майна конкретної фізичної або юридичної особи.

Непрямий податок — податок на товари і послуги, який частково або повністю переносять на їх ціну або фіксують у вигляді тарифів.

Розглянемо структуру кожного з цих видів податків.

Прямі податки

До прямих податків належать податки з таких доходів, як заробітна плата, прибуток, відсоток, а також з таких видів майна, як земля, будівлі, цінні папери. Прямий по­даток з юридичних осіб — податок на прибуток підприємств (фірм, компаній, корпорацій), їх майно, на землю (земельний). Прямий податок з фізичних осіб — по-дохідний і помайновий податки з населення, податки на спадок і дари, транспортні засоби.

Розглянемо коротко сутність кожного виду податків з юридичних осіб. Першим видом прямого податку є пода­ток на прибуток.

Податок на прибуток підприємств і організацій — по­даток на доходи юридичних осіб, який вилучається за прогресивною шкалою оподаткування.

Прогресивний податок — податок, ставка якого зростає у міру зростання величини оподатковуваного доходу.

Оподатковується цим податком чистий прибуток підприємства, який визначають як суму валової виручки за винятком усіх витрат і збитків. Іншими словами, об’єктом оподаткування є прибуток, отриманий від реалізації продукції, основних фондів та іншого майна і доходів, за винятком суми витрат, які виникають при здійсненні цих операцій.

Водночас оподаткування тієї частини прибутку, яка розподіляється на дивіденди, здійснюється по-різному. В одних країнах (Швеція, Швейцарія, США, Україна та ін.) і ця сума спочатку оподатковується податком на прибуток підприємства, а потім — ще й особистим подохідним по­датком на фізичних осіб, тобто підлягає подвійному оподаткуванню. В інших державах (Австрія, Канада, Японія та ін.) акціонери частково звільняються від сплати по­датків на дивіденди, незалежно від оподаткування цієї ча­стини доходу податком на прибутки підприємств. У деяких країнах (Франція, Великобританія та ін.) податок на прибуток підприємств частково зараховується при оподат­куванні дивідендів.

Величина податків на прибуток підприємств може зменшуватися на величину законодавче встановлених по­даткових пільг і знижок.

Податкові пільги — часткове або повне звільнення окремих категорій фізичних та юридичних осіб від сплати по­датків.

Так, у США налічується майже 100 податкових пільг та знижок, які надаються різним видам підприємств, пере­дусім дрібним, з метою стимулювання процесу впровад­ження нових досягнень науки і техніки, створення нових робочих місць та ін. Завдяки цьому реалізується насамперед стимулююча функція податків, яка здійснюється також внаслідок прогресивного характеру оподаткування при­бутків підприємств. Наприклад, у США прибуток підпри­ємств до 50 тис. дол. оподатковується за ставкою 15% від 50 до 70 тис. — за ставкою до 25% і понад 75 тис. дол. — за ставкою 34%. В Україні прибуток підприємств оподатко­вується за ставкою 30%. Податок на додану вартість — 20%. У новому податковому кодексі передбачено скорочення його до 18%. Загалом в Україні з доходу підприємств вилучається понад 80%. Податок на фонд зарплати — приблиз­но 40—41%. У новому податковому-кодексі планується пев­не зниження податкового тиску на підприємства.

Досвід розвинутих країн світу засвідчує, що податки відіграють стимулюючу роль тоді, коли максимальна став­ка на прибуток не перевищує 35%. У разі перевищення цієї ставки стимулююча функція податків пригнічується, а посилюються соціальна, регулююча. Загалом порушується оптимальне співвідношення між функціями. Аналогом по­датку на прибутки підприємств у США є податок на при­буток корпорацій.

Стимулююча функція податків значно посилюється у разі надання державою податкових кредитів, відстрочки від сплати податків та ін. Основним видом податкових кредитів є інвестиційний кредит — знижка загальної суми податку на прибуток, яка залежить від частки реінвестова-ного прибутку, тобто додаткових інвестицій до раніше інвестованих.

Відстрочка від сплати податків надається, як правило, новоствореним підприємствам. Так, у Франції новоство-рені акціонерні компанії у перші два роки повністю звільняються від сплати податків, після цього до початку шостого року оподатковується лише 25% прибутків.

Другим видом прямих податків з підприємств і ор­ганізацій є помайновий податок, який вилучається з майна підприємства і надходить у федеральний (центральний) та місцевий бюджети. Ставки цього податку у розвинутих країнах світу невисокі. Так, у ФРН вони становлять 0,6% від сукупної вартості всіх видів майна, причому за вартості майна менше 20 тис. марок цей податок не вилучається.

Третім видом податків з юридичних осіб є поземельний податок, тобто податок на земельні ділянки, які належать підприємствам і організаціям. Від сплати його звільняють­ся лікарні, державні установи, церква та деякі інші ор­ганізації.

Помайновий і поземельний види податків становлять податок на власність, який у деяких розвинутих країнах світу вилучається муніципальними органами залежно від величини вартості (а отже пропорційно).

Непрямі податки

Основним видом непрямих податків на юридичних осіб є податок на додану вартість, тобто податок з підприємств, який вилучається на суму приросту вартості або вартості, яка додається на кожній стадії виробництва і реалізації товарів, а також наданих послуг та виконаних робіт. Так, щоб виготовити двері, необхідно: а) зрубати де­рево; б) транспортувати його до лісокомбінату; в) розпиляти дерево на дошки; ґ) висушити їх у сушилці; г) виго­товити двері у столярному цеху. Якщо кожну з цих опе­рацій виконує окреме підприємство, то при цьому до­дається частина вартості. Платники податків — окремі підприємства, які в процесі виконання наведених специфічних видів робіт додають до них предмети праці, отримані з інших підприємств і виплачують податок з цієї доданої вартості. Тому додана вартість є різницею між вартістю продукту, виготовленого окремим підприємством, і витратами на придбання проміжних товарів (предметів праці) в інших підприємств. Структурними елементами до­даної вартості є заробітна плата (разом з нарахуванням на соціальне страхування), амортизація основних фондів, відсотки за кредит, витрати на електроенергію та ін.

За сплати ПДВ підприємці повинні знати передусім базу оподаткування. Така база визначається залежно від контрактної вартості проданих товарів, виконаних робіт або наданих послуг, встановленої за ринковими або регульованими цінами (тарифами) з урахуванням акцизного збору, ввізного мита та інших обов’язкових платежів, за винятком ПДВ, що зараховується в ціну товарів, робіт або послуг. Якщо ПДВ сплачується уперше, то для визначення величини цього податку користуються формулою

х 20%

100%


ПДВ=

де х — база оподаткування.

У разі виготовлення підприємством продукції з вико­ристанням купованих деталей, матеріалів тощо за цінами з додатковим нарахуванням ПДВ розрахунки обсягів цьо­го податку здійснюють за формулою

х 20%

120%


ПДВ=

Податок на додану вартість використовують приблиз­но у 50 країнах світу, в тому числі в Україні. Із 24 розви­нутих країн світу він не вилучається в США, Швеції та Ав­стралії. В країнах Європейського Союзу основна ставка цього податку становить майже 15% вартості товару або послуг, в Україні — 20%. У більшості країн, які вилучають цей податок, використовують кілька ставок податку на до­дану вартість. В інших державах збирають податок з обо­роту, який вилучається у вигляді частки відсотка від ціни товару в міру його реалізації.

Другим видом непрямих податків на підприємства є акцизи, тобто податки, не повязані з отриманням доходу продавцями товарів, які входять у ціну товарів масового вжитку і оплачуються споживачами. Найчастіше цим ви­дом податку оподатковуються спиртні напої, тютюнові ви­роби, делікатеси, предмети розкоші та автомобілі, а також комунальні, транспортні послуги, інколи — показ кінофільмів.

Перелік товарів, на які існує акциз, неоднаковий в різних країнах світу. Так, у ФРН, Росії ним оподатко­вується майже 20 найменувань товарів, в Японії — понад 600. Акцизи встановлюють з таким розрахунком, щоб після їх сплати підприємство мало оптимальний рівень рентабельності.

Третім видом непрямих податків з підприємств є митні тарифи. Водночас ним оподатковується й населення. Цей податок вилучають з товарів, які перевозять через кордон, згідно зі ставками митного тарифу. Так, Кабінет Міністрів України встановив у липні 1998 р. мінімальну митну вартість таких видів імпортних товарів, як мило, вироби швейного виробництва, килими та покривала. Наприклад, мінімальна митна вартість вовняних пальто становить 50 дол., теплих курток з вовни — 25 дол.

Загалом в Україні налічується майже 35 видів цент­ральних та місцевих податків, сплата яких залежить від ви­ду діяльності підприємства. До прямих податків належать податок на прибуток підприємства, плата за землю, податок з власників транспортних засобів, плата за майно підприємств. До непрямих — ПДВ, акцизний збір, мито. За внесками до державних пільгових фондів належать такі види податків: внески в пенсійний фонд, фонд соціально­го страхування, фонд зайнятості, інноваційний фонд, на будівництво та експлуатацію автомобільних шляхів. Крім того, підприємства виробничого профілю вносять плату за забруднення довкілля, за спеціальне використання при­родних ресурсів, державне мито, а також місцеві податки і збори.

Значного поширення за сучасних умов набуває ді­яльність підприємств з мінімізації податків, тобто спроби зменшити ставки податків або уникнути окремих з них шляхом податкового маніпулювання у межах закону. Ця діяльність здійснюється за допомогою спеціальних кон­сультаційних фірм шляхом пошуку суперечностей і недо-сконалостей у податковому законодавстві, нечітких формулювань тощо.

Тема 17. ПІДПРИЄМСТВО НА РИНКУ БАНКІВСЬКИХ ПОСЛУГ

Однією з основних функцій фінансового менеджменту є отримання позичок та кредитів і сплата боргів за ними. Щоб реалізувати ці функції, підприємство вступає в еко­номічні відносини з банком. Сучасний підприємець пови­нен знати, які види банків існують, які операції вони виконують. Залежно від результатів своєї діяльності та наяв­ності боргів перед банками формується платоспромож­ність підприємств.

1. Сутність банків та їх структура

Банк — фінансовий інститут (організація), який забезпечує функціонування та розвиток позичкового капіталу, зокрема кредиту. У цьому визначенні не названі основні операції та функції банку, тому воно розкриває сутність банків лише частково.

Коротко функції банків можна охарактеризувати так:

1) випуск, купівля і продаж, зберігання, надання в кредит та обмін грошей і цінних паперів;

2) контролювання руху фінансових ресурсів, обігу гро­шей та цінних паперів і внаслідок цього значною мірою здійснення контролю над окремими галузями економіки, їх власністю;

3) надання платіжно-розрахункових послуг підпри­ємствам і населенню та ін.

Тут перераховано далеко не всі функції та операції, банків. Комплексне визначення сутності банків з урахуванням всіх їх функцій та операцій, втрачає локаніч-І ність. Тому у ньому слід зазначити лише основні функції банків.

Банк — особливий фінансово-кредитний інститут, який акумулює грошові ресурси (цінні папери) та випускає їх, надає в кредит фінансові ресурси, контролює грошовий обіг та надає платіжно-розрахункозі послуги.

Якщо перші банки виконували переважно одну — мак­симум дві операції, то сучасні крупні комерційні банки здійснюють майже 300 операцій. Внаслідок цього поняття банк постійно наповнювалось елементами нового еко­номічного змісту.

Основними видами сучасних банків у розвинутих країнах світу є центральний банк, комерційні банки, сільськогосподарські, кооперативні та ін. Залежно від форм власності виділяють державні, приватні (в руках окремої особи), акціонерні, кооперативні, муніципальні, змішані (державний капітал поєднується з іншими форма­ми), міждержавні. Відповідно до функцій та характеру ви­конуваних операцій розрізняють емісійні, комерційні, інвестиційні, ощадні, іпотечні, зовнішньоторговельні та інші банки. Залежно від видів господарської діяльності виділяють промислові, сільськогосподарські, торговельні, зовнішньоторговельні.

Крім банків, існують банківські об’єднання: банківські асоціації, банківські картелі (або консорціуми), банківські трести і концерни. Сукупність різних видів банків та банківських об’єднань у їх взаємодії та взаємозв’язку фор­мує банківську систему.

До цієї системи також входять спеціалізовані кредит­но-фінансові установи, які здійснюють кредитування ок­ремих сфер і галузей народного господарства. До них на­лежать інвестиційні банки, кредитні союзи, страхові ком­панії, пенсійні фонди, інвестиційні компанії та ін.

Розглянемо коротко сутність комерційних банків та спеціалізованих фінансово-кредитних інститутів, з якими безпосередньо мають справи підприємства.

Комерційні банки, як правило, не є державною вла­сністю. Наймогутніші з них — відкриті акціонерні товари­ства. Водночас у Франції та Італії крупні комерційні бан­ки є власністю держави. У СІЛА наприкінці 90-х років налічувалося 10,5 тис. комерційних банків, в Україні — до 200. Наймогутніший комерційний банк СІЛА (“Сітікорп. оф Нью-Йорк”) мав у 1995 р. активи понад 170 млрд дол., тоді як в Україні у 1998 р. найкрупнішим банком був Промінвестбанк, активи якого становили приблизно 200 млн грн. Наймогутнішими у світі є японські банки, ак­тиви найкрупнішого з них у середині 90-х років станови­ли майже 500 млрд дол. Наприкінці 90-х років такий самий гігантський банк появився і в США.

Основними функціями комерційних банків є кредитні, фондові (випуск цінних паперів різних компаній та їх розміщення на валютних ринках), комісійні (платіжно-розрахункові) операції у межах всього народного госпо­дарства та ін. Важлива функція банків за сучасних умов — посередництво у міжнародному обігу позичкових капіта­лів, надання дедалі більшої маси міжнародних кредитів. З цією метою створюються філіали іноземних банків у розвинутих країнах світу.

Значно посилюється універсалізація банків. Крім перелічених функцій, вони виконують операції страхування, і консультаційного бізнесу (надання фінансової, комерційної, ринкової, технічної інформації тощо). Швидко поширюється така форма діяльності банків, як фінансовий лізинг (фінансування банками оренди устаткування, особливо нової наукомісткої та дорогої техніки), проектне фінансування.

Виконання таких функцій банків та їх постійне розши­рення зумовлює посилення концентрації банківського капіталу та зростання масштабів привласнюваного ними і прибутку. Основними джерелами цього прибутку є здійснення банками розрахункових, емісійних, облікових та інших функцій, надання кредитів і встановлення при цьо­му вищих відсотків, ніж виплата відсотків за вкладами.

Важливим структурним елементом банківської систе­ми є спеціалізовані фінансово-кредитні установи.

Інвестиційні банки здійснюють операції з випуску і розміщення акцій, облігацій. При цьому вони залучають капітал шляхом випуску і продажу власних акцій, або за­лучають для цього кредити комерційних банків.

Взаємоощадні банки, кредитні союзи та інші ощадні ус­танови акумулюють заощадження населення і спрямову­ють їх здебільшого на фінансування будівництва (житло­вого, комерційних установ та ін.).

Страхові компанії з метою залучення фінансових коштів продають страхові поліси, а потім вкладають їх у цінні папери компаній та держави, надають цим суб’єктам кредити.

Пенсійні фонди акумулюють кошти здебільшого із внесків у фонди соціального страхування. Серед них розрізняють фонди, які не інвестують свої кошти у цінні папери (а отже виплачують пенсії лише з поточних надходжень і доходів), і ті, якими управляють страхові компанії чи підприємства (або за їх дорученням банки).

Інвестиційні компанії залучають кошти шляхом випус­ку акцій, їх продажу дрібним акціонерам та купівлі цінних паперів промислових компаній різних галузей промисло­вості.

§2. Основні форми кредиту та банківських операцій і плата за ними

Виникнення, функціонування та розвиток банків значною мірою повязані з наданням кредиту.

Кредит (лат. credit — довіра) — позичка у формі грошей або товару в тимчасове користування з умовою своєчас­ного повернення і виплати за це певної винагороди (відсотка).

Відсоток (або ціна за тимчасове користування капіта­лом) — прибуток за користування наданого у позичку капіталу в грошовій або товарній формі.

Найважливішими джерелами кредиту, до яких при­четні підприємства, є:

1) засоби, які нагромаджуються в амортизаційному фонді на підприємстві й призначені для відновлення ос­новного капіталу;

2) частина оборотного капіталу, яка звільняється за розбіжності, з одного боку, продажу товарів, а з іншого — купівлі сировини та матеріалів;

3) частина тимчасово вільного оборотного капіталу, яка зявляється з часу отримання підприємством коштів від реалізації власної продукції та виплати зарплати;

4) частина отриманого прибутку, яка спрямовується на розширення виробництва, тобто частина капіталізова­ної додаткової вартості.

Розрізняють такі основні форми сучасного кредиту, пов’язані з діяльністю банків: комерційний, банківський, державний, іпотечний, міжнародний.

Комерційний кредит — кредит, який надається одними підприємствами (фірмами, компаніями) іншим у формі продажу товару з відстрочкою платежа і оформляється векселем; використовується з метою прискорення ре­алізації товарів, ціна яких зростає на суму відсотка.

Банківський кредит — кредит, який надається кредитно-фінансовими установами (насамперед банками) будь-яким господарюючим субєктам (підприємствам, дер­жаві, підприємцям, власникам домашніх господарств то­що) у формі грошових позичок.

Іпотечний кредит — кредит, який надається банками та спеціалізованими фінансово-кредитними інститутами у формі довготермінових позичок під заставу нерухомості.

Державний кредит — кредит, який надається державі (в тому числі місцевим органам влади), фізичними та юри­дичними особами у формі державних позик.

Міжнародний кредит — кредит, який надається у формі валютних та товарних цінностей підприємствами (в тому числі банками, державою, а також міжнародними та регіональними фінансово-кредитними установами) од­нієї країни підприємствам та державам інших, країн.

Основними видами банківських операцій є пасивні, активні та комісійні.

Пасивні операції банку — операції із залучення вільних коштів.

Про основні джерела таких коштів, які утворюються на підприємстві, йшлося вище. Їх необхідно вкласти у банк і отримувати за це відсоток.

Основними видами вкладів є:

1. Депозит, або вклад до запитання. Він означає, що підприємство вкладає частину своїх вільних коштів у банк і використовує їх у будь-який час для розрахунків з інши­ми підприємствами, для виплати податків і заробітної пла­ти. Внаслідок цього цей вид вкладу ще називають розрахунковим рахунком і за ним відсотки або не виплачують, або виплачують дуже низькі.

2. Депозит на термін, або терміновий вклад. Під­приємство у цьому разі вкладає частину своїх вільних коштів у банк на чітко визначений термін і зобовязується до закінчення його гроші з банку не вилучати. Це дає змогу банку використовувати вкладені кошти, зокрема надавати їх у кредит іншим підприємствам. За тимчасове користування цими коштами банк виплачує підприємству відсоток, вели­чина якого зростає із збільшенням терміну. Якщо підпри­ємство схоче вилучити ці кошти раніше, величина відсотка значно знизиться або він зовсім не буде виплачений.

Депозити на термін поділяють, у свою чергу, на влас­не термінові вклади (після закінчення встановленого терміну вони перетворюються на депозити до запитання) і вклади з попереднім повідомленням про їх зняття.

3. Депозитний сертифікат. Це документ, вид цінних па­перів, який засвідчує вклад (депозит) фізичною особою грошових коштів у банк на умовах термінового вкладу під зазначену банком ставку відсотка. Розрізняють депозитні сертифікати до вимоги (гроші за ними можуть бути вилу­чені через певний час) і термінові (гроші можуть бути ви­лучені у будь-який час).

До пасивних операцій банків належать також випуск облігацій з метою залучення грошових коштів замість ок­ремих видів цього цінного паперу, а саме іпотечних і банківських.

Активні операції банку — операції з надання кредитів, а також операції з цінними паперами з метою отримання прибутків, що реалізуються тоді, коли відсоток за креди­тами вищий, ніж відсоток за вкладами.

Іншими формами активних операцій банку є вкладан­ня коштів у цінні папери, а також їх інвестування у вироб­ництво.

Основними умовами надання кредитів є їх повернен­ня, цільовий характер (тобто використання лише на певні ділі), терміновість і забезпеченість. Якщо підприємство своєчасно не повертає кредити, банк вилучає більший відсоток.

Забезпеченість кредиту означає, що його надають під заставу товарно-матеріальних цінностей. У разі неповер­нення кредиту ці цінності переходять у власність банку. Без забезпечення кредити можуть надаватися лише надійним підприємствам-клієнтам, тобто тим, платоспро­можність яких не викликає сумнівів.

Залежно від характеру застави кредити поділяють на підтоварні (надаються під заставу товарів, які знаходяться в обігу, але ще не реалізовані) та фондові (надаються під заставу цінних паперів). Різновидом останніх є вексельні кредити — коли банк надає позичку власнику векселя, який хоче отримати кошти раніше закінчення терміну, за­значеного у векселі.

Перед тим як надати кредит підприємству, банки пере­дусім ретельно вивчають його фінансовий стан, (зокрема, наявність або відсутність непогашених кредитів, платоспро­можність тощо), потім — виробничу діяльність, перспективи впровадження досягнень науково-технічного прогресу та ін.

До активних операцій банку належать також операції з нерухомістю, іноземною валютою, лізингові, факторингові та ін. Активні операції банків базуються переважно на залучених коштах. Так, у розвинутих країнах світу частка власного капіталу становить від 1 до 10%. Відповідно до угоди між країнами ОЕСР (Організації економічного співробітництва та розвитку, куди входять 28 розвинутих країн світу) частка власних активів банку повинна бути не нижчою 9,2%.

Комісійні операції банку — посередницькі операції, пов’язані з наданням інкасових, торгове -комісійних, ак­редитивних та переказних послуг або з платіжно-розра­хунковим обслуговуванням клієнтів.

Інкасові операції — операції, які здійснює банк за дору­ченням своїх клієнтів з метою отримання для них грошей замість грошових і товарно-розрахункових документів (чеків, векселів, цінних паперів, транспортних документів та ін.); за виконання цих операцій банк бере комісію.

Акредитив — грошовий документ, який містить доручен­ня банку про виплату певної суми грошей підприємству або фізичній особі відповідно до умов, названих у цьому документі.

Розрізняють грошові та товарні акредитиви.

Переказні операції — операції з перерахування внесе­них клієнтами грошей іншому отримувачу, який перебу­ває в іншому місці.

Крім того, банки виконують низку довірчих (трасто­вих) операцій. До них належать управління майном і капіталом, збереження цінностей та інше.

Відносно новими формами кредиту є лізинг і факто­ринг. Розглянемо їх сутність та механізм дії.

§3. Лізинг і факторинг

Лізинг — довготермінова оренда основних фондів, яка передбачає можливість їх наступного викупу орендатором.

Термін оренди у цьому разі — від 6 місяців до кількох років. Основними обєктами оренди є машини, устаткування і транспортні засоби.

Лізинг здійснюють на основі довготермінового догово­ру між лізинговою компанією або банком (тобто лізинго-давцями) і підприємством-орендатором (лізингоотримува-чем). Лізингодавці купують машини або устаткування у підприємства-виробника чи оптової торговельної компанії та здають їх в оренду на тривалий термін лізингоотримувачу, який вносить орендну плату за їх використання.

Проте оплата за лізинг не повністю збігається з оренд­ною платою. Орендна плата визначається ступенем амор­тизації машин та устаткування (тобто сумою аморти­заційних відрахувань) і величиною орендного відсотка (тобто частини прибутку за користування технікою). Якщо орендодавець не отримуватиме орендного відсотка, йому буде невигідно здавати техніку в оренду.

При оплаті за лізинг зростає амортизація (оскільки до вартості техніки додаються витрати лізингової компанії), але знижується орендний відсоток. Ця знижка повинна бути такою, щоб плата за лізинг стала меншою за орендну плату. В іншому разі лізинг перестає бути вигідним.

Відмінність між орендою і лізингом полягає також у тому, що у договорі про оренду фіксується відповідаль­ність орендодавця за якість орендованої техніки, а у лізин­говому договорі — відповідальність підприємства-виробника (хоча лізингоотримувач з виробником жодними умо­вами договору не пов’язаний). Якщо лізингодавцем висту­пає банк, то такий лізинг називають банківським.

Після припинення терміну дії договору лізингоотриму­вач може укласти новий договір, викупити техніку за ос­таточною вартістю (визначається як початкова вартість мінус сума амортизаційних відрахувань протягом усього терміну експлуатації) або повернути майно лізингодавцям.

Ще одним видом банківських послуг є факторинг.

Факторинг — специфічний вид банківських послуг, які надаються комерційними банками або спеціалізованими фактор-фірмами своїм клієнтам з викупівлі вимог (права на отримання) боргів у їх (клієнтів) боржників і частковій оплаті цих боргів (в обсязі 70-90%) ще до настання терміну їх оплати.

Сума, яка залишилась (10-30%), за винятком відсотків за послугу, виплачується клієнту після того, як банки або фактор-компанії отримають всі борги від боржників.

Основними перевагами факторингу є зменшення ри­зику в поверненні боргів, скорочення термінів виплати ос­новної їх суми, а отже прискорення кругообороту капіта­лу та ін.

Ми розглянули основні форми кредиту, його джерела, банківські послуги та операції. Після того як підприємство взяло кредит, воно з самого початку повинно дбати про те, (як погасити його. Крім того, необхідно визначити таку величину кредитів, яка б не загрожувала економічній самостійності й безпеці підприємства.

§4. Кредити та платоспроможність підприємства

Коли підприємство бере кредит у банку, воно укладає з ним кредитний договір, у якому зазначаються обовязки кожної із сторін, умови надання кредиту (передусім його термін та умови погашення), відповідальність учасників за невиконання прийнятих зобовязань та ін.

Але перш ніж йти в банк, підприємство повинно чітко визначитись із джерелами та термінами погашення креди­ту. Це особливо актуально для України, коли ставки кре­диту у серпні 1998 р. становили понад 80%. За таких умов отримання кредиту і нечітке визначення джерел і термінів його погашення загрожують неплатоспроможності під­приємства. Така неплатоспроможність означає втрату підприємством здатності своєчасно і повністю виконувати свої фінансові зобов'язання перед кредиторами внаслідок відсутності власних коштів та своєчасно отриманих від ре­алізації запланованих обсягів збуту товарів і послуг, а та­кож від виконаних робіт.

Значну роль у платоспроможності підприємства, його стабільності має дотримання ним принципів фінансування. Зокрема, інвестиції з тривалими термінами окупності по­винні фінансуватися за рахунок довготермінових фінансо­вих надходжень, найбільш ризикові інвестиції (в тому числі капіталовкладення) слід фінансувати за власні кошти.

Крім того, для визначення стабільності та платоспро­можності підприємства використовують спеціальні показ­ники (коефіцієнти).

К

=

100 %

оефіцієнт
Сума заборгованості

заборгованості Власний капітал

(або загальна сума активів)

Оптимальне відношення заборгованості до власного капіталу неоднакове для підприємств різних галузей про­мисловості. Якщо підприємство має регулярні грошові надходження, то коефіцієнт заборгованості може бути ви­щим. Найадекватніший він для підприємств-виробників.

Конкретизацією цього показника є коефіцієнт забор­гованості лише для довготермінових кредитів. У цьому разі він визначається відношенням довготермінової креди­торської заборгованості до власного капіталу плюс довго­термінова кредиторська заборгованість.

Як можна помітити, наведені показники характеризу­ють співвідношення залученого і власного капіталів у структурі капіталу підприємства. Синтезуючим показни­ком такого співвідношення є коефіцієнт власності. Він визначається відношенням власного капіталу до всього капіталу підприємства (який складається з власного та за­лученого капіталу). Про стабільність підприємства, його платоспроможність свідчить коефіцієнт власності, не нижчий 60%.

Ще конкретнішим показником платоспроможності підприємства є відношення грошових коштів, отриманих внаслідок господарської діяльності за рік (або річного грошового потоку), до загальної суми кредиторської заборгова­ності. За рентабельної роботи підприємства річний грошо­вий потік складається із чистого прибутку та амортизації.

Річний грошовий потік підприємства також можна зіставляти з довготерміновою кредиторською заборго­ваністю.

Тема 18. ПІДПРИЄМСТВО НА РИНКУ ЦІННИХ ПАПЕРІВ

У попередніх темах розглядались окремі види цінних паперів, зокрема векселі, чеки, певні види сертифікатів. Предметом аналізу даної теми є інші види цінних паперів, їх купівля-продаж за певним курсом, а також основні пра­вила інвестування підприємствами своїх грошових капіталів в акції та облігації, ризики, що виникають при цьому.

§1. Основні види цінних паперів та механізм їх економічної реалізації

Цінний папір — товарний або грошовий документ, який засвідчує майнові права і дає право на отримання певного доходу.

До цінних паперів належать акції, облігації, ощадні та депозитні сертифікати, чеки, векселі, державні цінні папе­ри та інші документи.

Облігація (лат. obligatio — зобов’язання) — цінний папір, який засвідчує, що його власник вніс на придбання цього паперу грошові кошти і має право подати його до оплати як боргове зобов’язання юридичним особам, які випусти­ли облігацію на певний термін (від 1 до 25 років).

Облігації випускають держава (в тому числі муніци­пальні органи), акціонерні й приватні компанії переважно великими партіями. Власник (тримач) облігації за цієї си­туації виступає кредитором, а організації, які її випуска­ють (емітенти), — боржниками. Внаслідок цього облігація є однією з форм кредиту.

Впродовж терміну, на який випускається облігація, боржник має викупити її за номінальною вартістю. Такий викуп називається погашенням облігації. Крім викупу емітент облігації повинен виплачувати її власнику фіксо­ваний відсоток стосовно номінальної вартості або майно­вий дохід у формі виграшів. Крім того, емітент облігації може оплачувати купони до неї, тобто частину цінного паперу, яку від нього відокремлюють і передають для оплати відсотків або дивідендів.

Привабливість облігацій зумовлена, по-перше, тим, що їх, на відміну від акцій, можна продавати за ко­місійною вартістю, яка нижча від номінальної. Така зниж­ка ціни називається дизажіо. По-друге, погашення облігації, залежно від домовленості, може здійснюватися за вищим курсом від номінального, що також є додатко­вим джерелом доходу для власника. Така надбавка отри­мала назву ажіо. Крім того, якщо компанія випустила акції та облігації, то спочатку з прибутку виплачують відсотки за облігаціями, а згодом — дивіденди за акціями.

Основними видами державних цінних паперів у розви­нутих країнах світу є казначейські векселі з терміном по­гашення до 91 дня, казначейські зобов’язання з терміном погашення до 10 років і казначейські облігації з терміном погашення від 10 до 30 років. Залежно від цього у США відсотки за казначейськими векселями становили в сере­дині 90-х років майже 6%, а за казначейськими обліга­ціями — приблизно 7%.

Основною метою випуску державних цінних паперів є покриття дефіциту державного бюджету, тобто переви­щення державних витрат над доходами, який, у свою чер­гу, спричиняється передусім надмірними військовими ви­тратами.

В Україні облігації внутрішньої державної позики (ОВДП) випускають з 1995 р. В окремий період (напри­клад, у січні—лютому 1996 р. доларова дохідність переви­щувала 100% річних) ОВДП продавали за цінами, вищими від ціни облікової ставки, що не узгоджується із законами ринку. У червні 1998 р. сума ОВДП, яка перебувала в обігу, становила понад 7 млрд грн., а сума заборгованості уряду за цими облігаціями — понад 9,5 млрд грн. Дохід­ність на аукціонах в середині 1998 р. за облігаціями з терміном до 3 місяців досягала 75,5%, до 6 місяців — май­же 71%, до 8 місяців — 67,3%, до 12 місяців — 64,5%. Су­ма сплат з основного боргу з початку 1998 р. становила , майже 3,9 млрд грн., а сума сплати відсотків — понад 905 млн грн. Загальний борг за ОВДП досягав наприкінці червня 9,2 млрд грн., у тому числі 2,5 млрд — відсотки. Ли­ше у червні та липні 1998 р. виплати за цими облігаціями становили майже по 800 млн грн., а у серпні — 1 млрд грн.

Облігації — цінні папери з фіксованими доходами. Дохід з них розраховується за формулою

N

P


I = 100%,

де І — дохід; N — номінальний відсоток, Р — емісійний курс цінних паперів (курс, за яким здійснюється емісія цінних паперів залежно від стану фондового ринку і фінан­сової політики юридичної особи, що випустила ці папери).

Загалом дохід від облігацій нижчий порівняно з акціями, оскільки облігації гарантують їх власникам за­хист від втрати грошових вкладів або капіталовкладень.

Розглянемо специфіку іншого важливого виду цінних паперів — акцій.

Акція — вид цінного паперу без встановленого терміну обігу, який свідчить про пайову участь у статутному фонді акціонерного товариства.

Акція дає право на участь в управлінні ним, на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду та участь у розподілі майна в разі ліквідації акціонерного товариства.

Як предмет постійного продажу і купівлі, акції мають свою ціну. Сума, зазначена в акції, — її номінальна вартість. Фактична ціна, за яку продано акцію, нази­вається її курсом. Курс акції перебуває у прямій залежності від розміру виплачуваного дивіденду і в оберненій — від рівня позичкового відсотка. Він визначається за фор­мулою

Д и в і д е н д

Середня ставка відсотка

за вкладами

Середній курс акції = 100%.

Дивіденд — дохід, який приносить акція її власнику.

Цей дохід не є фіксованим (як облігація), оскільки змінюється залежно від розмірів прибутку підприємства.

Економічним стимулом для придбання акцій є вищі дивіденди на них порівняно з внеском певної суми в ощадний банк. Так, у США ця різниця в середньому ста­новить до 5%. Крім того, володіння акціями окремих компаній дає змогу деяким акціонерам казково збагатитися. Важливо й те, що, купуючи акцію, людина сподівається на зростання її курсу.

Знання сутності курсу акцій допомагає засновникам акціонерної компанії зрозуміти вигідність її створення, зо­крема можливість отримання засновницького прибутку. Останній є доходом у вигляді різниці між курсовою вартістю акцій (або сумою, яка отримана від продажу акцій компанії) і сумою вкладеного у підприємство капіталу.

Розрізняють чотири види акцій: іменні, на пред'явни­ка, привілейовані та прості.

За продажу іменних акцій до книги реєстрації вносять відомості про кожну таку акцію (в тому числі про власни­ка і час придбання акції), а також про їхню кількість у кожного акціонера. Ці акції, як правило, випускають великим номіналом.

При реєстрації акцій на пред’явника надають відомості лише про їх загальну кількість, Ці акції випускають мали­ми купюрами.

За розміром отриманого дивіденду акції поділяють на привілейовані та прості. На привілейовані акції дивіденди виплачують у формі стабільного, заздалегідь фіксованого відсотка, незалежно від поточного прибутку компанії. То­му після задоволення прав власників облігацій дивіденди виплачують на привілейовані акції, а у разі ліквідації акціонерного товариства їх власникам повертають вкла­дені в акції кошти за їх номінальною ціною. Власники привілейованих акцій не беруть участі в управлінні акціонерним товариством.

На прості акції виплачують дивіденди залежно від ве­личини прибутку акціонерного товариства в поточному році. Тому із зростанням доходів власники основної кількості таких акцій отримують великі прибутки.

Прості акції набули значного поширення серед насе­лення розвинутих країн Заходу. Так, у Швеції продаж акцій працівникам на пільгових умовах практикують 50% всіх відкритих акціонерних товариств. В Україні наприкінці 1999 р. налічувалося майже 15 млн акціонерів.

Формально кожен власник акції є співвласником акціонерного товариства і має право приймати рішення. Однак насправді, лише придбавши певну кількість акцій, можна стати співвласником акціонерного товариства. Для цього треба мати таку кількість акцій, дивіденди на які становили б не менше 7-10% щорічної заробітної плати найманого працівника. Наприклад, найбільшу кількість акцій випустила в обіг американська корпорація АТТ, але з понад 3 млн акціонерів цієї компанії половина володіє менш як 15 акціями кожний.

Щодо прийняття рішень акції поділяють на одного­лосі, багатоголосі та безголосі. Серед населення роз­повсюджуються, як правило, одноголосі та безголосі акції, а керівництво акціонерними компаніями зосереджує у своїх руках крупні пакети акцій. За визнанням амери­канського економіста Дж. Гелбрейта, права переважної більшості акціонерів ігноруються. Аналогічна ситуація склалась і в Україні. Власники простих акцій найбільше ризикують у разі погіршення економічної кон'юнктури або банкругства компанії, оскільки держава за це ніякої відповідальності не несе.

Акції випускають як у готівковій, так і безготівковій формах. За готівкової форми акціонер отримує документ, на якому написано акція, скріплений підписом і печат­кою. За безготівкової — на ім’я акціонера здійснюється за­пис на його рахунку. Нині ця форма переважає у розвину­тих країнах світу.

Оскільки “голосуючі” акції дають право щорічно обирати президента акціонерної компанії, раду директорів, то наприкінці XIX — на початку XX ст. для того, щоб вирішення цього питання залежало від однієї особи, треба було володіти 51% акцій від їх загальної кількості. Така кількість мала назву контрольного пакета акцій. Із збіль­шенням числа акціонерів по всій країні та зростанням мо­гутності акціонерних компаній для придбання контроль­ного пакета акцій потрібна була все менша їх частка.

Нині у розвинутих країнах світу для цього достатньо володіти до 5% загальної кількості акцій. Контрольний па­кет акцій, як правило, має вузьке коло найбагатших осіб або фінансових інститутів — комерційних банків, страхо­вих компаній та ін.

Зясуємо сутність установи, на якій купують та прода­ють акції, а також механізм торгівлі ними.

§2. Фондова біржа та механізм її дії

Фондова біржа — установа, організований ринок, на якому власники здійснюють процес купівлі-продажу цінних паперів через посередників.

Членами біржі є, як правило, її засновники (окремі індивіди, кредитно-фінансові інститути). За необхідності засновники біржі можуть розширити коло її членів шля­хом продажу біржових місць. За сприятливої кон'юнктури ціна місця на Нью-Йоркській фондовій біржі сягає більше 1,5 млн дол.

Члени біржі або державні органи, які контролюють її діяльність, встановлюють умови, за яких певна компанія може бути допущена до біржової торгівлі. Так, на Токійській фондовій біржі в середині 90-х років котирува­лися 1600 компаній. Щоб зареєструватися на цій біржі, прибуток компанії за останні 3 роки повинен становити не менше 300 млн ієн, статутний капітал — не менше 1 млрд, а дивіденди на одну акцію — не менше 5 ієн. Це означає, що членами фондової біржі можуть бути лише високорен­табельні фірми. У світі в середині 90-х рорків налічувало­ся майже 200 фондових бірж. В Україні в 1999 р. було 27 фондових та фондово-товарних бірж.

У свою чергу, реєстрація на біржі піднімає престиж компанії, полегшує доступ до ринку капіталу, сприяє підвищенню курсу її акцій і, отже, розширює коло акціонерів. У деяких наймогутніших американських корпораціях кількість акціонерів сягає 3 і більше млн осіб. То­му вони централізують значні грошові суми, а це приско­рює інвестиційні процеси, зміцнює могутність крупних корпорацій.

Членство на, фондовій біржі не є незмінним, раз і на­завжди даним. Його потрібно постійно підтверджувати ви­соким і стабільним курсом акцій. Ось чому показники курсу акцій — це свідчення ділової активності, стабільності економіки. В США, наприклад, використовується такий сумарний статистичний показник ділової актив­ності, оцінки економічної конюнктури, як індекс Доу-Джонса. Він ґрунтується на динаміці середніх курсів акцій 65 наймогутніших корпорацій, у тому числі 30 промисло­вих, 20 транспортних і 15 сфери комунально-побутового обслуговування, на даних про ціну акцій на Нью-Йоркській фондовій біржі.

Купівля-продаж акцій на фондовій біржі здійснюється за допомогою посередників. Якщо посередник купує цінні папери за власні гроші або за рахунок отриманих кредитів, а потім продає їх за вищою ціною, то на амери­канському позабіржовому ринку він називається дилером. Головний посередник на центральній фондовій біржі Нью-Йорка — спеціаліст, а інші посередники, які звязу­ють спеціаліста з покупцями або продавцями, — брокери. За свої посередницькі операції брокери отримують вина­городу за домовленістю зацікавлених сторін — клієнтів або згідно з таксою, встановленою біржовим комітетом. Винагорода брокера (маклера) отримала назву куртаж. Її величина вимірюється у проміле, тобто тисячній частці щодо суми укладеної угоди. За успішного ведення посе­редницьких операцій брокер може нагромадити кошти і стати дилером.

Сучасний ринок цінних паперів відзначається також значним обсягом позабіржового обороту, що здійснюється за допомогою телефону і телефаксу.

Основними видами угод на фондовій біржі є касові та термінові. Касові угоди — угоди, за якими цінні папери оп­лачуються в день здійснення операції або максимум до 7 днів (як правило, протягом перших трьох днів). Термінові угоди є спекулятивними. Це означає, що розрахунок за ни­ми здійснюється у межах одного місяця, але за курсами, зафіксованими у день продажу.

Розрізняють біржових спекулянтів, які «грають» на підвищенні курсу цінних паперів (їх називають “биками”, оскільки вони намагаються підняти ціни на “роги”) і на зниженні його (їх називають “ведмедями”, оскільки вони прагнуть “завалити” ціну донизу).

На фондовій біржі відбуваються розподіл і перероз­поділ фінансового капіталу на “первинному” ринку (коли акції випускають і продають населенню, різним ком­паніям та фінансово-кредитним інститутам) та “вторинно­му” (коли емітовані акції перебувають в обігу і переходять з одних рук до інших, що разом з рухом грошей, інших цінних паперів і відповідними інститутами формує крово­носну систему економіки). Іншими функціями фінансової біржі є реєстрація курсів цінних паперів, виконання ролі економічного барометру країни та ін.

§3. Основні правила інвестування підприємством грошей у цінні папери

Якщо підприємство вирішило зайнятися довго­терміновими інвестиціями у цінні папери, то перед ним передусім виникає питання: в які види цінних паперів вкладати ці кошти.

Відповідь на це залежить від оптимального поєднання таких трьох параметрів: 1) дохідності цінних паперів; 2) ступеня ризику (або надійності) при вкладенні коштів у різні види цінних паперів; 3) зростання доходу від таких вкладень.

За ступенем надійності, а отже найменшого ризику втрати капіталовкладень, перше місце посідають державні облігації розвинутих країн світу. Вони мають повну га­рантію своєчасного погашення. Цим значною мірою пояс­нюється найнижчий дохід, який приносять вони своїм власникам. Звідси випливає перше правило інвестування підприємством грошей у цінні папери.

1. Найбільш надійними, але найменш прибутковими є капіталовкладення у державні облігації. Серед них перше місце належить короткотерміновим облігаціям.

Це правило стосовно України не підтверджується, оскільки капіталовкладення у державні облігації є водно­час і найбільш надійними, і найприбутковішими. Воно значною мірою не підтверджується лише тоді, коли держа­ва здійснює примусову реструктуризацію своїх зо­бовязань.

На другому місці у розвинутих країнах світу за ступе­нем надійності, швидкого зростання, але певного ризику знаходяться облігації та акції крупних акціонерних ком­паній, які котируються на домінуючих фондових біржах, мають високий рейтинг і за якими регулярно виплачують дивіденди. Важливо враховувати, що внаслідок зростання акціонерного капіталу підприємства акції можуть багато­разово збільшувати свою початкову вартість. Звідси ви­пливає друге правило інвестування підприємствами своїх коштів у цінні папери.

2. Найбільш прибутковими, перспективно зростаючими, але менш надійними є капіталовкладення в акції та облігації крупних акціонерних компаній. З урахуванням видів акцій це правило конкретизується. Так, капіталовкладення у привілейовані акції за наявності високої економічної кон’юнктури є найбільш надійними, але менш прибутковими.

Найменш надійними, а отже найбільш ризиковими є акції, які випускають новострені підприємства. Проте практика розвинутих країн світу засвідчує, що капітало­вкладення в акції окремих таких фірм були фантастично прибутковими, перетворювали їх власників за відносно короткий період у мільйонерів. Звідси випливає третє правило інвестування підприємствами грошей у цінні па­пери.

3. Найбільш ризиковими є капіталовкладення в акції новостворених компаній, які за сприятливих умов можуть ста­ти найприбутковішими.

Загалом капіталовкладення в акції є найризико-ванішим видом інвестицій у цінні папери, але вони при­носять найбільший дохід. Крім того, ступінь їх ризикова­ності може певною мірою компенсуватися зростанням їх ринкового курсу, а отже величиною доходу да акцію.

Найбільш оптимальне співвідношення, між дохідністю, надійністю та зростанням доходу відукапіталовкладень підприємств у цінні папери досягається за умов дивер­сифікації таких вкладень.

Диверсифікація вкладень — розподіл грошових капі­талів між різними видами цінних паперів з метою знижен­ня ризику втрат і отримання більших доходів.

Досвід розвинутих країн світу свідчить, що оптималь­ним критерієм диверсифікації є обмеження вкладень у кожний вид інвестицій не більше 10%. Звідси випливає наступне правило інвестування підприємствами грошей у цінні папери.

4. Щоб досягти мінімального ризику, найбільшої надійності та дохідності, необхідно диверсифікувати капіта­ловкладення.

З метою диверсифікації капіталовкладень необхідно вкладати кошти у трастові компанії. Це підприємства, які виконують довірчі функції з управління капіталом інвес­торів з метою його найбільш вигідного та надійного вико­ристання. Попередньою умовою такого вкладення є отримання всебічної консультації від спеціалістів траст-компанії щодо економічної кон'юнктури, можливих її змін, динаміки ринкових курсів цінних паперів тощо.

Тема 19. ЕКОНОМІЧНІ РИЗИКИ В ПІДПРИЄМНИЦЬКІЙ ДІЯЛЬНОСТІ

Однією з причини конкуренції є прагнення товарови­робників вижити, не збанкрутувати. Таке прагнення вод­ночас зумовлене наявністю економічних ризиків у еко­номічній системі капіталізму. Існує кілька видів основних економічних ризиків, зумовлених певним комплексом чинників, а водночас і низка заходів щодо їх уникнення або зменшення.

§1. Причини економічних ризиків

В економічній системі капіталізму найбільш відчутно, у масовому порядку економічний ризик виявляється на ринку в умовах вільної конкуренції. Кожний товаровироб­ник, не знаючи справжніх потреб ринку, намагається пе­редбачити їх і, сподіваючись на дефіцит відповідних то­варів, випускає якомога більше продукції за найвищими цінами. Оскільки такі наміри властиві й іншим товарови­робникам, то у кожного з них існує ризик нереалізувати ресурси або продати товари значно дешевше ввд їх вар­тості, навіть за безцінь.

У сфері обміну такі ризики можуть бути спричинені зміною цін, засиллям іноземних товарів на внутрішньому ринку та ін.

У сфері торгівлі економічні ризики тісно пов’язані з аналогічними ризиками у безпосередньому виробництві. Якщо припустити, що на ринок вивезено товари, то перш ніж виготовити їх, товаровиробник ризикує придбати не­якісні предмети праці, комплектуючі вироби від суміж­ників, найняти робочу силу нижчої кваліфікації тощо.

У сфері розподілу економічні ризики можливі внаслідок зміни податків, відмови держави від укладання контрактів на наступний термін, перерозподілу державою виробничих ресурсів внаслідок стихійного лиха, страйків тощо.

Очевидно, що у межах як вільної ринкової, так і сучас­ної регульованої економіки такі ризики об’єктивно неми­нучі. Ця властивість їх органічно пов'язана з економічною свободою крупних підприємств, фірм, компаній, з юри­дичною свободою найманих працівників (що супровод­жується економічним примусом до праці), частковою (оскільки вона супроводжується диктатом монополій, у тому числі міжнародних) економічною свободою дрібних та середніх товаровиробників.

Навіть за регульованої економіки, ретельного вивчен­ня ринку маркетологами суб’єкти господарської діяльності позбавлені всебічної достовірної інформації про кон'юнк­туру ринку, фінансовий та виробничий стан підприємств-конкурентів, їхні плани та ін., що посилює об’єктивний характер економічних ризиків.

Ступінь економічних ризиків зростає в умовах пе­рехідної економіки, в якій перебувають Україна та інші пострадянські країни.

§2. Сутність та основні види ризиків

Економічний ризик — непередбачена субєктом господарської діяльності небезпека, яка спричиняє можливість втрат, загрожує реалізації поставленої мети і зумовлена передусім випадковим характером прийнятих ним рішень.

Основними видами економічних ризиків є матеріаль­но-технічні, профільно-технологічні, постачальницько-збутові, виробничі, інвестиційні, кредитні, відсоткові, ва­лютні, комерційні, політичні, економіко-правові, управлінські, маркетингові та ін.

Матеріально-технічний ризик — ризик, пов’язаний з недостатнім або низьким рівнем матеріально-технічної бази підприємства, яка може не забезпечити випуск ви­сокоякісної конкурентоспроможної продукції.

Профільно-технологічний ризик — ризик, зумовлений переходом основних традиційних постачальників до ви­пуску іншої продукції, неможливістю закупівлі найваж­ливіших комплектуючих виробів ні в межах країни, ні на світовому ринку (через відсутність валюти, а також відмо­ви традиційних постачальників від укладення угод або не­прийнятність умов цих угод).

Постачальницько-збутовий ризик — ризик, зумовлений постачанням неякісних матеріалів, комплектуючих виробів або зривом чи зміною умов укладених договорів і своєчасної поставки; несвоєчасним постачанням товарів споживачу, їх недостатньою якістю, несвоєчасним надан­ням післяпродажних послуг та ін.

Серед постачальницько-збутових ризиків важливими є ризики нереалізації виготовленої продукції (через зміну структури та скорочення потреби в даній продукції, заміну даного виду продукції товарами інших підприємств тощо), ризик несвоєчасного отримання оплати за реалізовану продукцію, ризик відмови покупців від отриманої про­дукції та ін.

Виробничий ризик — ризик, безпосередньо пов’язаний з процесом виробничої діяльності, зокрема з можливістю аварій, технічних неполадок тощо.

Інвестиційний ризик — ризик, зумовлений порушенням матеріально-речової структури інвестицій, несвоєчасною виплатою здійснених капіталовкладень, незбалансо-ваністю прямих (забезпечують володіння контрольним пакетом акцій) і портфельних (такого володіння не забез­печують) інвестицій та ін.

Кредитний ризик — ризик, повязаний з небезпекою неповернення, часткового або несвоєчасного повернення кредитів.

Серед кредитних ризиків розрізняють коротко-, се-редньо- і довготермінові; незабезпечені (бланкові) і за­безпечені; дрібні, середні й великі; за формами кредитів (банківські, комерційні та ін.); за сферами використан­ня (промисловість, придбання товарів і послуг, інвес­тиції та ін.).

Відсотковий ризик — ризик, зумовлений непередбаче­ною зміною відсоткових ставок.

Валютний ризик — ризик, зумовлений непередбаченою зміною курсів іноземних валют, а також курсу національ­ної валюти.

Політичний ризик — ризик, повязаний з революціями, переворотами (які змінюють природу економічної систе­ми), війнами та ін.

Економіко-прааовий ризик — ризик, зумовлений зміна­ми в законодавстві (або його недосконалістю) щодо еко­номічної діяльності, неправильним застосуванням держа­вою чинного законодавства тощо.

Управлінський ризик — ризик, повязаний з нера­ціональним характером прийнятих менеджерами різник ланок (особливо вищої ланки — президентами, віце-пре­зидентами компаній) рішень.

Маркетинговий ризик — ризик, спричинений неточними прогнозуваннями обсягів досліджуваного ринку.

Деякі з названих видів ризиків можуть бути згруповані у певні тили. Наприклад, кредитний, відсотковий, інвес­тиційний можна об’єднати у фінансовий; матеріально-технічний, постачальницько-збутовий, виробничий, уп­равлінський, маркетинговий — у підприємницький тип ризику.

У разі прийняття рішень, які початкове містять необґрунтовані ризики, останні перетворюються на авантюру.

Авантюра — дії, які не випливають з вимог економічних законів, урахування комплексу внутрішніх і зовнішніх умов.

Крім наведених видів і типів ризиків розрізняють про­ектні (пов’язані із самим проектом будівництва, його якістю тощо), портфельні (зумовлені невідповідністю або частковою відповідністю проекту інвестиційним можливо­стям підприємства) та ін. Різні види та типи ризиків тісно повязані між; собою у цілісну систему, взаємозумовлюють один одного.

Субєкт господарської діяльності, який мислить раціо­нально, не повинен покладатися на стихійно-природний хід подій, він мусить навчитись управляти економічними ризиками.

§3. Управління економічними ризиками

Оскільки економічні ризики обєктивно неминучі, то першою умовою управління ними є вміння їх передбачи­ти і знизити до максимально можливого рівня. Для цього потрібно знати загальні та конкретні причини певного ви­ду ризику, оцінити його ступінь, визначити обставини, за яких він виникає, з’ясувати альтернативні напрями діяль­ності підприємства, зіставити вигоду і ризик, притаманні кожному з них.

З’ясування причин та обставин економічних ризиків передбачає розмежування об’єктивних факторів, які не за­лежать від діяльності підприємців (наявність конкурентів, інфляції, якість чинного законодавства та ін.), і суб’єктив­них (рівень організації виробництва і праці, якість форм і систем заробітної плати тощо). Лише після цього можна обрати найоптимальніші напрями діяльності, а отже раціонально контролювати ризик.

Управління екононіічниии ризиками — діяльність підприємства, банку, установи чи організації, спрямова­на на подолання невизначеності альтернативного вибо­ру, скорочення можливих втрат, зумовлених ризиком.

За ступенем ризику розрізняють: допустимий рівень, критичний і абсолютний (або катастрофічний).

Допустимий економічним ризик — загроза втрат більшої частини прибутку від певного виду діяльності підприємства або діяльності загалом.

Критичний економічний ризик — загроза втрати усього прибутку й усієї очікуваної виручки.

Абсолютний економічний ризик — загроза банкрутства підприємства і втрати всього майна.

Для визначення ступеня економічного ризику не­обхідно ретельно стежити за динамікою витрат і отримува­ного прибутку, вивчати досвід підприємців і менеджерів з найактуальніших для підприємства проблем.

Певну роль при вивченні ступеня економічного ризи­ку та управління ним відіграють три критерії американсь­кого ученого Б.Берлімера:

1) втрати від різних видів ризику незалежні між собою;

2) втрати від одного із видів ризику та відповідних аль­тернативних напрямів діяльності підприємства не обов’яз­ково збільшують ймовірність втрат від іншого виду ризику;

3) максимально можливі збитки не повинні перевищу­вати фінансові можливості субєкта господарської діяль­ності.

На основі зазначеного вище формується ризикова політика підприємства.

Ризикова політика — комплекс захисних заходів проти основних форм ризиків (передусім проти критичного та абсолютного).

Найважливішими з них є:

1) страхування ризику;

2) вивчення ринку;

3) вивчення клієнтів, зокрема перевірка їх платоспро­можності;

4) поточний контроль;

5) використання застави;

6) диверсифікація ризику, тобто наявність кількох тор­говельних компаній (ринків збуту), або поділ загальної су­ми кредитів з боку банківських установ на кілька банків;

7) вивчення конкурентів;

8) ефективне стимулювання діяльності працівників, від яких найбільшою мірою залежить зниження ступеня ризиків.

Враховуючи неминучість економічних ризиків, під­приємство, компанія повинні створювати спеціальні ре­зерви для їх часткового покриття, здійснювати активний пошук додаткових джерел та інші заходи.

§4. Механізм зменшення основних економічних ризиків

3 метою зниження матеріально-технічних ризиків слід створювати спільні підприємства із зарубіжними фірмами, обєднуватися з потужними і передовими вітчизняними компаніями, домагатися державної підтримки (у разі стабільного попиту на певний вид продукції), перетворю­ватись на філію крупних вітчизняних підприємств та ін.

Для зниження, а відтак і унеможливлення профільно-технологічних ризиків необхідно:

1) здійснювати диверсифікацію виробництва шляхом розширення нових технологій і видів продукції;

2) проводити диверсифікацію постачання;

3) постійно збирати економічну інформацію про мож­ливих постачальників, зокрема про освоєння нових тех­ніки і технологій,

4) встановлювати некомерційні звязки із реальними та потенційними постачальниками, розширювати та підтримувати особисті контакти з ними;

5) купувати акції підприємств-постачальників;

6) створювати страхові резерви основних комплектую­чих виробів.

З метою усунення постачальницько-збутових ризиків необхідно:

1) здійснювати диверсифікацію постачання;

2) розширювати склад постачальників;

3) створювати фінансові резерви;

4) залучати традиційних постачальників до діяльності підприємства або компанії шляхом укладання договорів участі в прибутках або придбанні частини акцій;

5) створювати страхові запаси найважливіших ма­теріалів;

6) заздалегідь планувати і розробляти способи фун­кціонування підприємства в умовах пошуку альтернатив­них постачальників;

7) створювати регіональні системи страхування госпо­дарсько-комерційних операцій і розробляти низку засобів перестрахування;

8) залучати банки, страхові компанії в якості гаранта цих операцій;

9) розвивати заставні операції;

10) диверсифікувати виробництво;

11) активно використовувати всі види і форми маркетингу;

12) поліпшувати якість продукції;

13) розробляти довготермінову стратегію виробництва та маркетингових досліджень;

14) освоювати гнучкі технології виробництва, що допускають швидку переорієнтацію на випуск інших видів г продукції;

15) прогнозувати динаміку цін та вдосконалювати ціно­ву політику;

16) отримувати часткову або повну передоплату;

17) систематично інформувати громадськість про підприємства, що традиційно порушують умови договорів;

18) створювати і підтримувати системи контролю за виконанням договорів на рівні місцевих органів;

19) створювати системну базу даних про реальних і потенційних споживачів продукції, про продукцію, яка виробляється на цих підприємствах-споживачах та її споживачів, а також про постачальників необхідних матеріалів і обладнання та ін.

З метою зниження виробничого ризику необхідно роз­робити стратегію техніко-технологічного розвитку і безпе­ки підприємства, постійно вдосконалювати технологічну базу, технологічну культуру та культуру праці, проводити науково-дослідні і дослідно-конструкторські розробки, створювати венчурні підприємства та ін.

Одним з найважливіших видів економічних ризиків є кредитні. Механізм зменшення або унемохливлення кре­дитних ризиків складається з двох послідовних процесів: а) ретельний аналіз кредитних заявок та надання креди­ту; б) комплексний контроль за поточною діяльністю по­зичальника і своєчасне виявлення тих кредитів, які мо­жуть бути несвоєчасно повернуті. У країнах Західної Європи та США вироблено найдосконаліший механізм у цій сфері.

Так, в Англії система оцінки позичальника (РАРSЕR) значною мірою збігається з американською. Відповідно до назви першої літери йдеться про інформацію щодо персо­ни потенційного позичальника, його репутацію (у США — характер позичальника, тобто його репутацію, рівень відповідальності, готовність і прагнення повернути кре­дит). Друга літера емаунг (кількість) означає в Англії об­грунтування суми кредиту, що користується попитом (у США на другому місці називають фінансові можливості позичальника, його спроможність погасити позику). Ці критерії в Англії посідають третє місце — можливість по­гашення (репеймент). У США на третьому місці зна­читься капітал (володіння певними активами), що дає можливість погасити певну заборгованість. В Англії на четвертому місці — оцінка забезпечення (секюриті), у США — також наявність забезпечення, його достатність. Наступна літера в Англії означає доцільність кредиту — “експіденс”, у США — загальні умови, що визначають діловий клімат у країні (економічна кон’юнктура). Ос­таннє місце в Англії посідає винагорода банку за ризик (рівень відсоткової ставки).

У західних банках існує відповідний лист-опитувач для оцінки кредитоспроможності потенційного позичальника. У ньому дається такий перелік основних питань:

а) імя, адреса, рід занять потенційного позичальника;

б) дата заяви, ім’я співробітника, який веде рахунок, місцезнаходження філії, що надає кредит;

в) короткий огляд стану рахунків потенційного пози­чальника в банку, в тому числі дебетові та кредитові за­лишки;

г) детальний опис заявки кредитора (відновлений або новий обсяг, мета, тип кредиту, відсоток, графік погашен­ня, форма забезпечення та інші);

ґ) загальна сума вже наданого кредиту;

д) джерела погашення кредиту, що передбачає зясу­вання процесу руху грошових фондів клієнта;

е) вартість та якість, застава, імена й адреси гарантів;

є) всебічна характеристика підприємницької діяль­ності позичальника, конкурентоздатність його продукції, рівень технічного оснащення виробництва та ін., результа­тивність діяльності;

ж) аналіз фінансової звггності мінімум за три останні роки, завірений аудиторами;

з) сильні та слабкі сторони постачальника;

й) висновок про ступінь відповідності заявки пози­чальника кредитній політиці банку.

Для того щоб вирішити, надати кредит чи відмовити позичальнику, кредитне управління банку повинно отри­мати вичерпну інформацію про кредитоспроможність клієнта і на її підставі зробити відповідний висновок про правильність складання кредитного договору та захи­щеність банку і його вкладників, про можливість банку у разі порушення умов договору швидко, без значних витрат відшкодувати свої кошти.

Кредитоспроможність позичальника полягає у його можливості своєчасно здійснювати внески для погашення боргу. Це передбачає детальне вивчення таких питань кре­дитної заявки, як характер позичальника, здатність до запо­зичення, наявність обігових коштів, забезпечення умов погашення кредиту і здійснення контролю. Так, характер позичальника означає відповідальність, правдивість і серйозність намірів щодо погашення всієї заборгованості. У цьому повинен переконатися кредитний інспектор банку. Відтак йому слід упевнитись у тому, що позичальник має право подавати кредитну заявку та юридичне право підпи­сувати кредитний договір, а також у тому, що представник фірми чи компанії, який звертається за кредитом, має відповідні повноваження, надані радою директорів, на про­ведення переговорів і підписання кредитного договору від їх імені. Якщо кредитний договір підписаний неуповнова-женими особами, повернення кредиту стане неможливим.

Із трьох основних джерел погашення кредитів (отри­мання готівки; продаж або ліквідація активів; залучення коштів шляхом випуску боргових зобов’язань або цінних паперів) банк вважає найкращим отримання готівки,

Оцінка грошових коштів позичальника кредитним інспектором передбачає засування наявності стабільного зростання прибутку або обсягу продажу в попередні роки і впевненості у такому зростанні упродовж терміну дії кре­дитного договору.

При оцінці активів позичальника кредитний інспектор звертає особливу увагу на термін служби основних фондів, їх сїан, структуру активів тощо. Важливо дізнатися про можливе скорочення обсягу продажу або прибутку в умо­вах погіршення економічної кон'юнктури, про зростання відсоткових ставок в умовах інфляції. З цією метою більшість банків формують інформаційні бази даних. Крім того, необхідно отримати інформацію про можливу зміну законодавства та ін.

Важливе місце у виконанні позичальником своїх зо­бовязань посідає забезпечення кредиту. Основними для банку або іншого кредитора є можливість одержання бе­зумовного права на будь-які активи, наявні для погашен­ня кредиту, зясування наявності інших кредиторів, які мають право на частину активів у разі ліквідації підприємства, а також відомостей про те, надав пози­чальник банку виняткове право пайової участі у визначе­них активах чи заклав дані активи на користь когось іншого. Важливо знати (особливо у разі іпотечного кре­дитування), чи були операції з майном належно за­реєстровані урядовими органами.

При аналізуванні кредитоспроможності позичальника найважливішими джерелами інформації є його бухгал­терські звіти, підтверджені аудиторською фірмою, банків­ська документація про досвід діяльності позичальника у минулому, засновницькі документи фірми або компанії-позичальника, інформація з податкових органів, публікації у періодичній пресі про позичальника або про ту галузь, в якій він працює, інформація, підготовлена спеціальними службами банку, урядові статистичні збірники та ін.

Рівень кредитного ризику визначають мірою кредито- і платоспроможності підприємства.

Платоспроможність — здатність держави, юридичної або фізичної особи своєчасно і повністю виконувати свої платіжні зобов’язання перед іншими суб’єктами госпо­дарської діяльності.

Кредитоспроможність — своєчасність фізичних та юридичних осіб у розрахунках щодо раніше наданих кредитів, стабільність поточного фінансового стану, тенденції його зміни, здатність залучати різні джерела для мобілізації грошових ресурсів.

Основні вимоги до якості застави такі: стабільність ринкової ціни і відсутність різких її коливань, ліквідність (можливість швидкої реалізації на ринку), захист прав кредитора на володіння майном, швидка ідентифікація продукту (товару, послуги) і відсутність втрати ним спо­живчих властивостей.

Однією з форм забезпечення є поручительство, що пе­редбачає укладання договору, за якого поручитель зобо­вязується перед кредитором сплатити в разі необхідності заборгованість позичальника.

Видом кредитного забезпечення є також передання ру­хомого майна (вантажного автомобіля тощо), перепоси-лання вимог і рахунків, заставні права на нерухомість та ін.

З метою зменшення кредитних ризиків у багатьох роз­винутих країнах світу здійснюють такі заходи:

1) створюють окремі централізовані служби ризиків або закріплюють їх за центральними банками. Так, у Фран­ції центральний банк здійснює періодичну інвентаризацію крупних кредитів (що перевищують встановлені ліміти) й обсяги заборгованості тощо і розповсюджує її результати серед відповідних установ. У США такою діяльністю зай­мається служба обміну кредитною інформацією;

2) формують банк даних про юридичних та фізичних осіб (своєрідну картотеку підприємств і підприємців) та надають їх кредитним установам;

3) створюють картотеку несплачених чеків, векселів (доміцильованих) та поширюють її серед банків, інших заінтересованих установ;

4) головне податкове управління веде картотеку бан­ківських рахунків з метою виявлення рахунків тих осіб, які не мають права виставляти чеки та заборони здійснювати цю операцію до часу задоволення потреб усіх потерпілих (так, у Франції до Головного управління щороку надхо­дить понад 50 млн відповідних запитів);

5) у масштабі країни ведуть картотеку загублених, вкрадених та інших недійсних чеків (загальна кількість та­ких чеків становила у Франції в 1993 р. понад 10 млн);

6) здійснюють загальнонаціональний облік неповер-нутих кредитів, які надаються фізичним особам для не­професійних цілей (наприклад, купівлі товарів у кредит);

7) створюють комплексну базу інформаційних еко­номічних ресурсів щодо народного господарства загалом, окремих сфер та галузей, а також розробляють прогнози діяльності підприємств на різний період. У США, за дани­ми Податкового управління, окремі організації ведуть роз­рахунок середніх фінансово-економічних показників діяльності крупних та середніх компаній, які публікують­ся у відповідних збірниках. Внаслідок цього аналізують звіти понад 1 млн корпорацій за ключовими показниками прибутковості, ефективності та платоспроможності. Знан­ня цих вимог та умов надання кредитів у деяких розвину­тих країнах, механізм зменшення кредитних ризиків не­обхідні для підприємців України, надто з урахуванням прагнення вступу держави до ЄС.

Тема 20. МЕНЕДЖМЕНТ У ПІДПРИЄМНИЦТВІ

Після створення підприємства перед підприємцем по­стає проблема ефективного управління ним, складовою частиною якого є організаційна діяльність, що здійс­нюється у межах певних організаційних форм. Вибір оптимальної організаційної форми підприємства та ефектив­них методів прийняття управлінських рішень є одним із найважливіших чинників успішної підприємницької діяльності.

§1. Сутність менеджменту

З часу обєднання людей в окремі групи для здійснен­ня певної діяльності виникає потреба в управлінні ними. В межах економічної системи здійснюється управління певними об’єктами (процесом виробництва товарів, їх збутом тощо) та суб’ктами (окремим індивідуумом, брига­дою та ін.).

Управління — свідомий цілеспрямований і активний вплив різних суб’єктів управління та створених ними ор­ганів на економічні об’єкти та діяльність інших людей.

При управлінні процесом безпосереднього вироб­ництва чи продажем товарів передусім здійснюється вплив на діяльність людей, зайнятих виробництвом, постачан­ням товарів і наданням послуг. Основою системи управ­ління є цілеспрямований вплив на потреби, інтереси та ці­лі окремих індивідів, колективів людей тощо в інтересах досягнення поставленої мети.

У процесі суспільної діяльності люди об'єднуються у певні організації, тобто певні групи, форми об’єднання у межах окремої структури (школи, магазину, підприємства тощо).

Складовою частиною процесу управління є менедж­мент. Якщо поняття управління в економічному аспекті означає вплив суб’єктів управління на весь суспільний і технологічний способи виробництва на макро- і мікрорів-нях, то менеджмент охоплює управління соціально-економічними процесами лише на рівні підприємств та їх об’єднань.

Менеджмент — свідомий і цілеспрямований вплив ке­рівництва підприємства або керівних органів на діяльність людей у процесі виробництва товарів і послуг у межах певної організації з метою привласнення прибутків.

Поняття “виробництво” вживається у даному разі в широкому значенні, тобто означає безпосереднє вироб­ництво, обмін, розподіл і споживання й передбачає пере­дусім управління персоналом.

Як окрема економічна наука, менеджмент виник після виходу у світ книги американського інженера і дослідника Ф.Тейлора “Принципи наукового управління” у 1911 р. Він характеризував управління як “...мистецтво точного знання того, що необхідно зробити і як зробити найкра­щим і найдешевшим способом”. У самому процесі управління виділив такі основні етапи: визначення мети, вибір засобів здійснення мети, підготовка таких засобів та І контроль результатів.

У 20-ті роки XX ст. представник класичної школи уп­равління французький учений А.Файоль та інші дослідники основну увагу зосередили на розробці раціональної структури організації, тобто поділу її на окремі підрозділи, робочі групи, що дало йому (Файолю) підставу виділити і функції управління. Такими функціями він вважав: 1) передбачення (встановлення мети); 2) планування; 3) організацію; 4) розпорядження; 5) координацію; 6) контроль.

Виділення цих функцій покладено в основу одного із трьох сучасних підходів до теорії й практики менеджмен­ту — процесного; двома іншими є системний і ситу­аційний.

Системний підхід у менеджменті передбачає розгляд підприємств їх керівниками як відкритої системи, яка складається із таких найважливіших підсистем: 1) люди; 2) структура (наявність взаємозв’язків між окремими підсистемами та їх елементами); 3) технологія і завдання, зорієнтовані на досягнення різних цілей за умов впливу зовнішнього середовища. Виділення підсистем допомагає створювати у межах підприємства окремі структурні підрозділи (відділи, сектори та ін.).

Ситуаційний підхід у менеджменті полягає в умінні управляючих правильно оцінювати певні виробничі та уп­равлінські ситуації й знаходити найкращі конкретні дії по виходу з них (ситуація — це конкретний набір внутрішніх і зовнішніх обставин, які впливають на функціонування підприємства на даний час).

Крім таких підходів розрізняють окремі концепції (моделі) сучасної теорії та практики управління. До них належать концепція наукового управління (в якій увага ак­центується на організаційній структурі підприємства; вона отримала назву класичної школи управління, представленої А.Файолем), а також концепція управління з позиції на­уки про поведінку людини.

Дві останні концепції (моделі) враховують недооцінені представниками інших моделей соціально-психологічні та морально-етичні чинники в управлінні людьми. Так, аме­риканський учений А.Маслоу стверджував, що продук­тивність праці на підприємстві може зрости передусім внаслідок поліпшення мікроклімату в колективі, зокрема стосунків між менеджерами і найманими працівниками, а також підвищення ступеня задоволення працівниками своєю працею та її результатами. Ці положення, розвинуті у працях Б.Мейо та інших дослідників, отримали назву неокласичної школи.

Концепція управління з позицій поведінки людини ак­центує увагу на підвищенні ефективності людських ре­сурсів шляхом зміни змісту праці та якості життя, нової ролі лідера в організації, створення кращих стимулів до праці тощо.

Домінуючою моделлю у розвинутих країнах світу є концепція людських (гуманних) відносин. Вона грунтується на переважанні ролі особистісного чинника у зростанні ефективності господарської діяльності підприємства. Вод­ночас у практиці управління слід використовувати раціональні аспекти інших моделей.

Повніше сутність менеджменту розкривається в його основних функціях.

§2. Функції менеджменту та форми управління підприємством

Функції менеджменту — певний вид діяльності, здійснюваний посадовою особою чи структурним підроз­ділом апарату управління, в процесі якого відбувається ефективний вплив на обєкт управління і вирішуються по­ставлена мета, завдання та ін.

Основними функціями управління є планування, ор­ганізація, добирання та розміщення кадрів і їх стимулю­ вання, координування, контроль. Раціональне плануван­ня — основа успішного виконання менеджерами всіх інших функцій.

Планування — процес розробки і практичного втілення планів, а також шляхів, засобів досягнення втіленої у них мети підприємства.

Таке планування означає розробку планів господарсь­кої діяльності підприємства, що втілюється у певному комплексі економічних показників. Важливо, щоб вони відображали послідовність і зміст робіт. Так, для промислового підприємства плануються доставка матеріалів і комплектуючих виробів, виробництво продукції, її скла­дування, збут. Тому за сферами планування розрізняють планування виробничої діяльності, планування підбору та переміщення працівників, фінансове планування та ін. Основним планом діяльності підприємства є бізнес-план.

Організація діяльності підприємства — процес створення організаційної структури підприємства (відділів, служб, груп тощо), закріплення за ними ресурсів, узгодження повноважень, а також розробка доцільних засобів їх дії з метою досягнення мети.

Важливою умовою успішної організаційної діяльності є створення системи інформаційного забезпечення.

Добиранням, розміщенням кадрів та їх стимулюван­ням займається кадровий менеджмент. Важливо при цьо­му орієнтуватися на людину як основне джерело підви­щення продуктивності праці й ефективності виробництва, залучати працівників до вироблення та прийняття управлінських рішень тощо.

Координування діяльності підприємства — процес упорядкування та узгодження дій різних підрозділів підприємства.

Координування є конкретизацією процесу організації підприємницької діяльності.

Контроль за діяльністю підприємства — систематичне спостереження за станом господарської діяльності під­приємства з метою перевірки відповідності фактичних результатів запланованим і в разі потреби коригування такої діяльності.

Найважливішою сферою контролю є виробнича діяль­ність. Він передбачає спостереження за діяльністю пра­цівників (зокрема за заповненням вакантних робочих місць); за завантаженістю устаткування, приміщень тощо; за наявністю запасів сировини та комплектуючих виробів; за якістю продукції, термінами виконання робіт.

Функції менеджменту по-різному виконуються у пев­них організаційних формах управління підприємством. Такими основними формами за сучасних умов є: 1) лінійна; 2) функціональна; 3) лінійно-функціональна; 4) програмно-цільова; 5) дивізіональна; б) матрична.

За лінійної форми управління здійснюється у взаємо­відносинах між начальником і підлеглими за ієрархічною структурою згори донизу. Так, в американській компанії Ексон та багатьох інших крупних корпораціях налі­чується 11-14 рівнів ієрархії. Усі розпорядження йдуть від одного начальника, а для керівника кожного ієрархічного рівня потрібно підібрати оптимальну кількість підлеглих, якими можна ефективно управляти. Керівник підрозділу повинен приймати рішення з багатьох проблем виробничо-фінансової діяльності свого підрозділу.

Основним недоліком такої форми організаційної структури є надзвичайно складна процедура прийняття управлінських рішень, оскільки дозвіл на кожний крок діяльності треба отримувати знизу нагору через всю ієрар­хію керівників. Таке рішення ухвалюють на тривалих засі­даннях, після численних узгоджень і за колективної відпо­відальності за будь-які дії. Лінійна структура управління дуже складна і повільно реагує на внутрішні та зовнішні зміни, значною мірою виключає новаторський ризик під­приємця. В ній відсутня автономія керівників підрозділів, наявний бюрократизм та інші негативні риси.

За функціональної форми спільні для кількох підрозділів функції управління передають одному органу (підрозділу) або виконавцю. Він виконує їх, отримуючи накази від кількох керівників. Таким чином, субординація в уп­равлінні здійснюється за функціями.

Позитивним у цій організаційній формі є можливість уникнення дублювання діяльності виконавців. Кожен з них може доводити до найдосконаліших форм виконання окремої функції. Недолік — відсутність єдності при отри­манні розпоряджень, погіршення координації в управлінській діяльності в міру зростання складності вироб­ничого процесу й поглиблення спеціалізації.

Лінійно-функціональна форма управління певною мірою усуває ці недоліки. Управлінські рішення тут розробляють висококваліфіковані, досвідчені спеціалісти, а розпоряд­ження віддають по лінійних ланках. В основу лінійно-функціональної структури покладено принцип, згідно з яким у кожного підлеглого може бути лише один началь­ник. Попередньо зазначмо, що за матричної структури підлеглий може мати кількох начальників, кожен з яких відповідає за певні проекти або види діяльності корпо­рації.

За програмно-цільової форми управління призначають керівників окремих проектів або підрозділів, які дають розпорядження щодо найефективнішого використання усіх ресурсів (матеріальних, трудових і фінансових) для до­сягнення конкретних цілей виробництва. Такими цілями можуть бути будівництво нового заводу або цеху, рекон­струкція діючого підприємства, конструювання і розробка нової техніки тощо. Керівник проекту отримує завдання від вищого керівництва і звітує перед ним. Йому, у свою чергу, підпорядкований цілий штат працівників.

Певні завдання виконують окремі підрозділи, що ус­кладнює координацію між ними. Для узгодження діяль­ності підрозділів створюють єдиний координаційний центр. З часом вони можуть бути перетворені на внутрішні фірми, тобто відносно незалежні господарські одиниці, які мають більшу самостійність, ніж підрозділи.

У матричній формі організаційної структури управ­ління поєднуються лінійна, програмно-цільова та фун­кціональна. Їх вибір і поєднання залежать від типу вироб­ництва, характеру технологічних операцій, поставленої мети і цілей. Так, для масового серійного виробництва придатніші лінійні та функціональні форми; для розробки нової техніки — програмно-цільова.

У дивізіональній формі управління поєднуються процес управління за продуктовим (коли материнська компанія відповідає за діяльність фірми у даній країні) і регіональ­ним (коли дочірня компанія об’єднує філіали в інших країнах) принципами. Головними елементами цієї форми управління є відділи (від англ. division), які наділені опе­ративною самостійністю, вступають між собою у договірні відносини і, отримуючи прибутки, здійснюють са­мофінансування.

Вище керівництво за цієї форми управління приймає стратегічні рішення, які визначають розвиток компанії на тривалу перспективу (поставлення довготривалих цілей, розширення масштабів виробництва, модернізація під­приємств, виробництво нових видів продукції тощо). За таким принципом побудоване управління в могутній аме­риканській корпорації “ІВМ” (“Інтернешнл Бізнес Мешінз”), причому дивізіональна форма управління поєдну­ється з програмно-цільовою.

Вибір певної форми управління залежить також від історичних традицій, типу організаційної культури і цін­ностей країни тощо.

§3. Етапи та методи прийняття управлінських рішень

Найбільш конкретною формою виконання менедже­ром своїх функцій є прийняття управлінських рішень. Щоб прийняти науково обгрунтоване складне рішення, необхідно:

1) чітко знати мету діяльності підприємства;

2) мати всебічну і достовірну інформацію від усіх підрозділів та проаналізувати її;

3) знати зовнішню ситуацію (кон'юнктуру ринку, чин­не законодавство тощо);

4) виходити з певних критеріїв вибору раціонального рішення;

5) прогнозувати можливі наслідки прийняття уп­равлінського рішення;

6) радитись із спеціалістами щодо можливих альтерна­тивних варіантів вирішення даної проблеми;

7) вибирати і приймати раціональне рішення;

8) доводити рішення до конкретних виконавців.

Ці етапи прийняття управлінського рішення можна згрупувати у три основні стадії: підготовка рішення, його прийняття та реалізація.

На першій стадії здійснюють пошук та збирання до­стовірної інформації, її обробку, аналізують усі внутрішні та зовнішні чинники, що впливають на управлінське рішення, виявляють можливі наслідки (позитивні та нега­тивні), а також формулюють завдання, які необхідно вирішити.

На другій стадії на підставі всебічних розрахунків роз­робляють окремі альтернативні варіанти вирішення про­блеми, дають їх оцінку, визначають критерії (показники, ознаки) раціонального рішення. Після цього вибирають таке рішення, дають чітке формулювання. Як засвідчує практика, ефективність управління значною мірою зале­жить від кількості розроблених альтернативних варіантів.

На третій стадії прийняті рішення перетворюють на різні форми команд (усну, письмову, наказ тощо), які до­водять до виконавців, визначають методи та засоби його виконання (наприклад, розробляють систему стимулів), проводять аналіз ефективності прийнятого рішення, мож­ливе наступне його коригування, дають оцінку його ре­зультативності. При доведенні до виконавців управлінські рішення повинні бути адресними, конкретними, чіткими, із зазначенням точної дати їх виконання. Доручати кон­кретні завдання слід з урахуванням знань і досвіду вико­навців.

Розрізняють три методи прийняття менеджерами уп­равлінських рішень:

1) інтуїтивний метод, який грунтується на нагромад­жених менеджерами сумі знань та управлінського досвіду а певній сфері діяльності;

2) метод здорового глузду, заснований на накопиче­ному менеджером практичному досвіді;

3) науково-практичний метод, заснований на всебічній інформації, розрахунках альтернативних варіантів тощо.

Прийняття управлінських рішень повинне ґрунтува­тися на знанні економічних законів, чинного законодав­ства, сутності людини тощо. Тому управлінські знання е комплексними, універсальними, мають теоретичний і практичний характер, вони раціональні й інтуїтивні. Такі знання базуються на вивченні теорії організації та уп­равління, філософії, соціології, психології, загальній те­орії систем та ін.

Щоб процес управління був ефективним, менеджеру необхідно дотримуватися таких основних вимог:

1) розглядати людину як головне джерело підвищення продуктивності праці та ефективності виробництва;

2) планувати діяльність крупних компаній, в тому числі довготермінову кадрову політику;

3) надавати підрозділам (відділам тощо) і працівникам цих підрозділів певну автономію, що стимулює їх під­приємливість;

4) постійно орієнтуватися на потреби споживачів (що досягається шляхом раціональної маркетингової діяль­ності);

5) дотримуватися простоти форм управління, Мати не­численний управлінський апарат;

6) діяти енергійно і швидко, концентруючи зусилля компанії на одному або кількох напрямах бізнесу;

7) проводити політику, спрямовану на формування у компанії багатьох лідерів і новаторів, стимулювати у них виправданий ступінь ризику;

8) органічно поєднувати автономію, свободу окремих підрозділів з жорстким централізмом (коли йдеться про основні цінності компанії — стандарти, якість та обслуго­вування).

§4. Принципи та критерії роботи менеджера

Орієнтування на людину (людський капітал) перед­бачає передусім необхідність постійного залучення працівників усіх рангів до вироблення і прийняття уп­равлінських рішень. Для цього слід збільшувати інвестиції в людський потенціал, формувати у працівників еко­номічне мислення, техніко-економічну культуру, вихову­вати людей розумової праці.

Тому менеджер повинен бути компетентним у питан­нях культури, етики, моралі, фізичного і психічного здо­ровя та вдосконалення особи. У нього має бути розвину­те філософське мислення, він мусить вміти орієнтуватися у різних теоріях (особливо щодо організації виробництва і праці), в результатах наукових досліджень.

Основними критеріями роботи керівника-менеджера за сучасних умов, на думку західних вчених, є: 1) більша звітність; 2) більше лідерство; 3) більша увага до колектив­ної роботи; 4) тісніший контакт з людьми; 5) більша умовність влади; 6) більша індивідуальність; 7) більша са­мовіддача; 8) нове поєднання інтелекту й оперативних якостей.

Керівники і менеджери, яким потрібно надихати спів­робітників, самі повинні відчувати творче піднесення, працювати на вищому духовному рівні, постійно врахову­вати ідеї та енергію людей, які їх оточують, більше уваги приділяти їх духовним якостям, почуттям, прагненням. У цьому плані погляди на людину лише як на знаряддя, інструмент, об’єкт, яким можна маніпулювати, спонукати тощо, є ознакою тоталітарного мислення. Проблеми ду­ховності, віри, релігії та їх психологічних наслідків відігра­ють дедалі більшу роль у сучасному суспільстві. Тому ме­неджер повинен мати сучасні знання у сфері теорії й досліджень людської поведінки, вміти передбачати став­лення людей до себе і розумно реагувати на нього. Неви­падково до складу кадрової служби в компаніях, фірмах входять соціологи, спеціалісти з трудових відносин та ін. На думку американського економіста (фахівця з теорії уп­равління) П.Дракера, менеджери повинні вміти схиляти людей до спільних дій, стимулювати їх виробничі зусилля і водночас послаблювати притаманні їм недоліки.

Оскільки в сучасній компанії важливу роль відіграють її внутрішні цінності, їх певна система, менеджер мусить спри­яти тому, щоб вони оволоділи помислами людей. Він пови­нен виробляти і підтримувати їх прагнення досягти мети.

Основними принципами діяльності менеджера у цій сфері є: 1) стриманість у ставленні до суперника (навіть коли є можливість знмщити його); 2) максимальна увага до власного я людини, що формує індивідуальність; 3) допомога працівникам реалізувати їх мету у межах цілей і цінностей компанії на основі принципу пріоритетності інтересів людей, а не всієї організації.

У розвинутих країнах світу значного поширення набу­ває економічна демократія.

Тема 21. ОСНОВИ БІЗНЕС-ПЛАНУ

Важливу роль в організації та економіці підприємниць­кої діяльності відіграє складання бізнес-плану. Зважаючи на співвідношення понять “підприємництво” і “бізнес” (бізнес містить і заборонені види діяльності, наприклад, наркобізнес, торгівлю зброєю та ін.), коректніше говори­ти про складання плану підприємницької діяльності. Але оскільки така назва (тобто бізнес-план) міцно увійшла в понятійний апарат, скористаємося нею.

§1. Сутність та принципи складання бізнес-плану

Бізнес-план — документ, який містить комплексне обґрунтування стратегії (програми) розвитку всіх сфер діяльності підприємства на основі поточного та перспек­тивного планування такої діяльності.

Основними функціями бізнес-плану, в яких комплекс­но розкривається його сутність, є:

1) надання всебічної інформації кредиторам та інвес­торам про підприємство, насамперед про його стабільність та ефективність;

2) обгрунтування основної мети підприємницької діяльності;

3) стислий опис підприємницької діяльності, зокрема процесу виробництва;

4) характеристика товару або послуги, їх якості;

5) обгрунтування прогнозу розвитку виробництва;

6) комплексне дослідження ринку;

7) визначення життєздатності підприємства в умовах внутрішньої та зовнішньої конкуренції;

8) обгрунтування ефективності підприємства на основі оцінки витрат, цін та очікуваного прибутку, що є прерога­тивою фінансового плану;

9) оцінка професійного рівня управлінського персона­лу (підприємця, менеджерів та ін.), ефективності їхньої роботи.

Принципами складання бізнес-плану є:

а) якісне і змістовне оформлення (зовнішній вигляд, якісна обкладинка, чіткі малюнки, фотографії, розрахунки та ін.);

б) чітке орієнтування на адресата (кредитора або інве­стора);

в) ретельна характеристика певного сегмента (ніші) ринку, потреб споживачів та їх переваг при купівлі товарів і послуг даного підприємства;

г) переконливість у реалізації основної ідеї, зокрема в ефективності роботи підприємства (отриманні прибутків) та своєчасному погашенні кредитів та ін. Так, кредитора слід переконувати передусім у виконанні умов кредитного договору, а інвестора — в отриманні високої норми при­бутку.

§2. Техніка складання бізнес-плану

Підготовка бізнес-плану починається з правильного оформлення титульного аркуша, на якому повинні бути зазначені:

1) повна офіційна назва фірми (відповідно до реє­страційних документів) та її фірмений знак (за наявності такого);

2) організаційно-правова форма підприємства (напри­клад, товариство з об-меженою відповідальністю, відкрите акціонерне товариство тощо);

3) юридична адреса підприємства, тобто адреса, зазна­чена у документах про реєстрацію;

4) поштова адреса підприємства, яка не завжди збіга­ється з юридичною;

5) номери телефонів, факсів та електронної пошти;

6) прізвища та посади працівників підприємства, які виступатимуть від його імені (контактні особи);

7) вартість проекту.

На наступному аркуші бізнес-плану наводять його де­тальний зміст із зазначенням сторінок кожного з розділів.

Якщо у тексті бізнес-плану трапляються незнайомі або складні для сприйняття категорії, поняття і терміни, слід у доповненні до цього документа дати визначення їх змісту або термінологічний словник.

Крім того, до бізнес-плану необхідно додати супрово­джувальні документи, найважливішими з яких є:

1) посадові інструкції, довідки про кадровий склад;

2) специфікації товарів (перелік товарів та послуг, які планує випускати підприємство, їх кількість, якісні харак­теристики, сорт, марка та ін.);

3) креслення, фотографії, копії угод і контрактів, прейскуранти (довідник про ціни на товари, послуги, про­дукцію);

4) патентна документація, фінансові документи (ба­ланс руху грошових коштів за 1 і 5 років, розрахунок вало­вого прибутку, розрахунок та аналіз фінансових ко­ефіцієнтів — заборгованості, власності, кредиторської за­боргованості тощо);

5) зразки рекламних матеріалів, дані інвентаризації та ін.

§3. Структура та зміст бізнес-плану

Основними структурними елементами бізнес-плану є;

1. Вступна тастииа (обсяг — приблизно 2-2,5 сто­рінки). Містить коротку характеристику пропонованого проекту, товарів і послуг, які планується випускати, поста­чальників матеріалів, сировини та комплектуючих ви­робів, ринки збуту, ретельну оцінку витрат, збитків і прибутків, використання останніх тощо.

2. Загальна характеристика підприємства. Передбача зазначення його організаційно-правової форми, дати і місця реєстрації, прізвищ засновників, інформацію про шляхи виникнення підприємства (викуплено засновника­ми або збудовано, було дочірнім підприємством, планує продовжувати попередні обсяги виробництва чи збільшу­вати їх та ін.). Таку характеристику наводять у динаміці, з охопленням періоду останніх пяти років.

3. Опис підприємницької діяльності (бізнесу). У ньому спочатку зазначають сферу діяльності підприємства (ви­робництво, наукова діяльність, торгівля тощо), потім — аналіз стану справ у галузі, потенційних конкурентів та споживачів. Після цього визначають характер вироб­ництва (сезонний, постійний, розраховане на масове ви­робництво дешевих товарів чи дорожчих, але високої якості й у менших обсягах та ін.). На підставі цього об­ґрунтовують потреби у кредитах або інвестиціях, терміни їх отримання, величину очікуваних прибутків від інвес­тицій (в тому числі капіталовкладень).

4. Характеристика товару або послуги. Передбачає стислий комплексний аналіз якості товарів і послуг, які планує випускати і надавати підприємство, або відповідь на запитання “яку продукцію виробляти?”. До параметрів якості товару належать його техніко-економічні характе­ристики, надійність, довговічність, екологічність, есте­тичність та ін., завдяки чому з’ясовують їх відмінність від товарів та послуг — аналогів, переваги для споживачів (у ціні або споживчих властивостях). Крім того, у цьому розділі зазначають наявні у підприємства патенти, лі­цензії, характеризують приміщення під офіс та його об­ладнання комп'ютерною технікою тощо.

5. Виробничий план. Містить опис виробничого проце­су, технології виробництва, виробничих приміщень, рівня техніки, зазначають наявність підприємств-суміжників, постачальників сировини і матеріалів, розташування під­приємства, транспортну та комунікаційну інфраструктуру та ін. Зокрема, характеризують підрозділи підприємства, послідовність технологічного циклу, рівень безпеки ви­робництва, його екологічність (вплив на забруднення довкілля).

6. План маркетингу. Передбачає: а) стислу характери­стику стратегії маркетингу (визначення цілей, плануван­ня та організації маркетингових заходів, засобів досягнен­ня поставленої мети, способів стійкого просування кож­ного з товарів і послуг на конкретний ринок, тактики конкурентної боротьби тощо); б) комплексний аналіз ринку (основних конкурентів підприємства у даній галузі, їх сильних та слабких сторін, обґрунтування прогнозу розвитку конкуренції, постачальників, якості законодавства, впливу державного регулювання, розрахунки обсягів і запланованого продажу та ін.); в) аналіз цінової політики залежно від життєвого циклу товару, просування його, що передбачає розроблення збутової політики та шляхів її ре­алізації (транспортування, утворення фірм-посередників, будівництво магазинів, організація післяпродажного обслуговування, активне і раціональне використання реклами тощо).

7. Організаційний план. Містить дані про управлінський апарат підприємства (передусім про керівників без­посереднього виробництва, служби маркетингу, фінансів, начальника відділу кадрів); про організаційну структуру управлінського апарату (взаємодію різних служб і підроз­ділів); про контроль та координацію їх діяльності; про за­сновників та основних пайщиків, міру їх відповідальності, а також зміни, які доцільно провести у зв’язку зі зміною плану виробництва та іншими частинами бізнес-плану, тобто вибір стратегії управління та методів її реалізації.

8. Оцінка ризику і страхування. Передбачає визначення ступеня ризикованості даного виду підприємницької діяльності (бізнесу), зокрема висвітлюють його слабкі сто­рони. З цією метою наводять класифікацію можливих ри­зиків (постачальницько-збутові, виробничі, інвестиційні, кредитні, відсоткові, маркетингові та ін.), їх ймовірність, оцінку прогнозованих збитків, основні заходи з уп­равління ризиками, зокрема з їх нейтралізації. Спе­цифічним видом ризику є поява нових, досконаліших технологій, що спричиняє моральне старіння існуючих за­собів праці, зростання витрат виробництва (порівняно з конкуруючим підприємством), а отже ускладнення при збуті продукції. З метою нейтралізації окремих ризиків вказують усі види їх страхування, страхові компанії, умо­ви та терміни страхування, зазначаючи назви страхових компаній, номери страхових полісів.

9. Фінансовий план. Містить статистичне (цифрове) обгрунтування попередніх розділів бізнес-плану. Основ­ними фінансовими та обліковими документами, в яких втілюється статистичне обґрунтування, є план доходів і видатків; план грошових надходжень і платежів; прогнозу­вання обсягів очікуваного прибутку, інвестицій, розміру дивідендів (якщо це відкрите акціонерне товариство), зовнішніх запозичень; оперативні плани (звіти) для кожного товару і ринку за кожний період; балансовий звіт, в якому підводять підсумок діяльності підприємства.

10. Юридичний план. Передбачає засоби захисту інте­лектуальної власності, надання юридичних консультацій окремим підрозділам, відділенням, підприємствам, парт­нерам, а також захист інтересів підприємства перед поста­чальницько-збутовими підприємствами, кредиторами та іншими юридичними особами.

Загальний обсяг раціонально складеного бізнес-плану повинен становити до 40 сторінок без доповнень.

Тема 22. ОБЛІК І ЗВІТНІСТЬ НА ПІДПРИЄМСТВІ

Ефективна підприємницька діяльність неможлива без досконального знання підприємцем системи обліку і звітності. Такі знання необхідні йому, незважаючи на те що за ведення достовірної звітності та обліку безпосередньо відповідає головний бухгалтер.

§1. Сутність та необхідність бухгалтерського обліку на підприємстві

Складовими єдиної системи обліку в народному госпо­дарстві є оперативний, бухгалтерський і статистичний облік.

Оперативний облік — швидка і детальна (порівняно з бухгалтерським обліком) реєстрація окремих фактів та господарських операцій (процесу та результатів вироб­ництва, закупівель, продажу, кредитних операцій тощо), яку проводять підприємства та їх,підрозділи з метою за­безпечення бухгалтерії необхідною інформацією.

Такий облік (наприклад, щоденного випуску продук­ції, приходу працівників на роботу та ін.) проводять бух­галтери, диспетчери, майстри, працівники планового та фінансового відділів та ін.

Бухгалтерський облік — система суцільного і безпе­рервного документального обліку ресурсів і результатів виробничої та фінансової діяльності підприємств з вико­ристанням спеціально оформлених документів.

Внаслідок того що облік ведеться з використанням встановлених форм документів і має всебічний безперерв­ний характер, він набуває ознак достовірного й обєктив­ного. Як правило, бухгалтерський облік проводять у гро­шовому вимірі в поточних і постійних цінах. Його особ­ливістю є й те, що він охоплює лише ті процеси і резуль­тати економічної діяльності, які пов’язані зі збільшенням або зменшенням (а отже з придбанням або витратою) ре­сурсів (матеріальних, трудових, фінансових та ін.) на підприємстві. Отримані за оперативного і бухгалтерського обліку дані використовують у статистиці.

Статистичний облік — система кількісних оцінок економічних явищ і процесів, яка допомагає з’ясувати їх якісні аспекти, розкрити закони та закономірності розвитку і функціонування економічних систем або їх підсистем.

Знання підприємцем системи обліку і звітності на підприємстві необхідні:

1) для здійснення оперативного ефективного контро­лю за станом господарської та фінансової діяльності (облік і контроль є складовою частиною процесу управління);

2) для розуміння функцій та змісту діяльності головно­го бухгалтера (який може діяти з метою незаконної нажи­ви);

3) для відстоювання інтересів підприємства перед по­датковою службою, контрольно-ревізійним управлінням та іншими контролюючими органами;

4) для дотримання чинного законодавства, своєчасно­го виконання постанов уряду;

5) для здійснення контролю за збереженням власності, запобігання її розкраданню.

Після з’ясування сутності та необхідності різних форм обліку, передусім бухгалтерського, перейдемо до висвіт­лення його методів.

§2. Методи бухгалтерського обліку

Облік (як складова процесу управління економічними обєктами і процесами) можна також розглядати як сис­темний опис, з одного боку, господарських операцій, всього майна, всіх наявних активів підприємства, а з іншо­го — тих ресурсів, які передані йому іншими підпри­ємствами. При цьому кожну господарську операцію зі збільшення або зменшення майна оформляють спеціаль­ними документами, які з наявними у них реквізитами (обов’язковими даними, відомостями) і підписами відпо­відальних за правильне проведення цих операцій осіб є письмовим доказом отримання правдивої інформації для бухгалтерського обліку.

Оскільки в процесі функціонування підприємств час­тина майна, матеріальних ресурсів може зменшуватися (наприклад, при зберіганні сільськогосподарської про­дукції, розкраданні власності), то результати господарсь­кої діяльності, відображені в документах бухгалтерського обліку, часто не збігаються з наявними ресурсами. Щоб встановити цю розбіжність, на підприємстві проводять інвентаризацію.

Інвентаризація — періодичний переоблік (опис) наявно­го майна у натуральній формі з метою перевірки його на­явності, виявлення законності здійснених операцій та відповідності документам бухгалтерського обліку.

У разі виявлення розбіжностей їх документують, вно­сять в інвентарний опис.

Способом грошового вимірювання господарських про­цесів, руху майна підприємства в бухгалтерському обліку є їх оцінка. Вона дає змогу перевести натуральні та трудові показники у грошові, а отже визначати витрати вироб­ництва, ефективність господарської діяльності підпри­ємства, коригувати на цій основі принципи господарсько­го розрахунку та ін.

Одним із способів сумарної оцінки витрат на виготов­лення товарів і послуг є калькуляція.

Калькуляція — бухгалтерський розрахунок витрат на ви­робництво і збут одиниці продукції, усієї партії товарів, а також виконання робіт і послуг у грошовому вираженні, або спосіб визначення собівартості.

Елементами собівартості є матеріальні витрати, за­робітна плата основного і допоміжного персоналу, амор­тизація основних фондів та ін. Калькуляція здійснюється за даними бухгалтерського обліку у формі таблиці. Важли­вим засобом ведення бухгалтерського обліку є складання бухгалтерського балансу.

Бухгалтерський баланс — кількісне співвідношення сукупності господарських засобів (майна підприємства) з джерелами їх формування та цільовим призначенням у грошовому вираженні.

Обидві частини бухгалтерського балансу повинні бути рівними, оскільки вони відображають збільшення і змен­шення одного і того самого об’єкта — майна підприєм­ства. Внаслідок цього бухгалтерський баланс виступає як рівність активів і пасивів підприємства. Бухгалтерський баланс складається на підставі записів на рахунках.

Бухгалтерський рахунок — сукупність записів бухгалтерського обліку, в кожному з яких у грошовому вира­женні фіксується збільшення або .зменшення однакових за своєю сутністю засобів підприємства, джерел їх утво­рення і використання.

На кожний обєкт бухг